А дорогу, що через ліс на Гарбузяни, люди назвали "генеральською", бо у лісі вона повертає до військових таборів.
Славна історія цього доту.
У сорок першому, коли німці загарбали Україну, у цьому доті тримали кругову оборону троє наших бійців. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кілометрів на схід, а німці все не могли ніяк захопити дот. Ні бомби його не брали, ні снаряди, ні міни. Вісім днів трималися бійці без води, без їжі, до останньої кулі. Чотири танки підбили, безліч фашистів покосили з кулемета. І лише коли не стало вже боєприпасів, вийшли бійці і беззбройні пішли на ворожі кулі. Кажуть, що кожного з них прошило не менше як сто куль.
І дот, навіть порожній, нагонив страх на фашистів.
Вони навезли туди три хури вибухівки і висадили його в повітря.
Але й розбитий, понівечений, з покрученими залізними рейками, що, наче кістки, стирчали на зламах з товстелезних метрових брил, — він вражав своєю силою і могутністю. Ті величезні брудно-сірі, вкриті де-не-де іржавим мохом брили були з якогось неймовірного залізобетону, густо замішаного на гостро-гранчастому гранітному камінні, яким ото мостять дороги. З-поміж того каміння виштрикувалося чорне покручене у палець завтовшки плетиво залізного дроту, що його навіть іржа не брала.
Весь дот заріс густою жалючою кропивою, наче оберігаючи в такий спосіб свою горду самотність і недоторканність.
Проте на одній з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на віки чимось гострим своє ім'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помітно, а останнє "я" було таке вже хирляве й немічне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгідним "я".
Хоч був дот не дуже й далеко від села (а як на велосипеді, то ще ближче), ми, хлопці, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разів зо три, може, тільки й був. І по гриби, і по ягоди ми чомусь більше ходили у Піщанський ліс, за Піски.
І тепер, коли я під'їжджав до доту, все навколо здалося мені чужим, незнайомим і незвичним. Стояла моторошна тиша, навіть пташок не було чути, тільки десь високо вгорі ледь-ледь шелестіло од вітру листя.
Я прихилив свого Вороного до придорожного дуба і, обережно розсовуючи кущі та хапаючись руками за гілки, подряпався нагору, до руїн доту.
І раптом почув негучний, але владний голос:
— Ти куди?!
Від несподіванки я випустив з рук гілки, за які тримався, і впав на коліна.
— Куди лізеш? — повторив голос.
— Нікуди... а... а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколішках і даремно вдивляючись у гущавину— того, хто казав, за кущами не було видно.
— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишці. Ану давай звідсіля!
Зрозуміло. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до військових таборів.
Сперечатися було марно. Я повернувся і навсидячки став спускатися вниз.
От чорт! І треба ж! Поставили якраз на цьому місці. Ну, нічого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — він і не вгледить. Ці вартові, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розлігся собі в кущах і покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди піде! Якби я просто на нього не наразився, він би, мабуть, і голови не підвів.
Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч і, перебігаючи від дерева до дерева, починаю обходити дот збоку. Тепер я пильную і намагаюся рухатись якомога обережніше. Та коли я вже був майже біля мети, з кущів почулося:
— Ти що — у піжмурки зі мною граєшся? Ану давай звідси!
Помітив. Таки помітив, чортяка!
— Уже й грибочка пошукати не можна, — пробелькотів я і, набурмосившись, пішов назад.
От же ж!
Як же я тепер візьму інструкцію? Невже вони не знали, що будуть військові навчання? Не може бути. То що ж робити? Отак просто їхати додому та й усе? А може, вони тому й звернулися до мене, що сподіваються на мою спритність, пронозливість, на те, що я зможу непомітно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тоді такі— "вони"? Якщо вони хочуть робити щось таємно від армії...
Може, "вони" — шпигуни? Е, ні! Юринда! Досить з мене шпигунів. Були вже в моєму житті "шпигуни". Книш і Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такі дурні, щоб їх хлопчаки виловлювали.
Та й не стану я робити нічого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тоді вже...
Але додому так просто йти я не можу. Мушу дістати з амбразури ту інструкцію. Мушу! Бо інакше я не поважатиму себе.
Я беру Вороного за сідло і струшую, щоб він подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потім сідаю і кручу педалі по дорозі — нібито в бік села. Але од'їхавши метрів сто, так що з доту мене вже ніяк не видно, звертаю в ліс, ховаю Вороного під папороттю в окопі і по-пластунському, на пузі, починаю в обхід скрадатися до доту. Я повзу довго і обережно, через кожні два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарешті переді мною дот. Вартового ніде не видно. Він, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теле з того боку. Вихід один — пробиратися через руїни доту і спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратися. Я вже казав, що весь дот заріс гу-стезною і немилосердно жалючою кропивою. І одна справа іти такою кропивою на повний зріст, розсуваючи її якоюсь гілкою, а зовсім інша — повзти нею на пузі, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я ліз уперед головою, опустивши лице до землі і прикриваючи його однією рукою. Розсував кропиву просто своєю маківкою. І поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не відчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив мені за шию окріп.
Але найбільше страждали вуха. Бідні мої великі відстовбурчені вуха. Мені навіть здавалося, ніби я чую,
як вони сухо тріщать, палаючи жарким полум'ям. І здавалося, що не кропивою лізу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз...
— Мда-а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнім словом, я підвівся.
На похилій брилі доту, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Іванов. То був він! І десь у глибині душі ворухнулася в мене схвальна думка: "А вартовий він таки непоганий, не пропустить".
Митя Іванов дивився на мене беззлобно, з цікавістю. Мої геть пожалені кропивою вуха, шия, руки промовляли за себе, мабуть, досить виразно.
— Ну, то що тобі треба? — спитав він усміхаючись.
— Нічого, — я ще не встиг придумати.
— Нічого? Га. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав він. — А може, все-таки треба?
І раптом у мене майнула думка: "А може, це все спеціально? Щоб мене перевірити?"
Ну, тоді ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч мені б дуже хотілося довести, що я таки не дурень, але не скажу нічого.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ. Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір
Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк — зупинився.
— Іванов, що там таке, а? Чий велосіпед на дарога? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а він дізе...
Кущі розсунулися, і з'явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:
— У чом річ?
Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" І ніяк я не міг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, доки він передавав мені листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжене, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки... Здається, таки той.
— Ти што — німий, да? Не панімаєш, що тобі кажут? А што з вухами? Чому такий червоні? А шия... Іванов! — він раптом метнув блискавичний погляд у бік солдата. — Ти. што... а?
— Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.
— Як ви могли таке подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!
— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю. — Ін-те-рес-но! Так што тобі здесь нада, а?
"Нічого-нічого, — подумав я, — перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не "підчепите". Я не розколюся, не бійтесь". І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав:
— Та грибів хотів підшукать... Хіба не можна? Не можна?
Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, потім повернувся до солдата:
— Іванов, приглянеш за його велосіпед, да...
— Єсть! — козирнув солдат.
— А ти паїдеш зо мною, — наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.
— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми так стрімко рвонули з місця вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офіцерову гімнастерку.
Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій "генеральській" дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я майже летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — "мандраж". Хіба я міг, скажіть, бути спокійним, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалися мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Тепер було ясно, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення. Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Хлопчака треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
І було мені, з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку, підпирала радісна гордість, що вибрали саме мене, — отже, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти.