— Нагрій мені торбинку піску. Я добре зігрію плече, і все минеться.
Одвідуючи аул, фельдшер Істомін дізнався про хворобу Жайсака і сам зайшов до нього, оглянув руку і плече, помастив йодом, зробив масаж і схвалив приварку з гарячого піску.
За час відсутності Жайсака Тайжан приборкав з допомогою молодших табунників п'ятьох огирів, і, коли Жайсак повернувся в табунний стан, усі вони, шалено гризучи вуздечки, вже сяк-так ходили під сідлом, та тільки сильний і спритний їздець міг на них утриматися. Коли ж спробував скочити на одного з них молодший табунник, кінь одразу затанцював на місці, потім звився дибки, з хвилину стояв свічкою і помчав його степом диким кар'єром, раз у раз кидаючи вгору круп і задні ноги. Вершник не всидів і, безпорадно змахнувши и повітрі п'ятами, розпластався на снігу зі зламаними ребрами та вивихнутою ногою.
Знов довелося арканити лютого жеребця. Знов Тайжан наказав прив'язати його до стовпа ременями з сириці і кілька разів жорстоко оперезав гострою, як жало, камчею. І потім нікому більше не довіряв цього буйного огиря, працював з ним сам з допомогою одного досвідченого табунника.
Минув ще тиждень. Озброївшись рушницями й гострими ятаганами, Жайсак і Тайжан, нічого не пояснюючи іншим табунникам, осідлали кожен по два жеребця і помчали далеко в степ. Рахім скакав за ними на Карайгирі, тримаючи на поводі двох інших Жайсакових жеребців Акбозада та Каркерата. Вони попрямували до балки, на дні якої текла крихітна річка, що впадала в Сирдар'ю. Верст за двадцять звідти текла друга така ж річечка, майже струмок.
Вони розрахували, що відстань між цими двома річками якраз дорівнює відстані, яку найчастіше встановлюють на байзі. І, давши коням перепочити, зробили перший спробний пробіг. Половину відстані Жайсак і Тайжан скакали на одному коні, ведучи другого на поводі, потім пересіли на того, який досі йшов без вершника, і так продовжували путь. А поруч із ними скакав Рахім на Карайгирі, теж пересідаючи в дорозі то на Акбозада, то на Каркерата.
Джантемирові коні прийшли до фінішу змилені та втомлені. Жигіти одразу вкрили їх повстяними попонами і почали повільно прогулювати, а Акбозад і Карайгир з Каркератом, яких Жайсак уже здавна привчив до перегонів на довгі відстані, ніби й не втомилися.
Давши коням відпочити, жигіти повернулися до табунного стану і в другій половині дня осідлали ще дві пари коней, проробили з ними той же шлях і повернулися, коли вже сутеніло.
Так у перший день випробували вони чотири пари вибраних для байги коней.
— Треба взяти ще одного чоловіка, — сказав Тайжанові Жайсак, — бож нічого у нас не вийде.
— Але кого нам дасть Джантемир — ще не відомо.
— Іце означало б провал усього нашого плану, — втрутився Рахім. — Я знаю, що треба зробити: мій приятель Ісмагул вміє тримати язика за зубами, і він на цілий рік старший від мене. І потім він знає все про Шаукен і про Кульжан, йому можна цілком довіритися.
Жигіти замислились. Ісмагул хороший хлопець, сміливий і чесний, але все ж таки справа серйозна: як наважитися довірити йому злих, напівдиких огирів.
— Так ви самі скачіть на цій п'ятірці найлютіших, а решта ж ходили під сідлом, он пара сірих і зовсім сумирні, — палко доводив Рахім. — Аза Ісмагула я ручуся. Він чудовий їздець.
Випадок розвіяв їх вагання.
