А син Цюперєків каже, що прийде згодом, бо іпош… у трунку коле… та й ніби голов болит…
А просто батько надоумив його, що тепер із Довбушем бути тісно — занадто насіли ляхи. Краще на деякий час "звертиси того", а там далі видно буде.
— Може, йкийс шєсливіший ватажко обберетси… Бо цес єкийс… Вісоко літат… На панів си завзєв, а пани, видиш… Ци ми панів подужєємо? Ой га!.. Не наша сила панів задушєти. Каби наша сила — ого!.. Давно би вже… А то видиш… У панів восько, армати… Та де?… Нема шо говорити…
Зосталося при Довбушеві семеро хлопців. Усього–навсього. Троє волохів, Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Крицєків і отой Михайло з України. Але він теж якось задумується. Не подобається йому брак єдності.
— Отакі ви… Десять душ вас, та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка…
Була вже пізня осінь. Сходиться–стягається маржина до сіл, пустіють полонини. Стоять десь самітні стаї, вже не трембітає там ватаг рано і вечір, не дзвенять калатала, й пастухи не кричать різними покликами на скотину. Тихо, крадучися, підходить вовк–самітник до недавньої людської оселі і, переконавшися, що нікого нема, що він знову сам, довго й протяжливо завиє…
Скоро зима. Довга, сніжиста, гірська зима. Навіть у селі глибокі сніги роз'єднують гуцульські хати одну від одної на багато місяців — а що ж доперва у горах?
Олекса має думку, аби хлопці не розходилися на зимівлю, бо тоді їх і не збереш весною. Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці — і наказ Довбуша замінюється порадою:
— Я бих радив триматиси купи.
— А маєш таке місце, де би було безпечно?
— Маю.
— А шо їсти маєш?
— Маю…
Як торговий договір неначе. Нудно Олексі.
Побалакали, побалакали язиками — от аби блямкати — і рішили зимувати разом.
— Лиш чюй, — каже Олекса твердо. — Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хаті нікуда. Чюли–сте? Зима — то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.
Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.
Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям–провініціалам пишний свій маєток.
— Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.
Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти — се облегшувало варту.
Застукотіли сокири — то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.
— Хоч раз визимуємо си по–панцьки.
Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п'ятдесят овець.
— Ци не ватагувати ще хоче наш отаман?
Довбуш посміхнувся. Кивав на Федора.
— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє до Регника гроші? Там було п'єдесєк мар'яшів — то він ще й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п'єдесєк овец. Мемо бити онна за онну та й тот їсти.
— А до того?
— А до того — дав–сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила та й іду д'хаті й вінесу суда.
— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.
— Буде й тая, — посміхнувся Олекса.
Хата, кошара — все готове. Олекса заставив одного волоха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.
Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися — хто ж тепер на його місці у Регника.
Дивиться — хлопець із того ж таки села Будиш, Глодіан Івануш.
— Ов… Се ти?…
— Я! А се ти?
І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п'ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.
— Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалися.
Федір закликав товариша йти в опришки.
— Шо ти ту вигиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі — оден добрий рабунок — і ти вже багач.
Але Глодіан не хотів. Відмовлявся, що тепер осінь.
— Ци в опришки на зиму йдут? Най вже весною…
Двом волохам — Баюракові й Михайлові — Довбуш велів гнати овець, наказуючи надзвичайну обережність.
— Тимунь посилаю вас багато, абе–стеси сокотили. Оден ме гнати, а трох тримати варту. Вперід, особливо вперід по–глєдайте. Бо то бирш не будемо віходити з тої хати, то абесте не привели кого туда.
Сам із Крицєковим і Орфенюком подався до Ясеня.
Єлена вже справилася. Купив іще Олекса в корчмі бочівок горілки, усе на коні й вирядив до хати з Крицєковим і Павлом.
— Сокотітси. Помнєтайте, що раз, оден раз у чім сі проступите — пропали й ви, й ми всі. Оден хтось за вами назорит — і вже кінець.
Хлопці прирікали, що будуть обережні. І сам Олекса подався до Косова.
Неудача була. Головчак сам вихопився тоді й служив далі у Косові. Але все ж до вербування хлопців він одинокий, і тому Олекса хоче поручити йому новий весняний набор. Головчак почухався, але згодився, бо як–не–як мав одразу на руки порядну суму.
Місцем збору призначив Олекса таки Стіг.
