І немає ніяких там уроків, а тільки молоде іскристе бажання, таке саме, як і у Катрі.
І Катря все це зрозуміла й одразу заспокоїлася. Тобто, не заспокоїлася, а розхвилювалася, тільки по-інакшому. І вона чує, як кров раптом починає заливати обличчя. І сидять вони обоє, червоні, мов раки, під стрічними поглядами, під піснями, що не тільки не заспокоюють, а ще більше додають жароти.
А жінки регЬчуть. Любо їм, чортовим бабам, дивитися на бідних молодят: як вони очі ховають від сорому й сидять, мов на голках.
Ой наш кур кокоче.
На сідало хоче.
А наш Антоненько Вже спатоньки хоче,
Не так спатоньки,
Як
Уже починається! Уже називають речі тими іменами, уже утворюється атмосфера, накалена гострими словами, пересичена бажаннями. Те, що тут сидять двоє молодят, які мають оце фізично стати близькими трохи не привселюдно — хвилює всіх і надає пісням і жестам особливої наготи.
Вже співає не один хор, а потворилося їх кілька. Де купка молодиць, там і хор. Одні співають одно, інші друге. А там уже пішли, теж із піснями, до комори постелю слати.
Звичай велить, щоби перша близькість молодих відбулася власне в коморі, вГмісці, де бережеться весь скарб селянина.
Постеля має бути з соломи, долі, вкрита рядном. Комору зарані прибрано, вичищено, дещо винесено, дещо поставлено під стіну. Постіль стелеться під співи. Виходячи, теж співають:
Ми ж були у постілоньки,
Ми ж уміли постіль слати:
Наокола дві подушечки,
Всередині та дві душечки.
А в хаті назустріч гримить задирлива, під танець:
Ой привезли да сову із села,
Садовили да на покуті.
Тут вона да непрошеная,
Буде вона покундошеная.
Кирик став серед хати й голосно, особливо піднявши тон, возгласив:
— Господи Ісусе Христе, сине Божий!
Усі хором відповідають:
— Амінь!
— Благословіть, батько й мати, і ви, добрі люди, молодих на покой повести!
— Бог благословить!
-1 вдруге!..
— Бог благословить!
-1 втретє!
— Бог благословить!..
І зараз же вдарили музики, молодиці заляскали в долоні, заспівали, затупотіли ногами, засовали плечима...
А Кирик веде зашарілих молодят, що раді б крізь землю провалитися. Ідуть, мов по розжареному вугіллю, а пісні розпинають усякі таємниці й роблять самий встид.
Ой бреди, Катрусю, бреди,
Да не бійся холодної води:
Ізвисока да підіймайся.
Ізширока да роздвигайся!
І регоче, бісова жінота, і сама себе роздражнює, і співає вже такого, що й Тарас не знає, де діватися.
— Ой мамцю, мамцю,
До комори ведуть!...
— Цить, доню, цить —Тобі меду дадуть...
— Ой мамцю, козак Да на мене лізе!..
— Цить, доню, цить —Він тебе не заріже.
— Ой мамцю, мамцю,
Вжей ножик виймає!..
— Цить, доню, цить —Він про Боже думає...
Розперезалися молодиці. Тепер уже чортового батька їх спиниш. Які старіші, то зацитькувати почали, але хіба ж то що значить?..
Кирик вводить молодих до комори. Свашки, приспівуючи та пританцьовуючи, — за ними. Тарас і собі поткнувся, так його знов хтось за поли. Ото мені ті ще поли!..
А в коморі справді вже робиться хтозна-що. Молодиці поплелися в танок і танцюють серед комори. Тут уже не треба дружечок-цнотливиць з їх квіточками та зозуленьками.
Ой надворі гай, гай —
Ти, Катрусю дбай, дбай...
А надворі ліс, ліс —Ти, Антоне, лізь, лізь!
І гупають чобітьми дужче. А комора з підлогою — то так гуготить!..
— Іх-ха!.. Іх-ха!.. Іх-ха-ха!..
Ой гусак гуску кличе,
Крізь пліт колосок тиче:
"І гуско моя, і голубко моя,
На ж тобі, на ж тобі Колосок з’їсти!.."
