Зброя була на мiсцi.
Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на травi. Гiрко було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу.
I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела.
Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав болгарина, широкi його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських воїв.
— Там шлях на Преславу, — говорив Ангел. — Вiдаю, як пройти в горах.
Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжої води, яка пахла небом i ранком.
5
Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря.
Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт зброї — сiча скiнчилася, город упав, вої руськi ждали, що звелить їм князь, жителi тремтiли вiд страху.
Вони боялись i тремтiли вiд страху немарно — тут, у Доростолi, де сходились вiтри з Руського моря й Родопiв, тягнувся шлях з пiвночi на пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд сонця — понад морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря, степiв, поля.
Через це давнi ще iмператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межi на схiд, iз жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола.
Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.
Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм їхнiх воїв, стiни города бачили багато орд iнших, — i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат.
I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах.
Темної ночi руськi вої iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь — управитель областi).
Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови — на воротах i стiнах города стояли руськi вої, нiчна сторожа ходила вулицями, вої руськi стояли й наокруг.
Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi вої, а на сходи вийшов i став поперед них воєвода.
Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний воєвода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом.
— Князь Святослав! — покотилось у натовпi.
Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли їм славословити кесарiв, коли тi приїжджали до Доростола, — нi, нiхто їм цього не велiв. Щось просити в нього, — але хiба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати їх думки.
— Мужi болгарськi! — почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. — Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв своїх до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси — це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i боїлам* (*Боїли — воєводи), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копiєм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.
Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?!
— Мужi болгарськi! — вiв далi князь Святослав. — Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити своїми париками. I тодi була дужа Болгарiя, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь.
Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв:
— Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ — нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!..
Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий.
— Я говорю правду, — голосно сказав князь Святослав. — Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора ромеїв, який привiз у Київ це золото.
Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки.
— Але не заради цього золота прийшли ми сюди, — вiв далi Святослав. — Вiзантiя хотiла б, щоб ми нинi розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього меч свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на ромеїв. Я, — урочисто продовжував вiн, — князь Святослав, i всi руськi вої говоримо вам: нехай буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi, що йде на ромеїв. Вої мої зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з нами — нехай лишається тут, хто боїться i не вiрить нам — нехай iде звiдси. А всiм говорю: iдiть по Болгарiї й скажiть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе всiх болгар до бою з ромеями!
Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше, хтось голоснiше говорив про неволю, про долю парикiв.
— Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру... Другарi!
Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв, що цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх i вiдвага. Але є мiж ними й такi, якими керує лжа i облуда.
Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхнiх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортецi, сунули низиною мiж Дунаєм i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом, займаючи там затоки й городи, — аж до Варни.
Багато жорстоких вiйн знав цей куточок землi мiж Дунаєм i Руським морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в рiзнi часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що вiйська iмператорiв, а пiзнiше вiйська болгарських каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою пiшов у наступ проти угрiв, прогнав їх у Ателькуз.
Воїв князя Святослава не затримала нi одна фортеця. За короткий час вони взяли вiсiмдесят городiв над Дунаєм, сотнi городищ на долинi, ще багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи i вiдколи п'ять морiв бились у крутi береги Болгарiї, нiяке вiйсько в такий короткий час не доходило до вершин Родопiв, нiяке вiйсько так швидко не посувалось уперед.
Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i їхнiми дружинами. Убогi ж болгари — всi тi, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, — приєднувались до вiйська князя Святослава.
Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гiнцi iз-за Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман — правитель Захiдної Болгарiї, який ворогував з Вiзантiєю) i його чотирьох синiв, якi недавно пiдняли повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави...
Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть Святослава i, тiльки вiн промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом iти проти ромеїв.
Планина горiла, тут тепер знову згадували царя Симеона, його iменем вiтали один одного, iм'я його i князя Святослава вiдкривало ворота фортець. I вже кiльце все тугiше й тугiше стягувалось навколо Преслави, з її стiн уже видно було заграву пожеж над Дунаєм, заграву в горах на заходi, заграву — в бiк Руського моря. В одному тiльки мiсцi не видно було заграви — на пiвдень вiд Преслави — у Вiзантiї. I туди — через ущелини в горах, — до Константинополя, i назад, з Константинополя до Преслави, летiли й летiли гiнцi.
6
Про все це, звичайно, чує, все це знає iмператор Никифор. Вої князя Святослава iдуть не так, як би хотiв вiн. Мовчить патрикiй Калокiр, мовчить Святослав, страх i вiдчай поволi починають вповзати в душу iмператора.
О, коли б знаття, вiн би нiколи не став кликати князя Святослава сюди, в Родопи, ще й платити золото. Переляканий василевс починає збирати до Константинополя вiйсько, сюди iдуть легiони, якi стояли досi в захiдних фемах. Стратиги за наказом iмператора висилають свої вiйська, вони заливають сiрим потоком узбережжя Золотого Рогу.
На протилежному березi Золотого Рогу, в Галатi, починають лагодити старi, побитi й закладають новi дромони, хеландiї, скедiї. Iз голубої iмли Пропонтиди до Константинополя поспiшають кораблi з легiонерами із Азiї.
Велике вiйсько вимагає зброї, i її кують у майстернях на Галатi й бiля Влахерну, — кують мечi, списи день i нiч, безперервно.