— То найдогідніше місце. Єк ви так допустили, би на вас там напали — не можу порозуміти.
— Та єк? Мене не було, а хлопці нові…
— Не лише нові, там були й старі.
— А шо з того, шо були? Оден каже — про мене, другий каже — про мене. Та й на місце, бо місце справді — крашшого на всі гори нема.
— Тож не дуфайте на саме місце, а ставте варту. Я так: шо Пшелуський був на Стозі, то бирше не піде, ме думати, шо ми вважаємо то місце за спаскуджене.
На тому й стало.
Приїхавши до хати на Джерджі, Олекса застав новини: Крицєкова поховали.
— Єк?… Шо?…
Оповідали не цілком вірогідні речі, але оповідали всі одноголосно і однаково. Виходило, ніби Крицєків сам застрілився…
Зосталося в Олекси всього шестеро леґінів — і з ними ото засів ватажко на довгу, темну, самітну зиму.
XVIII
Порівнявши теперішню зимівлю у гурті із звичайним перебуванням у землянці, коли ото вириє собі десь чоловік яму й сидить там майже безвихідно, то таки було добре. Особливо напочатку, коли ще було стадо овець у п'ятдесят голів. Хлопці залюбки його пасли — то ж була одвічно улюблена робота. Готували сіно на зиму, рвучи траву руками або зрізаючи ножем.
Взагалі весь час проходив у роботі: той пасе, той доїть, той сіно збирає, той їсти готує, той дрова на запас тягає, той на варті стоїть удень, а той вночі. Усім є діло, й днина проходить непомітно.
А ввечері сідають при вогні — й починаються безконечні оповідання, спів, музика.
Михайло дивувався, що у гуцулів усі майже пісні на один голос, і затягав своїх, степових. Широтою віяло від тих тягучих звуків, сумом безмежним народу, що віддав за свободу свою стільки, як ніхто, і все ж тої свободи не має.
А опришки слухають тих журних переливів і зітхають. І не похоже це на їхню скучну коломийську, але йке ж то вно файне… Вивчив Михайло скрипаля–волоха грати козачків і показував хлопцям, як запорожці танцюють. Після одноманітного гуцульського танцю повний життя, рухів і жестів запорозький козак здавався феєрією блискучою. А як іще візьме Михайло дві шаблі в руки, а в зуби кинджал та як почне, танцюючи, кресати шаблю об шаблю, а потім обома шаблями об кинджал, то аж іскри сиплються — ото є на що подивитися…
А потім оповідав про свій край. З тугою згадував своє село, зруйноване поляками, чарувався красою степів. Тільки тут, на сім пункті, ніяк не міг порозумітися з гірняками — поняття краси природи у них були різні.
— Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш — усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють…
"Здорова будь! — тихо прошепоче легкодух і жартун. — Як ся маєш? Все стоїш на однім місці та журишся. Кинь журбу — нінащо вона не потрібна. Будь, як я. Носись над травами, заглянь у ярок степовий, у балку зарослу, закудлать вовну на жирному хребті барана, зірви бриля у пастуха коло отари. А схочеться напитись — війни понад самітною криницею степовою, що зродила таку ж самітну одним–однісінь–ку вербу".
А могила зашелестить пожовклою травою й тихо–тихесенько відповість:
"Ох, братику… Якби ти жив стільки, як я, якби ти бачив стільки, як я, — відхотілося би тобі і сміхів, і жарту… Нас тут триста, як шкло, товариства лягло… єх, братику…"
І затремтіла трава на могилі, струсонули сльози–роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю.
"Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ше? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів'яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір'я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!"
І зірвавсь — полетів, сумувать не схотів.
…З–за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…
Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов'язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.
— Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так захочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить — а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: "Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…"
— І ото у вас усе рівнина?
— Усе рівнина. І день ідеш — степ, і два ідеш — степ, і три…
— Я бих умер.
— От тобі й маєш. Чого?…
— Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?… Таже в нас вийдеш на кечіру — кіко оком сєгнеш — усе гори… Мрєчі по них хогє… овечки–белечки писані ботеї… Маржина пасетси… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…
Так і не могли ніколи погодитися.
Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило леґінів.
Коли Михайло сказав якось, що на Вкраїні до гайдамацьких загонів пристає часом і шляхта — се викликало щире здивування.
— Єк? Пани ніби?
— Та які там пани! Дрібна шляхта, чиншова.