Доторк його пухких пальчиків викликав у неї трем протесту.
— Все в руках кумирів, — сказав євнух умисне невиразним, безбарвним голосом. — І всьому свій час.
А коли обидва візки, його й басилісин, загуркотіли й відгуркотіли, перед Еленою постало ще одне запитання: яку ж участь бере в тому склубоченні він, Савмак, новий цар сколоченого Пантікапея. Й що більше думала про се, то дужче пересвідчувалась: кінець клубка не в його руках і не він сіпає за нитку.
Несподіваний жаль огорнув Елену, й то було зовсім нове для неї почуття, не схоже на жодне дотеперішнє, мовби не доводилася вона йому ровесницею, а матір'ю, яка побачила смертельну небезпеку, навислу над рідним сином. Він так само безпорадний, як і я, подумала Елена. Й такий же самотній…
Се додало їй несподіваної сили, вона втерла сльози, припудрила набряклі щоки порошком рожевої сінайської крейди й вийшла. Кудлатий Асклепід стояв у розчиненій брамі, та Елена, взявши з собою Раїс, відтрутила жерця й рішучим кроком подалася на дорогу, що повз город Мірмекій вела до стольного Пантікапея.
— Куди ми йдемо? — спитала Раїс уже за Мірмекієм. Підібравши поли гіматія, Елена пошепки, мов співучасниці, вперше як співучасниці, відповіла:
— Над ним висить меч Дамокла.
Вона теж любить його, подумала Елена, глянувши в світлі вічі Раїс, але ревнощів не відчула, як колись до іншої своєї роби, Клеопатри, й се тепер ніскільки не дивувало.
Ми, жінки, завжди старші за чоловіків, і кумири поклали на нас відповідальність оберігати молодших…
Тоді, вже біля Сухої річки, де кінчався мірмекійський некрополь і починалися могили некрополя пантікапейського, Елені стало парко й вона взялася долонями за щоки. Пригадалися власні, навіть уголос не вимовлені слова про Раїс: "Вона теж любить його". Се "теж" несподівано впекло її, й сього разу в серце, й Елена не зважувалася глянути на білий світ.
— Елено, тобі недобре? — спитала Раїс. Елена глянула на русяву фріґійку й глибоко та тремко зітхнула. Невже я здатна ще покохати, майнуло їй у голові. Вона взяла робу за плечі й ступила на місток, але рішучости їй вистачило тільки до Полунічного пілона. Брама стояла навстіж, а на порожніх причалах, аж у протилежному кінці, гойдалось п'ятеро діер, усього п'ятеро на всю затоку, й жодної купецької ладді. Навіть рибальських барок не було видно.
Елена підступила до двох чатників, що тепер, серед білого дня, стояли не між визубнями на вежах, а внизу, й несміливо запитала:
— Можна ввійти?
Чатники здивовано переглянулися й стенули плечима на двох жінок. Елена попхнула Раїс уперед, і вони ввійшли в браму. В городі стояла незвична тиша, людей на вулицях було зовсім мало, над аґорою курівся жовтий дим, певно, з вівтаря котрогось хорому, двоє вершників у самих шоломах та кнемідах, навіть без щитів чи списів, завернули коло хорому Кібели й зникли на Першій терасі. Ноги тягли Елену вгору, туди, де видніло зуб'я Акрополя, та вона передужила себе й пішла слідом за тими двома вершниками. Серце їй стислося, коли проминала смугастий жовто-зелений паркан, який був свідком і її нетривкого щастя, й раптового лиха, за котре вона не знала, кого й винуватити. Кожен віч-на-віч постає з власною долею, подумала Елена, не згадавши ні безжальних та безсторонніх Мойр, ні всемогутніх і заздрісних олімпійців.
Праворуч рипнула хвіртка Дамонового дому й вистромилось обличчя знайомої роби, та Елена тільки дужче насунула покривало й пішла далі, слідувана по п'ятах теж запнутою до віч Раїс.