Повернувшись в аул, жигіти застали сім'ю Джантемира надзвичайно схвильованою: незадовго до присмерку влетіли в аул якісь вершники з гучними зойками й криками:
— Ой Ібрай наш дорогий! Дорогий наш Ібрай! — репетували вони, пролітаючи повз байський будинок та білі юрти під оглушливе гавкання собак.
Зробивши проміж юрт два великих кола, вершники нарешті зупинилися коло білих юрт Джантемир-бая. Це були посланці від Зуль-карная зі звісткою про смерть Ібрая.
Прийняв їх сам Джантемир. Він докладно розпитав про останні дні юнака, померлого від туберкульоза спинного хребта, добре почастував приїжджих, вклав їх спати, а на ранок семиріченці зібралися додому в супроводі Ісхака і двох молодших братів Джантемира на похорон.
Кульжан була в розпачі. Майбутнє встало перед нею в огидному образі Молдабая, старезного, беззубого, тремтячого ласолюбця. Марно Зейнеб і Нурипа, Маржан та інші ближчі подружки намагалися її втішити. Слова застигали у них на вустах, коли згадували того Молдабая.
Нарешті семиріченці поїхали. Рахім кинувся до сестри, але Зейнеб не пустила його.
— Залиш її, Рахім. Вона в такому горі. Плакала, бідолашна, всю ніч і весь ранок. Оце тільки заснула. Не буди її. Коли в людини горе, сон допомагає: уві сні геть усе забувається, і найнещасніший відпочиває і набирається сил.
Рахім не був згодний з доброю байбіше, але промовчав, а коли жінки вийшли в суміжну кімнату, вмить прослизнув до Кульжан і розбудив її. Дівчина прокинулась і з ніжною і радісною посмішкою потяглася до брата, але в ту ж мить наче крижаним ножем різонуло її серце, весела посмішка збігла з вуст, і личко скривила гримаса невимовного болю. Вона хотіла щось сказити, але Рахім затулив їй вуста долонею і зашепотів на вухо, поспішаючи і плутаючись від хвилювання:
— Не плач, Кульжан-джан. Я розкажу тобі велику таємницю, тільки дай слово, що мовчатимеш. Незабаром буде байга. Жайсакові коні переможуть, він одержить багато-багато баранів і забагатіє, а ще ж цілий рік до асу буде рік плачу за Ібраєм, і в цей час ніхто не зможе тебе засватати, а потім Жайсак тебе засватає, і ти будеш його дружиною, і ніколи не покинеш нашого аулу.
Вона дивилася на брата великими здивованими очима і, певно, не розуміла його. Рахімові довелося тричі повторювати їй все, що знав він про байгу, про Жайсакових скакунів. Нарешті посмішка блиснула на її змарнілому за одну ніч блідому обличчі, але одразу ж і згасла.
— Нема мені щастя в житті. Певно, кши-апа народить дівчинку, і ніякої байги тоді не буде.
— Ні, буде! — палко наполягав Рахім. — Днями я не спав, лежав і чув, як байбіше з Кумині говорили Шаукен, що за всіма прикметами у неї буде хлопчик. І потім...
Він загнувся і, не знаючи чим би ще потішити сестру, раптом випалив:
— І потім Тарас-ага і майири обіцяли допомогти Жайсакові, коли з ним трапиться лихо. А росіяни все можуть, вони й ага примусять віддати тебе Жайсакові.
І вона знов дивилася на брата великими імлистими очима, а Рахім, захлинаючись, розповідав їй, як вони виїжджують найкращих коней табуна, і які чудові Жайсакові жеребці, і які багаті майири з Косаралу. Он-бо вже третій місяць вони щодня годують борщем і масною кашею всіх дітей аулу; і як Тарас-ага намалював його біля залізної грубки, коли він сидів у нього в землянці.
Все це Кульжан чула й раніше, але тепер кожне слово братика якось зливалося в її душі в єдину низку події, кінець якої блискотів перед нею світлом великої надії.
Після від'їзду Зулькарнаєвих посланців Джантемир нарешті зібрався в степ подивитися на відібраних до байги скакунів.
