Сагая – ми таки вийшли з ситуації, за якої у нас "чужа Верховна Рада і півнародний Президент". І то чудово, що більшість моїх дописувачів це добре розуміє, потверджуючи слушність висновку, до якого прийшов В. Ковалишин з м. Хмельницького: " На сьогодні прості люди в Україні набагато патріотичніші, аніж нинішня влада, що ототожнює себе з державою". "Не маємо права стояти на колінах перед скаженіючою ордою, що посягає на нашу незалежність" (В. Корінь з м. Суми); "п’ята колона" роздисклокована по всій Україні, діє нахраписто і дружно, і то злочинно бути нам інертними, вважати, що якщо вже поїзд наш пішов, то є неможливою річчю спрямувати його в напрямкові іншої країни; такі речі, як державність, самі по собі не уладнюються" (дописувач з Калинівки Вінницької області, чиє прізвище нерозбірливе); "нам потрібні національні кадри, бо то наївно вважати, що люди іншої моралі та культури, які займають масу керівних постів, сприятимуть нам у відродженні нашої духовності" (В. Шуменко з м. Вінниця); "тим, хто на нас гострить зуби, треба частіше і притім владно відповідати чисто по-російськи: "Мы тапереча не то, что давеча" , тобто маємо повсякчас ставити шовіністів і своїх перевертнів на місце, демонструючи свою несхитність, долаючи притаманну нам добродушність та поступливість" (О. Іваненко з Чернівців); "не гоже нам і далі дозволяти внутрішньому недругові спекулювати на нашій демократії, надавши йому повну свободу дій" (М. Студецький з Києва); "брутальне поводження українофобів потверджує істину, що вовки не були й не будуть вегетаріанцями, і тому уласкавлювати їх намарне" (Й. Маслюк, Черкаси); "ганьбою нам є те, що живемо ми у своїй хаті не краще, аніж дозволяють україноненависники; ми не навчилися давати здачі, а тільки скаржимося, що нас утискують і б’ють, хоч добре знаємо приповідку: "Дурнів і в церкві б’ють" (С. Надюк з м. Сміли); "нам треба вибудовувати систему колективного національного розуму та вдаватися до національної мозкової атаки, ставлячи на місце шовініста бодай такими словами, в ефективності яких я вже неодноразово переконався: "Росіянин має свою повноцінну батьківщину, я, українець, теж хочу її мати" (шахтар Г. Черкащенко з м. Білозірська на Донеччині); "викарабкавшись зі старшобратерського полону, ми так і стоїмо на четвереньках та все роздумуємо: розбудовувати власну державу чи знову залізти у ярмо і вже навіки загинути зі своєю нацією. Пора розпрямитися!" (В. Заіграєв з м. Куп’янська на Харківщині); "слід нашим можновладцям ставати на тверді державницькі позиції, бо їхня боягузливість у творенні держави може призвести до того, що нам, свідомим українцям, доведеться брати до рук зброю та відстоювати свою волю" (І. Кокіш-Мельник з Рахівського району Закарпатської області)…
Оце вона і є – міцніюча національна гідність українського народу, яку, вірмо в це, нікому з нас не викорчувати. Частіше згадуймо слова М. Драгоманова, який, закликаючи повсякчас "турбуватися про Україну", підкреслював: "…Кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української /…/ скарбниці, видаток, котрий при нинішніх порядках не вернеться в неї нізвідкіля"…
33. Бій за українську державність триває
...Ставлю крапку у цих роздумах у дні, що традиційно пов’язані в нас з пошануванням Тараса Шевченка, а віднедавна – і з пошануванням одного з його духовних синів Олеся Гончара.
Тарас Шевченко. Як завжди ми його любили і як любимо й сьогодні! Однак у дні вже узвичаєних ритуальних дійств чи переймаємося запитанням: а він, Шевченко, він нас любить?
Національний наш Месія, Шевченко став першим українцем, котрому до глибин розкрилася трагедія нашого рабства. Йому судилося стати першим живим, котрий заговорив до пустелі – до мертвих, кличучи їх до національного воскресіння і прозріння. І як же він розпікав та як шмагав своїх заглушених "московською блекотою" земляків ("раби, подножки, грязь Москви"), як мучився з того приводу, що "над дітьми козацькими поганці панують"!
І всякий день перед нами —
Стид наш перед нами.
Стид за те, що "в путах умираєм", стид за нанівець винищену національну гідність, за забуття українцями свого Богом і природою дарованого права на самостійне історичне життя ("О Господи! Дай мені хоч глянуть на народ отой убитий!.."), за рабське плазування біля чужих порогів…
І – о диво! – "трупи встали і очі розкрили". Поряд з Шевченком почали з’являтися також живі, і, власне, "з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться", як дуже точно і дуже прозірливо сказав П. Куліш.
Але в якому співвідношенні перебувають живі і мертві українці! О, це по-різному складалося на різних відтинках пошевченківської української історії. Були часи, коли свідоме українство нараховувало, наприклад, в Києві лише кілька інтелігентних родин, як-то Грінченки, Косачі, Старицькі, Чикаленки та ще деякі, потім були періоди національного піднесення, як на початку ХХ ст., потужний вибух енергії національного державотворення у добу УНР, фактично повне зліквідування живих у роки сталінщини, незнищенний порив до воскресіння у 60-х, який, попри судомну антидію системи, увінчався, зрештою, новим пробудженням українців наприкінці 80 —х – на початку 90 – х рр.