Молоденький Антін Молодої Катрі просить:
"Ой позволь же мені,
Ой і дай же мені,
Та на постіль злізти!.."
А вони, бідні молодята, стоять у тім виру, шарпані тисячею почувань. А тут ложе розпростерте, готове! Ой, де дітися?..
А це ж іще початок. Починають молоду роздягати. Розчісують волосся й передивляються кожне пасмо: чи не сховано де шпильки якої чи голки?
Ой квітами да постіль шита —Чи не будеш ти, Катрусю, бита?
"А я цього да не боюся,
По постелі покочуся,
Сорому не наберуся".
І хоч знає Антін, що його молода чесна й чиста, як квіточка польова, але ці пісні й пошукування так уже настроюють, що Антін зирнув на Катрю збоку. Але глянули на нього такі щирі, такі добрі, такі до глибини чесні очі, що Антонові аж соромно стало за свій хвилевий сумнів. Співайте, чортові свашки, що хочете...
А свашки роздягають молоду. Скидають корсетку, плахту... Ба, навіть сорочку, бо надівають другу, білу та тонку. І все це на людях! Та нехай би жінки самі, а то й Антін тут, і Кирик...
Катря чує, як уже горить уся, від стіп до голови, до останньої волосиночки.
А Кирик допомагає роздягатись Антонові. Тільки чобіт не займає — їх має скинути Катря. Вона вся пашить. В одній довгій сорочці, з розплетеними косами, нахиляється і знімає Антонові чоботи.
— Потруси! Потруси! — кричать молодці. Катря трусить. З кожного чобота вцпадає по карбованцю. Це їй дарунок від молодого...
Катрю кладуть на ложе. Під загальний сміх і масні дотепи лягає коло неї Антін.
Котилося колісце із клітки.
Обніміться хорошенько, дітки:
Щоб вам солоденько,
А нам веселенько....
Молодих накривають кожухом і, розжарені, роздражнені, тупцюючи, виходять з комори.
Положили чотири ноги,
А п’яту коротку На курку солодку...
І в долоні припліскують, і вигукують, а реготом аж небо підпирають. Кричать до молодих:
— Ви там не лінуйтеся! Скоренько справляйтеся — не воловодьте людей!
Та нехай же сплять,
Заголившися,
Та нехай живуть,
Полюбившися!..
А друга партія в дріботі ніг, в перенизуванні плечима:
Наїхали да купці з Ромна Да питають — а почім вовна?
Білая ніт, ніпочому,
А чорная да по золотому.
— Іх-ха!.. Іх-ха!.. Іх-ха-ха!..
І закрутилося все в танцях і скоках коло комори.
Горобей та по бочечці скаче,
Заглядає у вороночку:
"Бідна моя та головочка,
Що малая да вороночка...
Хтось із дядьків кричить Кирикові:
— А ти чого не зостався у коморі? А як Антін не справиться?..
— Справиться! Чого там — хіба це мудре діло? — відгукує Кирик і носиться в танці з якоюсь молодицею.
Це натяк на древній звичай. Коли молодий з якихось причин не в стані позбавити дівоцтва молоду, то це за нього має зробити старший боярин, а честь дівчини однаково мусить бути показана.
Зима стоїть, а всім душно, нема нікого в кожусі. Сніг надворі витоптано до землі — з білого двір став чорним. Вогні мазниць палають на загатах; блиски сягають високо у тьму гострострільними мечами. Миготять у півтьмі білі намітки молодиць, скрипки викаблучуються, бубон торохкотить. Та ще бубній чудний попався. У нього бубон то як порося кувікає, то свінею зарохкає, гавкає, мов собака. То закрутиться на однім пальці, то нараз сховається під коліньми й там бубонить. А музики сміються з нього.
— Ото-то! Учора: гав-гав-гав, а сьогодні: гув-гув-гув! — і регочуть. Сміється й бубній.
Тараса зацікавило: що би це могло означати? Під час паузи він підсусідився до одного з музик і спитав. А той сміється.
