І слід сказати, що мова могил — кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого краю ми довідуємося з писаних пам'яток — літописів, мемуарів — та з усних переказів, пісень, але зміст цих джерел може бути не досить об'єктивний. Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, від настроїв, методів оцінки тощо. Могила не зрадить, не обмане і все збереже, що взяла на схов. Вона доведе вам матеріальними, археологічними документами — хто, яка людина тут лежить, якого вона племені, розкаже про уподобання небіжчика, домашній побут, звичаї, релігійні вірування, художній хист, про її сусідів.
Лекції Дмитро Іванович читав простою, зрозумілою всім мовою, без жестикуляції, але ж глибоко западали його слова в серця слухачів.
— Давно те діялося,— згадував Коваленко.— Пам'ять не зберегла в усій оригінально-неповторній красі всіх його овіяних любов'ю оповідань, але зміст їх пам'ятаю і досі. Було, слухаєш, і не наслухаєшся, і боїшся, що ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову веселий, жартівливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра Івановича і потім, коли він розповідав екскурсіям про експонати, зібрані в музеї. Коли ж хтось з екскурсантів про щось спитає, у його відповіді відчувалася не тільки велика ерудиція, а й велика любов до всього, що зібрано в музеї.
Не раз потім казали ми між собою: як то добре було б, якби зробити грамзапис його розповідей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним поколінням — працівникам музею і його відвідувачам!
Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матеріалу, Олекса Васильович частенько бачився з Дмитром Івановичем і в музеї, і в господі вченого. Випало йому бути присутнім і тоді, коли в Дмитра Івановича гостював Панас Карпович Саксаганський, під наглядом якого саме тоді готувалася вистава "Отелло".
Але найбільше запам'ятав Коваленко урочистий вечір 1913 року в зв'язку з тридцятирічним ювілеєм літературно-наукової діяльності професора Яворницького і слово ювіляра.
— Прослухав я оце всі доповіді ваші,— сказав Дмитро Іванович,— та й думаю собі: немає в світі кращого чоловіка, як Дмитро Іванович Яворницький! Який він хороший, талановитий, розумний! Як би добре було жити на світі, коли б усі люди були такі, як Дмитро Іванович... Переглядаючи свій доробок на рідному полі, на всіх його ділянках, скажу вам по правді: Яворницький як письменник— не вартий доброго слова; Яворницький як археолог — так собі; Яворницький як людина — годилося б бути далеко кращим; Яворницький як історик — історик поганенький; Яворницький як збирач археологічного матеріалу, і особливо фольклору,— па цьому полі я таки зробив багато. Але ж дякувати за це треба не мені одному. Велику роботу в цій галузі виконав гурт людей — учителі, лікарі, фельдшери, службовці різних установ, студенти тощо. Я їм безмежно вдячний за їх безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а від щирого серця, з доброї волі. Ось тут їх треба згадати добрим словом, подякувати за допомогу в збиранні скарбів матеріальної, а головне, духовної культури, і слід сказати, що всі ці скарби взято з первісних джерел, з цілинної етнографічної товщі, де вони ще заціліли в усій оригінально-первісній красі.
Кілька слів скажу про мої історичні праці. Переді мною лежав незайманий переліг, а орачів — як кіт наплакав. І я писав, орав цей переліг, як умів. Багато в моїй роботі огріхів, але я знаю, що після моєї роботи вийдуть на це поле нові ратаї з новими, кращими плугами, і зорють його без огріхів, і не судитимуть мене, старого, за мої невільні провини, а, може, ще й спасибі скажуть.
Дмитро Іванович дуже цінував і любив О. В. Коваленка. Він писав до нього: "Любий і дорогий Олексо Васильовичу! Я без кінця буду вдячний, якщо ви справді візьмете на себе труд зібрати колекції солі та окам'янілості для музею. Коли випаде у Вас вільний час, приїздіть до мене і покажіть мені Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за Вашу прихильність до науки. Низенький Вам уклін, і од усього серця кажу: спасибі! Ваш Д. Яворницькит" .
НЕ ЗАРОСТАЄ НАРОДНА СТЕЖКА
Коли слухаєш тих, хто знав Дмитра Івановича Яворницького, знайомишся з реліквіями старовини, що їх зібрав він, читаєш його численні наукові праці й художні твори, перед тобою постає чарівний образ ученого й людини з щедрим серцем, бентежною вдачею і крилатим розумом.
Дмитро Іванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте життя поступалось перед невтомною працею над історією, археологією і літературою. Він докладав усіх сил, щоб здобутки матеріальної і духовної культури стали надбанням людей від плуга й верстата, щоб героїчне минуле нашого народу будило в сучасників почуття гордості за своїх славних предків і любов до Вітчизни.
Своїм подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбів сивої давнини академік Яворницький здобув заслужену шану й любов народу.
Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районі на Запоріжжі виникло нове село — Яворницьке. Автор цієї книжки зацікавився історією села. Виявилося, що в ньому живе тепер 60 сімейств. Дехто з теперішніх жителів працював з Яворницьким в археологічній експедиції, що досліджувала територію Дніпрогесу. Отож тридцять п'ять років тому селяни вирішили назвати ім'ям ученого своє нове село, яке було перенесене із зони затоплення в інше місце. Чимало його старожилів ще й досі добрим словом згадують ученого.