Та знову й знову мучить запитання: загальнонаціональний сплеск на референдумі 1 грудня 1991 року – що в ньому переважило? – свідома воля живих чи інстинктивно-підсвідоме і лише миттєве пробудження тих, котрі у загорозливо великій кількості знову впали у летаргійний, мертвий сон?
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі…
Ще і не дихнули ми на повні груди національної волі, ще й досі живемо "на нашій не своїй землі", що її численні й різні недруги квапливо знеукраїнізують, а вже частині з нас задрімалося, збайдужілося, знеохотилося.
"Що з вами, братове?" – пропікає нас своїм поглядом Тарас, і, вражаючись з нашої національної немочі, знову й знову звертає до кожного українця свої найвимогливіші імперативи. Ось деякі з них.
Умовина і настання, і тривкості національної волі окреслена Т. Шевченком цілковито однозначно: "І вражою злою кров’ю // Волю окропіте". Якими розливами, морями крові було окроплено упродовж нашої багатовікової історії виборення волі України! Тільки чи то вража кров? Ні, переважно й переважно це кров борців-українців, з кількістю якої "вража зла кров" аніяк не може дорівнятися. А вже ж саме наше державне усамостійнення було дароване нам Богом, власне, і несподівано, й безкровно, у сподіванні Божому, що ми цей дар щонайтривкіше візьмемо до рук. Ніби ми й взяли, але чи не тому, що цей імператив Шевченка лишився несповненим, ми і не дорожимо, як слід, безцінним даром, продовжуючи повсякчас перебувати у стані хисткості й непевності?
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра, чи то для зла?
Нащо живем?
Питаємо… Тільки ж до якого часу не усвідомлюватимемо свого національного покликання, обов’язку перед Богом і Природою – розквітнути українським національним життям? Тож бо і була б наша віддача до розуму світобудови, було би сповнення своєї місії на цій землі.
Поки ж що маємо – "уродила рута… рута… // волі нашої отрута". Вона, отрута, роз’їдає наші душі, заронює у них сумнів, зневіру. І вже не одного українця страшить грізне Шевченкове пророцтво: "Погибнеш, згинеш, Україно, // Не стане й знаку на землі".
Погибнути і згинути, діставши волю? Але яка ж була б то дика алогічність! І яка була б то кара Божа услід за даром, що ним ніяк належно не можемо поки що скористатися!
Звичайно, ми не кровоспраглі. Не були такими і не будемо. І Т. Шевченко напевне дав би нам індульгенцію, якби його заповіт ми сповнили в той спосіб, щоби численним недругам України дружно протиставили тверду, безкомпромісну, наступальну державну волю – таку потужну, щоб він, недруг, щомиті зважав на неї, сприймав би її з оглядом та острахом.
Натомість… Натомість ще не дослухалися ми й до іншого імперативу поета, спрямованого проти "ідолів в чужих чертогах". Продовжують бовваніти на наших вулицях і площах чужі камінні ідоли – символи тоталітарного комуністичного режиму, і особисто я маю забобон, що тільки їх зліквідування означить фінал нашої ганебної прив’язі до чужинців та початок справді самостійного державного руху. А водночас – скільки ж діє в Україні ідолів живих, як мовиться, у плоті й крові, що їм ревне допомагають доморощені "няньки, дядьки атєчества чужого"!
У містерії "Великий льох" Т. Шевченко спонукує одну із душ тяжко каратися у пеклі за те, що колись, у житті, з відрами вповні перейшла шлях, яким їхав гетьман до Переяслава присягати Москві; друга душа мучиться за те, що, бувши дівчиною, напоїла коня московському цареві, який після перемоги над Мазепою та шведами вертався з Полтави до Москви; третя – за те, що безтямним дитятком усміхнулася російській цариці, коли та пливла по Дніпрові до Канева… Лише усміхнулася, й не запідозрюючи в силу немовлятського віку, що то для України – найлютіша вовчиця, – і вже, за поетом, нема цьому прощення, вже це – щонайбільший гріх.
Про що це Т. Шевченко і в чому полягає цей його імператив? Про необхідність пильнування національної честі та самоповаги, про неможливість поступок і в дрібному тому, хто точить на Україну зуби, про брутальність і гріховність колінкування перед національним недругом. Як же ми відстаємо й сьогодні від вимог свого Вчителя!
А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати…
І підростають, і помагають, і знімають… І в тому й полягає найбільша наша трагедія, що ще й понині дістає своє потвердження в українській дійсності страхітлива візія Шевченка про близнят, які народжуються в Україні: "Один буде, як той Гонта, // Катів катувати! // Другий буде – оце вже наш! // Катам помагати". Близнята – з одного й того ж зачаття, однієї крові, однієї плоті, ще й імена у них однаковісінькі: обидва Івани…
Чому ж ці Івани (Василі, Богдани, В’ячеслави, Степани, Володимири) такі несолідарні між собою, чому один з них служить матері, а інший , ненавидячи її, прислужується ворогові, чому величезна українська сила ще й досі спрямовується не на українську користь? ("Нехай мати усміхнеться, // Заплакана мати")…
"А всім нам … єдиномисліє подай // І братолюбіє пошли".