— Та це у нього бубна не було, а тут весілля підскочило. Так він убив собаку, усю ніч шкуру на печі сушив^ а назавтра вже й бубон готовий. От воно й виходить, що вчора гав-гав-гав, а сьогодні гув-гув-гув...
А між молодицями свої пересуди. їм не терпиться.
Та чого вони там так довго? Он як у нас із моїм Дмитром так за дві минути діло вийшло...
— Хто вас там знає! Може, ви й зарані постаралися.
— Та ходімте, баби, до комори... Мабуть, уже....
— Та підождіть бо! От яка нетерпляча. Нехай поласують, тож первина...
— Еге! Вони там будуть ласувати, а ми тут насуху мерзни...
— А ти погрійся!
— Погрійся! Як нема кому погріти.
— А потанцюй! Отак-о!..
Гуска рака носить,
Теща зятя просить:
"Дам тобі на сорочечку: мою дочечку..."
І далі вже йшло таке, що...
Одна з молодиць закопилила губи:
Дам тобі все убрання За твоє... старання.
А друга: — Пхе, яких ви все співаєте сороміцьких. —1 затягла сама:
Не співайте мені сороміцької,
Заспівайте мені старосвіцької.
Заспівайте, молодички,
Поліського зайця,
Що хвіст сірим, а сам білий,
Волочаться...
Регіт покрив останні слова. Прямо показилися жінки!
Гурмою сунули до комори, несучи світло, увійшли туди — і нараз із комори понеслися крики, вереск, тупіт ніг, Тарас хотів і собі пробитися туди, так куди там!.. Як ото в церкві до мирування товпляться, так і то свобідніше.
Старша свашка показалася на порозі, високо держучи перед собою сорочку... Присутні стріли появлення цієї хоругви щирим захватом, гомоном веселого одобрения й радості.
А свашки, а жінки — так і чорт їх знає, що з ними робиться. І кричать, і верещать, і викривляються, і підстрибують, і на сорочку показують...
На порозі комори стали молоді. Антін прямо якийсь аж гордий: і з своєї чоловічої сили, і з того, що його суджена не наробила нікому сорому, а честь усім принесла.
А Катря... Очиці попущені, личко горить. І такою вона гарною показалася Тарасові, що він іще й не бачив її ніколи такою. І в неї на лиці, окрім краски стиду, теж прочитав Тарас проблиски гордості. Мов говорили оці стулені вустонька: "А що?.."
Та навіть сам Тарас відчув якусь гордість, хоч і не розумів її змислу. Йому хотілося стати на лаву й сказати всім голосно: "А я Катрин брат!"
Іде Катруся з ложа,
А за нею Махір-Божа —Наложила короночку На її головочку.
Дійсно, Катря йде так, мов незриму корону тримає на голівці. І всім радісно на неї дивитися — і чоловікам, і молодицям. Сьашки не знають уже, як її й звеличати.
Честь дівоньці, честь!
Як мати родила —Так вона й ходила,
Яка була в пелюшках,
Така лягла й в подушках,
Яка була під хрестом —Така стала й під вікном.
А другі, притоптуючи, пританцьовуючи, вителепували язиком:
Захотіла калача З медком, з медком —Ой я ж була Та під парубком.
Я ж думала —Умру, умру,
А я ж теє Давно люблю!..
І вся ця розбісована товпа ввалюється до хати із старшою свашкою напереді. В хаті образи завішені рушником.
Кирик бере з рук свашки сорочку, стає на лаву й кричить:
— Благословіть, люди добрі, і ви, отець і мати, на мир красу показати!..
— Бог благословить!..
І Кирик показує всім сорочку, вигукуючи:
— Дивіться, люди добрі! Дивіться на оцю сорочку! Дивіться, батьки й матері, дивіться!.. Дай, Боже, щоб і ваші дочки такі чесні були! Дивіться й ви, батько й мати! — й показує старим Красицьким.
Батько кивнув головою: ну й слава Богу, мовляв. Він був таки мовчливий. А Красицька трошки губи підкопилила: вона ж себе рахувала з лівої ноги, наче
шляхетського роду.