10 жовтня 1940 року на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання про увічнення пам'яті академіка Яворницького. Наступного дня Указом Президії Верховної Ради УРСР Дніпропетровському історичному музею надано ім'я Яворницького, а також передбачено встановити йому надмогильний пам'ятник.
У будинку, де жив і працював академік, історичний музей заснував бібліотеку, до якої ввійшло кілька тисяч власних книжок ученого. В кімнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архівні матеріали, які належали історикові. Співробітники музею вивчали листування Дмитра Івановича, впорядковували багатющий архів.
Давно чекали дніпропетровці цієї радісної події. Третього листопада 1988 року біля будинку Д. І. Яворницького зібралися шанувальники Запорозького Писаря. У супроводі кобзарів, які виконали героїчний козацький марш, усі завітали в курінь Д. І. Яворницького. Тут після тривалого капітального ремонту було відкрито меморіальний Будинок-музей.
Не можна було без хвилювання слухати на мітингу виступ Катерини Литвиненко, яка у 1935 році прийшла помічницею у цей дім.
І як відгомін минулих літ прозвучали тут жартівливі пісні, вірші і розповіді у виконанні артистів театра ім. Т. Г. Шевченка, з якими вчений дружив і щедро допомагав їм у творчій праці.
На урочистостях звучали старовинні українські народні думи та пісні, які свого часу зібрав етнограф і фольклорист Яворницький.
З любов'ю попрацювали на реставрації будинку художники під керівництвом Вячеслава Юрченка.
Працівники музею з великою любов'ю зібрали матеріал про життя, наукову та громадську діяльність Яворпицького. Відновлено його робочий кабінет, усе тут зберігається так, як було за життя вченого. В меморіальній кімнаті виставлено оригінали документів, наукові праці, які характеризують його як видатного дослідника історії запорозького козацтва, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника й прогресивного діяча.
Оглядаючи меморіальний будинок вченого, гість може побачити багато рідкісних картин кінця XIX — початку XX століття, їх створили художники В. Бондаренко, П. Баришніков, М. Васильєв, С. Васильківський, К. Вроблевський та інші митці. Окрасою кабінету є портрет Д. І. Яворницького. Його ще в 1920 році малював Ф. Красицький. Коли старший науковий співробітник меморіального Будинку-музею А. Перкова дає пояснення до цього портрету, то каже: "Сучасники розповідають, що, дивлячись на Дмитра Івановича, можна було дізнатися про нього все: слов'янин написав на його обличчі мрійливість і лагідність, ученик — зосереджену увагу, наполегливість, трудове життя — цілеспрямованість та енергію, поет і художник слова — натхнення, а народ — безмірну доброту". Знаючи особисто вченого, з цим не можна не погодитись!
Між цими документами бачимо диплом про закінчення Харківського університету, диплом магістра, конспекти лекцій з російської історії, які він читав колись у Московському університеті.
У вітрині лежать майже всі друковані праці вченого, що стосуються історії Запорозької Січі, грамота Академії наук УРСР про обрання у квітні 1929 року Яворницького дійсним членом Академії наук.
Увагу відвідувачів привертають фотографії, портрети й погруддя діячів української та російської культури, з якими Дмитро Іванович спілкувався, приятелював, підтримував творчі зв'язки; серед них — І. Рєпін, Л. Толстой, В. Стасов, В. Гіляровський, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, М. Рильський, М. Самокиш, О. Потебня, корифеї українського театру. Тут же портрети А. Луначарського, М. Скрипника, Г. Петровського, які високо цінували діяльність історика.
Серед багатьох документів, що свідчать про велику науково-громадську працю Яворницького, тут можна побачити афіші, програми його виступів з лекціями в робітничих районах Катеринославщини, в Полтаві, Харкові, Кременчуці, Лубнах та інших містах України.
Дмитро Іванович зібрав величезну колекцію старовинних речей, але все Це він подарував музеєві. Окремо під склом лежить подяка вченому 24 вересня 1902 року від Катеринославського наукового товариства за передачу в подарунок музеєві власної колекції.
В окремій рамці вивішено Указ Президії Верховної Ради УРСР від 11 жовтня 1940 року про увічнення пам'яті Яворницького.
За короткий час кімнату-музей відвідали тисячі шанувальників ученого.
Зараз у Будинку-музеї Д. І. Яворницького щонеділі виступає кобзар І. П. Скотаренко. Цим самим продовжують славну традицію Яворницького.
Пригадую: найчастіше кобзарі грали на веранді, яку нині відновлено в українському стилі. Дмитро Іванович любив і побалакати й поспівати з гостями. А розмовляв він чудесно. Мова у нього барвиста, соковита, образна, пересипана українським гумором.
Людно буває в затишній кімнаті, де все нагадує про того, хто все своє довге життя присвятив служінню рідному народові.
Будинок славного історика тепер знову ожив.