Тоді ми почали шукати найманого авто й, коли нарешті знайшли, то дуже приємно поїздили містом й по околицях. Я ж особисто чогось увесь час згадував, як колись ми їздили з Іоганном Карловичем та Фрицем на монахинський аеродром. Як-то тепер почуває себе пан Шульц? Чи не потерпів його "Отто" якоїсь катастрофи?..
А всі тутешні газети на всі боки сурмлять про конфлікт (тобто — непорозуміння) між Сербією та Австрією. Говорять про те, що австріяки нізащо не подарують сербам убивства свого принца й готують їм якісь "ноти" з дуже суворими вимогами. Взагалі скрізь незвичайно ворожий настрій проти німців. Мабуть-таки німці залили сусідам сала за шкуру!
Цей раз в Гонконзі на нас зробило велике враження кладовище. Там, в чудовому саду "живуть" покійники всіх націй та вір. В одному місці скупчилися цвинтарі християнські, магометанські, перські, індійські. Там, лежачи один попліч другого, всі ці різні люди, що різними очима дивилися на світ божий, що здебільшого за життя один з одним змагалися та гризлися, тепер не мають жодної національної ворожнечі. Їх усіх помирила смерть.
Коли це говорив нам містер Патрик, колега усміхнувся й несподівано промовив:
— А що, як там нема караїмського цвинтарю, а я б умер під самим Гонконгом, під час тієї хуртовини? Що б ви робили, любий містер Патрику?
Нам стало незвичайно сумно від цих слів...
Навіть на автомобілі Давид швидко втомився й ми поспішили повернутися на корабель. По дорозі заїхали на пошту, але не було там ні Яркового листа, про який він мені писав, ні якоїсь записочки від Гільдхен...
На пароплаві виявилось, що в мене стало ще два нових попутники до Австралії: один молодий маляр швед, а другий — перс. Вони цілком різні на вигляд: перший — білий, кремезний, широкоплечий, як борець з цирку; а другий перс — чорний, невисокого зросту, але стрункий та незвичайно приємний. Коли у шведа обличчя, наче вирізане з сірого каменю, як на монументах,— у перса лице напрочуд гарне, а очі, як на образі. Мені дуже шкода, що не його, а шведа помістили до нашої каюти. Але, здається, й це добра людина: це можна бачити по тому, як простодушно він сміється. Часами з-за якоїсь дрібниці так заливається сміхом, як дитина, а такі люди не бувають лихі; я вже сам в цьому переконався. Наш новий товариш говорить по-англійському й трохи по-німецькому. Чогось мені здається, що я з ним поприятелюю...
— — —
Вчора, коли вже ми мали відпливати, привезено було на пароплав екстрені випуски газетних телеграм. В Європі величезна тривога. Дійсно, Австрія ще позавчора — 23-го передала Сербії свою ноту, яка зветься "ультиматум", тобто — роби те й те, а коли не зробиш, то будемо битись!.. Всі кажуть, що ця нота така рішуча й має в собі такий гострий виклик, що ніяка держава на неї погодитись не може, а через те, безперечно, війна неминуча. Дехто так переполошився, що повернувся з пароплава знову на пристань. Навіть Давид почав був говорити містерові, що, може б, краще було їм далі не їхати. Але містер лише посміхається: він каже, що хоча і почалася б в Європі війна, то, коли вони виберуться їхати назад додому з Японії, там все вже буде скінчено. У всякому разі ми виїхали в незвичайно тривожному настрої. Більшість пасажирів все бігає дивитись в салон, чи немає в бюлетені якихсь нових радіотелеграм.
І, дійсно, опівдні бездротовий телеграф "Йоката-Мару" вловив одну, незвичайно важну телеграму: "Петербург. Царська влада, занепокоєна дивовижними подіями та ультиматумом, посланим Австрією Сербії, уважно пильнує перебіг австрійсько-сербського конфлікту, в якому Росія не може зостатися індиферентною" (тобто: Росія не може не вмішатися в цю сварку). І це знову всіх так страшенно схвилювало, що всі тільки про це й говорять. Кожен так і кидається від одного гурту до другого, сподіваючись там почути щось нового. Але, на жаль, всі новини — тільки ота депеша, яку кожен старається тлумачити на підставі своїх здогадів.
На пароплаві є один англійський офіцер, так всі найбільше прислухаються до того, що скаже він. Але ж він нічого певного не говорить, тільки запевняє, що німці дуже помиляються, бо у їхніх противників занадто велика сила, якої німці й не чекали. Але ж містер не зовсім вірить цим словам. Він глузливо каже, що й англійці так само, як росіяни, "завжди все знають і до всього готові, але тільки язиком".
Отже, багато пасажирів гадає, що німці більше лякають, але ж, особливо після заяви москалів, не ризикнуть починати загальноєвропейської війни з-за одного вбитого принца, бо в них тих принців забагато. Може, й справді, все якось втихомириться. Я так боюся тієї війни, а Давид і собі...
— — —
Давид все дужче хвилюється й в нього збільшується кровотеча. Містер Патрик всіма силами намагається його заспокоїти. Він запевняє, що при теперішніх засобах війна не може протривати більш трьох місяців і буде відбуватися тільки на самих кордонах, бо теперішні важкі військові приладдя дуже тяжко перевозити, а особливо в Росію, де нема ні шосе, ні добрих битих шляхів, а ті дороги, що там є, так порозмокають з першими дощами, що й порожнім возом по них не проїдеш, не те що не провезеш якоїсь гармати. Навпаки,— з огляду саме на війну, Давидові якраз нема чого стреміти додому, де все-таки його хвилюватимуть ті чи інші звістки з війни, а тут, під тропіками, він сидітиме собі, як у Бога за пазухою.
