В Тифлісі на тротуарах вона стояла калюжами, її топтали, а кров червоніла, палала... Після цього я тим паче не можу мовчати.
— Так-так, ви маєте рацію: мовчати не можна. — Нараз Лисенко заспішив. — Ось ходімо скоріше, я вам щось покажу...
На ганку їх чекали.
Лисенко поспіхом привітався з гостями.
— Ласкаво прошу вибачити, — кинув і швидко подавсь до кімнати.
— Руки мийте, — сказала Катря.
— Даруй, дочко, потім.
Він енергійно підійшов до рояля.
— Слухайте!
Дужі, напружені руки вдарили по клавішах. Акорд, ще акорд. Гучний, наростаючий — мов перекати весняного грому. Звуки твердішали, набиралися сили, шматували повітря. Від них стало тісно, тривожно...
Але — що за мелодія? Що за пісня?..
Присутні завмерли.
Леся Українка підвелася. Погляд її упав на невелику, злегка потерту книжку, яку Микола Віталійович витягнув з кишені і поклав на рояль. "Іван Франко. З вершин і низин", — прочитала. Вона знала цю збірку. "Що б там могло привернути його увагу?"
В цей час серед громових акордів урочисто пролунали слова:
Віч-ний рево-лю-ціо-нер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за по-ступ, ща-стя й волю —
Він жи-ве, він ще не вмер!
Так ось що полонило творця!
Лисенко грав. Поривчасті помахи рук, здавалося, окрилювали пісню, кидали її в розбурханий світ, що клекотів громами.
XV
Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на деякий час поїхала і Ольга Петрівна. В Києві зосталися лише молодь та Ліля, яка недавно повернулася з Праги. Сестра приїхала не сама — родина Косачів поповнилась ще однією внучкою.
На різдвяні свята нагодився і сам Кривинюк. Він помітно постарів, причиною чого були все ті ж незлагоди. Михайло Васильович досі не втрачав надії оселитися в Києві. Однак і цього разу ходіння та оббивання порогів нічого втішного не дали. Підприємцям було не до нього, їх вимотували безперервні страйки і непослухи робітників та дрібного чиновництва. Місто задихалось від кризи і породженого нею злодійства; місто вдень і вночі будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити революційний запал мас.
У квартирі Косачів усі, крім Лесі, вже спали. Лариса Петрівна, примостившись біля груби, саме докінчувала переглядати останні номери "Искры", коли в коридорі почулися кроки, а невдовзі гучний, вимогливий стукіт. Накинувши на плечі хустку, вона вийшла. Не встигла відімкнути двері, як їх із силою рвонули, — на порозі, відстороняючи, її, став жандармський офіцер. За ним виднілися рядові.
— Дозвольте, по якому праву?.. — обурилась Лариса Петрівна.
— Не утрудняйте себе подібними питаннями, — спокійно відповів жандарм. — У вас належить зробити обшук.
Всередині у Лесі мов що обірвалося, проте виду вона не подала.
— Ви, певне, помилилися, — намагалася затримати непроханих гостей, сподіваючись, що, може, хтось почує і здогадається прибрати "Искру".
— О ні! Запевняю вас.
Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Від них несло холодом.
— Прошу, — запросив її офіцер, прочинивши кімнатні двері.
Леся пройшла. Вона була на диво спокійна. "Добре, хоч матері нема", — подумала.
Квартира сповнилась тупотом, скрипом підлоги, шелестом паперів. Косачівни позіскакували з ліжок, боязко щулились, перешіптувались. Офіцер наказав усім сидіти на місці. Повагом, хизуючись власною виправкою, він походжав по кімнаті, стежив за обшуком. Лариса Петрівна сушила голову над тим, як би непомітно сховати газети. Вони так і лежали в кріслі" оберненому спинкою на кімнату. Леся підійшла, кинула на газети з плечей обпиначку. Офіцер завважив її рух, ступив до крісла. Стеком, яким весь час похльоскував по блискучих халявах, підняв край хустки, нахилився і випрямивсь, уражений.
— Що я бачу, панно Косач?! — вигукнув самовдово-лено. — У вас "Искра", яку ми шукаємо...
— Так, "Искра", — твердо відповіла Леся. — Я літераторка, невже мені не вільно читати те, що друкується?
— Гм!.. Ніби вам не відомо, що це видання підпільне, заборонене.
— Трудно знати, що тепер не заборонено.
— Шукайте пильніше, — наказав офіцер і потряс газетами. — Як бачите, ми не помилилися, шановна, — торжествуюче звернувся до Лесі.
— Але й заслуги вашої тут мало. Будьте певні, аби я постійно тримала в себе газету, ви її не знайшли б.
— Як сказати.
Обшук тривав кілька годин. Жандарми перенишпорили кожен закапелок, переглянули всі до одної книжки. Нічого, крім "Искры" та двох адресованих Ользі Петрівні листівок, вони не знайшли.
Коли склали акта на конфіскацію, офіцер сухо об'явив:
— Іменем його величності громадянки Лариса і Ольга Косач арештовуються.
— Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачуєте? — запитала Ліля.
— Там розберемось.
— Ви не маєте підстав, — втрутився Кривинюк. Офіцер глузливо глянув на нього.
— Підстави завжди знайдуться, — скептично всміхнувся. — Прошу не затримувати.
Лариса Петрівна і Ліля одяглися, попрощалися з рідними. За надвірними дверима зимовий вітер палом обдав їхні обличчя, сипнув колючою крупкою. На вулиці офіцер гукнув:
— Мартинов! Заведи у відділення... Та дивись мені! Над Києвом меркли зорі, густішала передранкова темінь.