Так вони дісталися хорому Діоніса, далі Елені забракло сил, вона звернула поза амфітеатром униз і вийшла з города брамою Полудневого пілона. Раїс ухопила її за лікоть, і Елена вклякла. На брівці роз'їждженої дороги сидів кудлатий, схожий із бурим ведмедем, Асклепід і з похмурим посміхом дивився на Елену. Коли він устиг випередити їх і як угадав, що вийдуть сюдою, — се лишалося для неї цілковитою загадкою. Ноги в Елени ослабли, й вона безсило сперлася на чорне каміння вежі. Він дивиться на мене, мов полоз на мишу, подумала Елена, коли Асклепід сказав:
— Час додому. Сонце вже сідає.
Сонце було й справді низько, від мурів на дорогу, що йшла вздовж причалів у бік Полунічного пілона, лягла широка тінь. Асклепід підвівся й, спираючись на довгий тирс, пішов попід муром, і вона теж пішла за ним, не владна сказати й слова спротиву.
Коли вони дісталися хорому, вже смеркало. Елена спробувала шаснути попід сходами вниз, до свого таламуса, та жрець ухопив її за лікоть, робі-фріґійці кивнув розкудланою бородою йти далі, Елену ж повів нагору, й вона слухняно йшла, широко розплющивши вічі й спотикаючись об кожну сходинку клімаксу. Я навіть не владна впиратися йому, думала Елена. Невладна й упиратись…
Асклепід штовхнув її в розчинені двері таламуса, де було геть поночі й одразливо смерділо не знати якою гидотою. Елена летіла, доки вхопилась обіруч за спинку ложа. На спинці висіло щось вогке й шерхке, й коли жрець уніс із сіней запалене горільце, вона байдуже відзначила, що то — срібний поділ пеплоса, який басиліса Вероніка вкинула була сьогодні в священний колодязь кумира Асклепія. Нічого святого в світі немає, сказала собі Елена й із жахом, який геть обезволював її, подумала про те, що чекало на неї зараз.
Три дні зряду, коли сонце сідало за кучерявими кронами Асклепієвого гаю, жрець ставав в одвірках і дивився на неї доти, поки вона зводилася й рушала за ним сама. Четвертого дня вранці Елена рішуче засилила руку під свою подушку й перелякано крикнула: замість тонкого леза, там сиділа мокра й вавката, напівзадушена жаба.
— Ніневіє! — в нестямі гукнула Елена. — Принеси мені свій ніж!
Роба-ассірійка, шкрьобаючи капцями, принесла те, чого від неї вимагали, але то була майже сама колодочка, леза біля неї не було й на два пальці.
По обіді в священному гаю Асклепія знову з'явилась Вероніка. Елена, сама себе не тямлячи, взялася благати її:
— Забери мене відси, басилісо!
Царівна лагідно глянула на неї й, мов дитину, погладила по голові:
— Ти дурненька чи божевільна… Тут гарно. Коли б моя воля, я б лишилася тут назавжди. — Й, ще раз погладивши Елену, пішла поза вівтарем і хоромом до священної криниці. Сього разу вона тримала в руках важкі золоті підвіски, призначивши їх у жертву всесильному кумирові. Елена стояла, доки царівна й повернулась назад.
— То були підвіски ще моєї мами, сказала довірчо басиліса. — Я дорожчого за них нічого не мала, й Асклепій мусить повірити в мої молитви. Еринії часом одбирають у мене розум, та я думаю, що тепер він більше не напускатиме їх на мене. — Вона повагалася й знову ласкаво торкнулась чорного хвилястого волосся Елени: — Чуєш… приноси й ти йому в жертву щось найдорожче. Він і тобі поверне розум…
Елена почала судомо хлипати, й Вероніка замовкла. Вічі в неї розплющалися й розплющались, вона охриплим не своїм голосом поспитала:
— Ти теж кохаєш його?.. — На вустах їй з'явилася плямочка піни, басиліса раптом підняла руку, мов боронячи себе від незнаної загрози, й закричала: — Зевсе, вбий його!.. Вбий!..
І побігла, й Елена теж побігла, приголомшена жахливим видовищем, і коли назустріч їй з'явився лоґоґраф Полікрат, упала перед ним навколішки й почала обнімати його м'які жіночі стегна:
— Врятуй мене, Полікрате!.. Врятуй… Забери звідси!
Він ледве виборсався з її обіймів:
— Ти свідома того, куди мене штовхаєш!? І проти кого… Божевільна!
Елена впала на траву й зайшлася голосом:
— Порятуйте… Порятууй!..
— Я — людина маленька, — вже примирливіше мовив євнух. — Не маю ні сили, ні влади, чому ти не хочеш про се подумати!
Елена голосила й голосила, й він заходився, крекчучи, підводити її з землі:
— Та цить… Та годі… Я скажу йому, чуєш? Тільки перестань, перестань… Бо…
Елена ледве підвелась. На верхній сходинці клімаксу стояв Асклепід і похмуро дивився на неї.
За день по тому, коли Елена вже не знала, з якої кручі кинутися, євнух приїхав знову. Вона ще здалеку вчула пісню коліс його фракійської каруци й вибігла на дорогу, та євнух навіть на землю не зліз, а вічі його заткалися суцільним мереживом зморщок.
— Не хоче він, — сказав євнух і торкнув у спину роба-погонича. Коні розвернули каруцу й побігли вчвал, заполонивши все кругом суцільним дзвоном співучих коліс.
Елена пішла до хати, не чуючи ні себе, ні світу довкіл, а жрець Асклепід дивився на неї з висоти свого клімаксу на другому поверсі й реготав.
Уранці, коли сей невтомний, мов ведмідь восени, чолов'яга, немитий і смердючий, нарешті вгамувався й заснув, Елена, скрадаючись дістала з кутка важку амфору, допіру спорожнену, замахнулася, розсадила її на голові його, голова теж тріснула, жрець навіть охнути не встиг, тоді, не заходячи вниз, де ще спали її три невільниці, вибігла з зеленого пекла святилища й бігла до Мірмекія й далі, раз по раз озираючись. Тоді, ще зовсім сама в безлюдному полі, пішла повільніш, ледве не виючи від утоми, збудження з перестраху. Та коли нарешті дісталася мурів Пантікапея, брами города, попри вже пізній час, були на засувах. Елена почала гатити в ковані міддю й залізом колоди брами:
— Упустіть!.. Упустіть мене!..
Але з-між визубнів надбрамної вежі хтось гукнув байдужим голосом:
— Іди собі, жоно! Не велено впускати!
Вона тільки тепер помітила, що руки в неї геть закривавилися, побиті об колоди та куття брами. Досі їй не хотілося вірити словам євнуха Полікрата, тепер же пересвідчилася, що й Савмак одцурався її.
Розділ 28
А Савмак сієї миті був думками й справді дуже далеко від неї: на крайньому сході свого невеликого царства, в білокам'яній Феодосії, під чиїми мурами пристали сто тридцять шестеро нових, мов дзвін, ладь понтійського таксіарха й наварха Діофанта.
Діофант прибув під Феодосію в ікас месунтос — останній день другої декади муніхіона місяця, який скіфи називали квітним. Разом з ним у хламиді простого мечоносця Евґенія знову був молодий цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, а його двоє друзів, яким теж пощастило втекти з повсталого Пантікапея, Дорілай та Неоптолем, збагачені досвідом торішніх перемог та поразок, знову під орудою Діофанта й самого царя керували своїми таґмами. Діофант спробував узяти могутній город копієм, з ходу, але п'ятиденний приступ нічого не дав йому, крім тисячі вбитих і трьох тисяч поранених.