Але на Давида всі ці розмови мало впливають, а от це, як хтось сказав, що тепер не слід їхати хворим на Філіппіни, бо там швидко почнеться період страшних тайфунів , то він і зовсім занепокоївся.
Що з ним робити? — просто не догадаємось. Містер тільки при ньому силкується бути спокійним, а коли Давид задрімає, то містер біга, біга по салону, чи палубою, просто не знаходить собі місця. Який він добрий! І як він любить колегу, цілком чужого йому хлопця. Тепер оце він мені сказав, що вирішив, коли б і справді на Манілі було погано, то вони враз повернуть, знову до Японії, де вже швидко повинна початись найкраща доба...
* * *
У нас, в першій класі є два німці. Видимо, що вони дуже хвилюються й тримаються цілком відрубно від усіх пасажирів. А мені дивно одно, що японці, які видавалися мені такими "германофілами", так все німецьке вихваляли, так тішилися знайомістю з німцями,— тепер всі рішучо проти них. Навіть і професор Кучімото. Він говорить, ніби завжди був того переконання, що германські народи занадто мало мають "душі", а найбільше ж пильнують тільки своєї матеріальної вигоди. А я тепер пригадую, що в Празі Іоганн Карлович говорив мені те саме про чехів.
В Йокогамі так само говорив про японців пан Сурукчі, а у нас, в Полтаві (правда, не дома!) я завжди чув, що то такі тільки жиди та цигане, бо вони продадуть за гроші й рідного батька, аби зробити "гендель". Сьогодні ж, як навмисне, я чув, як в однім гурті в салоні говорили, що нема на світі більших здирців за вірмен, а найбільші "жулики", що рішучо все проміняють за гроші й одурять самого чорта, це — греки. Тепер же ми самі, після пригод в Неаполі, міркували, що найбільш нечесні неаполітанці, а потім, після Каїра, вже думали, що фелахи ще гірші за неаполітанців. Тобто виходить, що майже всі люди на світі однакові й, головне, що всі однаково погані. Не знаю, чи воно, й справді, так, тільки ж мені чогось все це видасться малоймовірним. Невже ж то таке моє щастя, що я натрапляю переважно на добрих людей, тобто все на якихсь виняткових?! Давид на ці міркування сказав, що, очевидно, найкращі на світі ми: ірландці, караїми та українці. А містер тоді й каже:
— Та вже де там? Хіба ж ми всі не бачили, як один українець навмисне хропів, щоб не давати спати караїмові та ірландцеві, а караїм цілком переконано запевняв нас, що всі українці не тільки юдофоби, а навіть "жидомори"!
Давид спочатку трохи замішався, а потім розвеселився, простяг нам руки й щиро промовив:
— Тепер я вже добре знаю, що рішучо не можна надавати ваги тим словам та запевненням, які людина говорить в запалі! Вибачте й ви мені: я тоді мабуть був хворий...
— — —
Нещастя трапилось! Колеги Давида Заславера нема!.. Він умер вчора вночі, після веселої розмови, після того, як сам казав, що вже давно не почував себе так добре! Умер раптом, цілком несподівано, менше, як за добу плавби від Гонконгу. Я прибіг перед самою смертю й бачив його останні хвилини... Ах, який це жах, коли помирає людина!.. Не можу зараз писати! Пером тобі земля, мій любий товаришу!..
— — —
Скінчилася тяжка й глибоко трагічна подія з похороном колеги Давида... Безщасний хлопець! Він помер в далині недосяжній для своїх рідних, що його так любили; і похований навіть не на чужій "землі",— а серед широкого чужого океану!
Я весь ще тремчу й ніяк не можу заспокоїтись: так і стоять увесь час перед очима задумливо-урочисті, темномосянжові обличчя матросів, що вишикувались в лави; строге лице капітана, що говорив якісь незнайомі слова не то — молитви, не то — прощання, стривожені пасажири; дами, у яких на очах були сльози туги по незнайомому, чужому й по нації, й по вірі хлопцеві; а найбільше — сльози на світлих очах безмірно засмученого містера Патрика, який так міцно й вірно кохав свого вихованця.
Я теж згубив рівновагу. Коли зашите в сірий брезент, мов якийсь куль з вантажем, з прив’язаним до ніг баластом, маленьке тіло мого нового друга почало зсуватись по довгій, нахиленій в море сходні, спочатку тихо, а потім швидко-швидко,— я несвідомо кинувся вперед, щоб його затримати. Мене обняв перс, пан Зуараб і придержав. А бідолашний Давид булькнув у воду, і від падіння його тіла навіть не зробилося на воді жодного кола, бо ту ж мить на те місце накотилася хвиля.
І разом з ним пірнуло у воду кілька чорних почвар, величезних риб — пажерів (акул), що з’явилися біля корабля вже за кілька годин перед похороном. Дійсно, можна повірити оповіданням, що ці риби чують, коли на кораблі хтось вмирає.
Я знаю, що нічого не можна було зробити; я розумію, що на кораблі треба строго додержувати приписів, які не дозволяють тримати покійника більш одної доби, я знаю, нарешті, що мертвому цілком однаково, чи бути спочатку вкинутим у море, чи закопаним у землю, чи навіть спаленим на попіл у крематорії,— знаю, що однаково, чи з’їдять тебе гробаки, чи пажері, чи нарешті попіл з тебе розвіє вітер по полю,— але, не зважаючи на все це, похорон на морі видався мені страшною трагедією.