Того дня Рахімові вперше дозволили скакати на одному з одібраних жеребців, звичайно найсумирнішому. Акбозад, Карайгир і Кар-керат залишилися пастись в табуні. З ранку до обіду тривав перший забіг. Після обіду засідлали решту коней і знов зібралися в степ.
— Кого накажеш посадити на третю пару коней, ага? — спитав Жайсак. — Рахім ще хлопчик. Я дозволяю йому скакати тільки на тих сірих, яких ти бачив уранці. Решта такі злі й сильні, що Рахім їх не втримає, а день зараз короткий: третій забіг вийшов би вночі, коли б ми по когось ще вертали, а в степу бродять вовки.
— Чому ти відразу мені не доповів, що потрібен їздець? — раптом озлився Джантемир.
— Я пропонував їм, ага, Ісмагула, а вони без тебе не наважувалися, — рішуче втрутився Рахім. — Ми щодня чекали на тебе. Хоч Ісмагул лише на рік старший від мене, але він найміцніший серед хлопців аулу. І він добре вміє мовчати. А Жайсак мені не дозволяє сідати на інших коней, ніби я баба, — ображено додав він.
— А ти як вважаєш, Жайсак? Справиться Ісмагул чи ні? Здається, він непоганий їздець?
— Гадаю, що справиться, — сказав Жайсак, побачивши розпачливі жести Рахіма з-за батькової спини. — І він дійсно хороший.
— Добре! Я згодний. Але коли Ісмагул зламає собі шию або почне базікати зайве, — ти відповіси мені за нього, — вирішив Джантемир, — а поки що покажи мені своїх огирів і пусти скакати ось це чортеня.
Роботою Жайсака Джантемир був задоволений, похвалив і Тай-жана, а сина поплескав по плечу і вперше назвав жигітом, але коли він поїхав, Рахім признався Жайсакові:
— Ви з Тайжаном скакали на всю силу, а я потихеньку притримував Акбозада і Каркерата, щоб вони не випередили батькових. Присягаюся честю, Жайсак, не було ще в степу таких скакунів, як твої.
VIII. ЗА ШКУРКИ-ЧОРНОБУРКИ
Наприкінці січня прийшла оказія.
Цього разу це не була маленька валка з двома гарматами, з півсотнею козаків та з двома ротами охорони, а тисячний транспорт з величезною отарою і трьома сотнями саней, вантажених харчами, людьми, їх майном, поштою і різним іншим вантажем військового і цивільного характеру.
Для бутаковської експедиції теж прийшло чимало різного вантажу й новин.
Перш за все весь персонал щиро поздоровив Бутакова з наданням йому чина капітан-лейтенанта. Одночасно прийшло повідомлення, що його обрано дійсним членом Російського Географічного Товариства. Це вже було визнання його заслуг як ученого-дослідника, мандрівника і першовідкривача.
Вернер теж сяяв: йому надали звання унтер-офіцера. Це був перший крок по шляху до звільнення. Томаш палко дякував Бутакову за представлення і прекрасну характеристику.
Прийшло чимало радісного й Тарасу Григоровичу. Він одержав від Лизогуба великого й дружнього листа і пакунок з теплим одягом, комплектом олійних фарб, ліками й різними дрібними речами. Прийшов також лист і з Петербурга від Михайла Лазаревського з Черни-шовим. Петербурзькі друзі знов надіслали йому грошей і сповіщали, що були в Орлова, який спочатку й слухати не хотів про Шевченка, але, прочитавши його листи і довідавшись про його хворобу, подобрішав і обіцяв запитати Оренбург і Орськ про поведінку та напрям думок поета "на предмет пом'якшення його долі".
Всі ці листи були давні, писані навесні, пролежали в Орську все літо й осінь, але для Шевченка було дуже важливо, що його пам'ятають, турбуються й клопочуться про його звільнення.