Либідське поліційне відділення було забите вщерть. У кімнатці для реєстрування арештованих найрізноманітніший люд.
Ларису Петрівну і Лілю помістили в більшменш чисту, хоч і вогку камеру з невеличким загратованим віконцем угорі. Камера слабо освітлювалася, тому одразу розгледіти в'язнів не вдалося. Відчувалося лише, що їх тут повно; одні лежали просто долі, інші сиділи, згорбившись, попід стінами. Сестер пропустили, дали їм місце.
— Сідайте, — запросив чийсь ніби знайомий голос. — Там ще багато?
Лариса Петрівна придивилася.
— Борисе Дмитровичу! І ви тут?
— Як бачите, — сказав Грінченко й закашлявся. — От уже несподівана зустріч, правда? — мовив перегодя.
— За віщо ж вас?
— Прийшли, перевернули все догори дном, забрали — і все. Допитайся в них — за віщо. — Він був у приношеній смушевій шапці, довгім пальті. Тьмяне світло ще більше підкреслювало його загострений ніс, запалі очі: Грінченко вже кілька років хворів на сухоти. — Зрештою, це мене ніскільки не дивує, — додав. — Зараз вони, — кивнув на двері, — самі себе бояться.
— Істинно, по маніфесту: мертвим — свободу, живих — під арешт, — додала Леся.
— Однак тихіше, ми не одні, — застерегла Ліля.
— Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволі, — сказала Лариса Петрівна.
— Волів би я триматися подалі від цієї науки, — не-вдоволено мовив Грінченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.
— Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, — пораяла Ліля. — І помовчіть — тут вогко, холодно.
— У мене вже ноги заклякли. З самого вечора ні сісти, ні прилягти... — Грінченко підняв коміра, прихиливсь до стіни.
Арештанти більше мовчали. Кожен тривожився своїм. Тільки Ларису Петрівну охопила якась холодна байдужість. Хоча ні — її серце виповнила затамована гордість. Адже, виходить, її робота, робота літератора, теж рискована; отже, за неї теж терплять і навіть гинуть, як загинув ще молодий Павло Грабовський...
Це було відкриття, зроблене з примусу.
Лариса Петрівна відчула в собі хвилю радості — вона затамувала добре відомий їй неврастенічний біль у потилиці та між лопатками, біль життєвої втоми.
У камеру пробився запізнілий несміливий ранок. Пучок слабого світла кинув сірі плями на бліді лиця в'язнів" на брудну цементну долівку. Люди заворушилися, запозіхали, дехто з курців закурив, але зразу ж, зваживши на протести, погасив цигарку.
Куті залізом двері гаркнули важким засувом, прочинилися.
— Грінченко! — гукнув черговий. — Передача.
— Хто там?.. Хто приніс? — зраділо запитав Борис Дмитрович.
— Неважне. Получай, — ткнули через поріг.
У вузлику пляшка теплого молока, кілька котлеток,
хліб.
Грінченко розіклав усе це на хустці.
— Прошу, Ларисо Петрівно, Ліля... Беріть. Косачівни подякували.
— Беріть, беріть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.
Поки підснідували, розвиднілося зовсім.
— Доки ж триматимуть отак у невідомості? — почав знову Грінченко. — Викликали б, звинувачували...
— Я зараз думаю про інше. Ми з вами просиділи тільки ніч, і вже, здається, терпець уривається. А як же людям, котрих замолоду на все життя саджають у кам'яні мішки?
— Справді-бо. Катам не болить.
— Грабовський так і загинув у неволі. І вся особливість його злочину полягає в критиці суспільного ладу, того ладу, який замордував Шевченка, Бєлінського, стратив і сотнями згноїв на каторзі декабристів, цих перших провісників свободи.
Вони розмовляли напівголосом. Лариса Петрівна раз у раз переступала з ноги на ногу, — вони в неї зовсім заклякли.
— Кожен володар, нехай він хоч найбільший тиран, наряджається в тогу непогрішності, — відповів Борис Дмитрович. — Мета у них виправдовує засоби.
— Страшна мета, жахливі засоби.
— Так. Але все має свій початок і свій кінець. Маєте рацію: наближати кінець оцього насилля повинен кожний. Я не вмію мислити в рамках чиєїсь програми. Заразом відчуваю немалий обов'язок перед народом і віддаю йому весь пал своєї душі.
Арештованих почали викликати на допит. Ніхто з них у камеру не повертався. Куди їх спроваджували, що з ними робили, було невідомо.
Десь ополудні викликали й Лесю Українку. Вона ледве переступила поріг і одразу, не чекаючи ні дозволу, ні запрошення, сіла. Слідчий глянув на неї скоса, але промовчав: арештована мала такий змучений вигляд, що заперечувати їй не посмів.
— Лариса Косач... тисяча вісімсот сімдесят першого року народження... — мимрив слідчий, переглядаючи "Дело". — А... а яка у вас освіта? — запитав. — Тут не зазначено.
— Ніякої, — нехотя відповіла Леся. — Вчилася самотужки.
Слідчий щось записав.
— Літератор, — вичитував далі. Відсунувши теку, запитав: — Соціал-демократка?
— Так.
— Членом якої організації являєтесь?
— Ніякої.
— Тобто як? Соціал-демократка і...
— ...І, на жаль, хвороба не дає мені змоги бути повноцінним членом цієї партії.
— Дозвольте, — перебив її слідчий, — результати обшуку дають підстави звинувачувати вас у переховуванні нелегальній літератури. Це теж політичний злочин.
— Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати життя в усіх його проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли її в мене не в схованці, а на столі.
— В такому разі скажіть: де ви її взяли, в кого?
— Купила, — не задумалась Лариса Петрівна.