Чумаки нас і довезуть.
І від самої цієї думки знов наче сонце бризнуло на Олену. Знов заіскрилися карі очі, але не помітила Олена, що від її слів по Горпининому обличчі пішли наче темні тіні від хмар. Кожне Оленине слово падало їй на серце, як сіль на рану.
Довго ще розмовляли вони. Олена частувала гостю халвою, але наближався аср, третій намаз, і Горпина поквапилася.
Швидко бігла вона вздовж кладовища з білими баньками тюрбе серед чорно-зелених кипарисів. Олена докладно розповіла їй, як розшукати Кайтмазу, і, прощаючись, порадила їй:
— А ви пошийте собі, серденько, фередже. Не треба, щоб люди бачили, як ви мене одвідуєте. Почнуть розпитувати, що та як. Ще й розпатякають вашому хазяїнові, а хазяям нема чого знати про наші невільницькі справи. Довідається він про вашого чоловіка, про ваш намір та й за вас заломить подвійну ціну, бо ж тоді і вам забажається піти на волю.
І знов зашарілася Горпина і опустила очі додолу. І тепер, швидко перебираючи по дорозі м'якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці — радість чи біль, жах чи надія знов побачитися з Данилом.
У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стінки і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур'ялі, важко говорити з ним.
Нур'ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.
Нур'ялі перелякався:
— Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.
— Не треба! Це через море, — процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві — і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?
Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.
Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.
А може, сказати все Нур"ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях... Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?
Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.
Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.
Що це?
І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.
"Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!" — думала вона про свою майбутню дитину.
І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.
Ось, ось, здавалося, прийде визволення.
Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [175] читав на хуторі апокриф про "Ходіння по муках", де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.
Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.
Тоді було одне бажання — вмерти.
Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили...
Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.
— Іди геть! — з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.
Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми — і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.
— Диявольське насіння! Нехристе клятий, — била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала...
А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.
В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона — співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.
А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!
І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки — тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.
Швидше! Швидше! Це — порятунок, це — визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.
Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур'ялі не було дома.
— Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? — зацокотіла Олена. — Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник...
Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче... І нема порятунку... Хіба це висловиш словами?
Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.
— А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе, — урвав мовчанку Панас. — Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм...
Горпина мовчала. Невже вона має право переступити чесний родинний поріг, — вона, забруднена, споганена чужинцем? Та ще й з його дитиною під cеpцeм.
— Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Крутилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.
— Спасибі, — прошепотіла вона. — Заходьте... Бідно в нас... Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.
Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори — чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.
— Що з тобою, серденько? — пригорнула вона Горпину. — Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні...
Горпині й руки впали. Невже всім помітно яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якогo обсипало Олену морозом:
— Що ж, я не ховаюся... Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин... І тепер татарча в мене під серцем...
Олена мовчки пестила її...
— Бідна моя, самотня, безпорадна, — заговорила вона по хвилі. — Не тужи, серденько, — урвала вона сама себе, — не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думає про це, жаліє тебе. Мій Панас теж мучився.
— Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук! — Скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.
Олена тихенько поклала їй руку на голову.
— Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.
Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні: .
— Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев'ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: "Могреб", "Еріклі" та "Ешіль". Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.
Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.
Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам'яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка вибігла з саклі.
— Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! — кинулась навздогін Горпина. — Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, — кинула вона гостям.
Шафіге опустила фередже і ніяково м'ялася на порозі.
— Вийди покурити, Панасе, — сказала Олена-Ельмас.
І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге: — Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе.