— Ми жили у долині Гюзельбахче, біля потоку. У нас були кози, був виноградник, садок. А в садку маслини. Багато маслин, і горіхів, і морви, де ми розводили шовковиків. А батько грав на дербуці [237] так, що пташки замовкали. Люди запрошували його на весілля і бенкети, і слухали його пісень, і плакали, і сміялися. І був у нас беглер-бей, старий хаджі Ібрагімбаша. Він теж любив бакшиші — і брав багато, але все ж таки можна було якось жити, а коли він помер — стало ще гірше, бо за два роки змінилося сім беглер-беїв, і кожен вимагав податок за цілий рік, тому що від попереднього беглер-бея не залишалося ніякого запису. А кожному беглер-беєві потрібні гроші, бо ж вони платять за призначення цілий бурдюк золота тутешнім вельможам і хочуть якнайшвидше повернути собі сплачене. Ох, ці вельможі!.. Тягнуть і з живого і з мертвого, а через них — стільки сліз...
— От дурницi! Хто це вигадує? — спалахнула Настя і обурено кинула недоїдений персик.
Вовчуки підвели голови і загарчали, а дівчина зиркнула на Настю обуреними очима.
— От пожила б ти у нас та подивилася б на власні очі... Чом ображаєш, не бачивши?! Сама рабинею була — знаєш, як воно бідній людині.
І, схопивши обох вовчуків, притулила до скронь їх голови.
— Та ну, кажи далі. Я пожартувала, — примирливо відгукнулася Гюль-Хуррем.
Дівчина і дратує, і зворушливо хвилює її. Мимоволі пригадує Настя, як викрали її з Каффи. Отак зиркала й вона очима зацькованого вовченяти на стару відьму Назлі.
— Соромно глузувати з нещасного, — докірливо зауважила дівчина і, випустивши вовчуків, сіла біля Настиних ніг, — бо ти не знаєш, як воно робиться. Ось я тобі розкажу. Вони призначають сплату податку, коли маслини знято з дерев, а опряди шовку вистигли і чекають на розмотку. Так чесні беглер-беї відстрочують сплату, аж поки олію не буде збито і очищено, а опряди розмотано і шовк готовий на прядиво. Тоді його можна продати і сплатити все. А наші беглер-беі вимагають грошей негайно. А де ж їх узяти бідній людині?! І тоді приходять спагі з мудирами і забирають усе, і продають за півціни крамарям, а крамарі дають бакшиш мудирам, щоб вони нічого не відстрочували бідним селянам. От і батько не міг сплатити. Тоді забрали наших кіз, і неочищену олію, і шовк, і наш одяг, і останній кунган на воду, і ножі для підрізування винограду. А потім продали нашу саклю. Довелося нам ночувати на дорозі, біля водограю. Довелося й жебрачити... Та хіба тільки ми!.. І наш сусіда Садик, і кривоносий дід Якуб, і Хатідже, удова шаповалова. Всіх повиганяли з сакль, і всі голодували і кляли беглер-беїв з мудирами. Пішла холера. Люди мерли, як комашня. Померла й мама, і всі, хто залишився живий, пішли у гори до Факр-ед-Діна [238]. Він обіцяв нам волю, саклі, хліб... От і пішли брати і батьки наші здобувати нам волю, а ми жили у печерах і пасли отари на полонинах.
Гюль-Хуррем закушує губи від обурення. Так ось яка гадюка, оця рабиня! Кинути б її у лантусі в Босфор, а не пускати до султанського палацу.
А дівчина не помічає нічого. Минуле стоїть у неї перед очима, моторошне й криваве. Хіба вона може щось помічати, розповідаючи пережите! І вона говорить, говорить, не в силі зупинитися, як самотня, зацькована людина, що надто довго мовчала про свій біль.
— Іноді приносили вони здобич. А іноді тільки поранених і одяг забитих. Так минула зима, літо і ще зима. І раптом пішла чутка, що вирушив проти нас сам великий візир Мурад-баша. Факр-ед-Дін відступив. Військо наше мужньо билося з візиром, але щоразу тануло в боях. Мурад-баша все наближався. То там, то тут палали заграви вночі. Далеко видно їх у горах... Тоді наші верховинці засіли у міжгір'ї, над прірвою. Це було єдине місце, де жменька сміливих могла перетяти путь цілому війську. От як корки затуляють горло пляшкам. А ми сиділи, молилися і розуміли, що це або загибель, або порятунок. Десять днів не було звісток. І ось прибіг хлопчик-чабан і каже, що наших побито. Аллах, що тут було!.. Одні кинулися тікати, а інші ховали у печери останнє. А старі діди та найсміливіші жінки почали вигострювати ножі, щоб зустріти ворога. Опівдні почали повертатися наші — голодні, скривавлені. Все загинуло. Ворог оточив наші гори кільцем. Три дні відбивалися ми у нашому таборі, і кінець кінцем вдерлися до нас яничари, а за ними сам старий візир.
Недурно називають його копачем колодязів: він виправдав своє прізвисько. Коли замовкли останні постріли, поставили йому намет, а перед наметом почали копати колодязь. Ми здивувалися: адже ж скільки не рий, хоч аж до самого пекла, не буде у скелі води. Та не для води копав його старий візир. Коли колодязь був готовий, пригнали бранців, а нас, жінок та дітей, поставили поруч. І почали смертну кару. Чоловікам рубали голови і скидали перед наметом, а тулуби кидали до колодязя. Був у мене маленький брат. Я виняньчила його у горах, після смерті матері. Побачив він батька і кинувся з плачем до стратенців, вчепився в батька, захищав його тільцем своїм. А ми ридали, вили, як собаки, напіврозчавлені гарбою. І ось надійшла батькова черга. Кат відтяв йому голову, кинули тулуб у колодязь, а брат схопив батькову голову і з плачем побіг геть. Впіймали хлопчика, привели до Мурад-баші. Старий був баша, кістлявий, і борода аж до пояса. "Як ти потрапив до бунтівників?" питає. А брат: "3 голоду", каже. "А що робив твій батько?" — "Грав на дербуці та пісень співав". — "Ага! — всміхнувся Мурад, — запалював бунтівників, кликав піснями до перемоги! Волю вихваляв! Ну, то й іди і ти туди, де твій батько". І наказав катам скарати дитину. Але кати відмовилися. Покликав Мурад яничарів: "Рубайте йому голову, — каже, — бо серце його повне отрути і ворожості до падишаха". Відмовилися і яничари. "Ми, — кажуть, — солдати, а не кати, а дітей навіть хижаки не чіпають". Не підвелася рука на дитину і в аджем-огланів, бо ж кожен з них пам'ятає, як взяли його силоміць від батьків до султанського палацу. Тоді Мурад схопив дитину руками, кістлявими, як шулікові пазури, задушив і кинув у колодязь, повний ще теплих трупів.
Дівчина вся тремтіла. Руки конвульсивно стискалися і розтискалися, наче хотіла вона задушити старого дітогубця. Настя мовчки смикала китицю від свого пояса. Оповідання дівчини збентежило її, разом з жалем і співчуттям кипіла в ній злість на цей жаль і сором за власну долю.
— А що зробили з жінками? — спитала вона, аби урвати мовчання.
— Нас віддали яничарам. Сутеніло, коли закінчили кару. Мене розв'язали, і в темряві я втекла. Гори я знала, як свою саклю. До світанку добігла я до гірського селища. Там жила моя старенька бабуся. Три роки прожила я із нею, а потім, коли і до них добралися мудири з податками, довелося бабусі продати мене. Бідні люди завжди продають дівчат під скрутну годину, — додала вона і важко зітхнула.
Обоє довго мовчали. Настя підвелася, причепурила зачіску і серпанок і поклала руку дівчині на плече: — Нікому не розповідай того, що зараз казала. Чуєш? Жодній душі! Я падишахова дружина. Тобі буде тут добре. Поживи. Заспокойся. А там побачимо.
Дівчина відсахнулася з жахом, затулила очі руками і так стояла, аж поки Гюль-Хуррем не зникла за поворотом.
Того ж дня з'явилася до палацу Назлі-ханум. Плутаючи язиком, белькотіла вона щось улесливе і лізла до Насті з огидними обіймами і поцілунками, потім одразу почала просити за якихось вельмож.
І раптом вибухнула Настя:
— Не проситиму ні за кого ані зараз, ані згодом! Докучай сама падишахові, але не вплутуй мене у свої справи, — гостро відповіла вона, звільняючись від обіймів старої.
— Я... як-к-то?! — виструнчилася стара. — Т-ти м-моя донька!.. Я наказую тобі!.. Ти скажеш с-своєму ч-чоловікові, щоб він...
— І не подумаю! Я тобі не рабиня, а цариця Стамбула.
Назлі-ханум довго мовчала, дивилася на неї одним мертвим оком, а другим — живим, повним, гніву та обурення.
— Д-доб-бре! — просичала вона нарешті. — Я проклинаю тебе, гадюко, вигріта на моєму серці! І син твій ніколи не буде султаном Стамбула, і інша заступить тебе на султанському ліжку.
— Побачимо! — тріпнула головою Настя. — Мо, й буде інакше!
Стара щось хотіла додати, але їй відібрало мову. Рухом покликала вона рабинь і наказала нести себе до каїка.
— Шкода, що ти не стрималася, господине, — похитав головою Гасан, коли килимова запона впала за старою Назлі. — Вона отрутна, як павук-каракурт з далекого степу Узбекистану, а кизляр-ага її приятель і одвічний порадник.
— А що вони мені можуть зробити?! — презирливо фиркнула Гюль-Хуррем. — Кохання падишахове — найміцніше передмур'я, а за півроку в мене буде дитина. Я відчуваю, знаю, що це буде син. А хто зможе суперничати з матір'ю майбутнього падишаха?
— Майбутнє заховано в серці аллаха, господине. Спитай астрологів мечеті Селіміє, старого дервіша Тхаліб-ефенді та інших. Хай прочитають вони книгу зір. Навряд чи дитина твоя колись опережеться мечем предків у мечеті Еюба.
Тон Гасана серйозний і навіть суворий. Та й не насмілився б він жартувати такими речами. Хоч яка певна у собі Гюль-Хуррем, але мимовільний холод війнув їй в обличчя, здуваючи червінь з її щік.
— Що це означає, Гасане? — схвильовано спитала вона.
— Хай захистить тебе аллах з Мохаммедом, пророком його, — молитовно підвів долоні Гасан. — Не лякаю я тебе, божественна мушле, в якій стигне перлина роду Османів. Але є на світі закон, а закону скоряється усе живе. А за цим законом старіший в роді Османовому оперізується мечем предків, а в падишаха — шість братів, і кожен з них старший від твого сина.
Ноги підломилися у Насті. Вона схопилася за різьблене підвіконня і довго мовчала.
— Але чому ж, — заговорила вона нарешті, — падишах ніколи не говорив мені про це?
— Не знаю, мудра господине і володарко. Якщо ти не ймеш віри моїм словам, спитай муфті Есаада, спитай ходжу Омер-ефенді, спитай великого стамбульського каді, — кого бажаєш. Я, вірний раб твій, мушу застерегти тебе проти каверз старої султани. Наш милостивий падишах даремно відступив від стародавнього звичаю і, оперізуючись мечем предків у мечеті Еюба, не наказав скарати своїх братів, як це робили султани минулих століть. Тоді були вони неповнолітні, а зараз вони підросли, і син султани Кьозем міг би навіть сьогодні оперезатися, коли б невблаганна доля урвала життя нашого падишаха.
Настя слухала і мовчала.