Переважно японці, англійці та американці. Більшість їдуть до Філіппін; частина — тільки до Гонконгу; інші — до Яви, Целебеса, Добо; й — здається — всього четверо та я п’ятий — до Океанії чи до Австралії.
Звонять на обід...
— — —
На цей раз ми не заїздили до Шанхаю. А шкода може там є мені листи?
Містер увесь час не відходить від колеги, глядить його, мов нянька. А тому все гірше. Ми йому заважаємо спати, але ж тим часом поки що не можна дістати окремої каюти. Нетерпляче чекаємо на Гонконг, де чимало пасажирів висадиться, й тоді Давидові буде краще.
Колега сьогодні наче трохи повеселішав. Правда, кров у нього не тамується, однак він каже, що його самопочуття далеко ліпше. Він майже цілі дні сидить на містку під тентом.
А вночі він страшенно потіє й зрана буває наче глухий. Отже, сам він цілком певен, що хвороба його швидко минеться. І коли він це говорить, то містер дивиться на нього сумними очима, а мені казав, що це — кепська прикмета, бо завжди туберкульозні стають більшими оптимістами, коли їхня хвороба набирає сили.
— — —
За ці два дні ми зустріли кілька пароплавів з Європи. Один пройшов дуже близько біля нас. В бінокль можна б було бачити кожного знайомого, коли б він там був. На жаль, я нікого не побачив, хоча мій японський бінокль чудовий: він побільшує аж в шість разів. Та й, справді, кого б знайомого я міг знайти в цій частині світа?!..
Дуже гарна бібліотека на нашому кораблі. Між російськими книгами я знайшов й одну нашу — твори І. Котляревського. Тепер я читаю вголос "Енеїду", й вона страшенно подобається й Давидові, й містеру Патрику. А "Наталку Полтавку" я пообіцяв їм "виставити", тобто буду співати всі пісні. Шкода, що нема Ярка: він би упорядив оркестровий супровід!..
Незвичайно швидко всі перезнайомились на нашому пароплаві. Найбільше зближають звістки з Європи, зв’язані з подіями в Сараєві. Всі гадають: чи буде війна, чи ні? І рішучо всі — проти німців. Я був поткнувся сказати за них слово — так мене зацитькали зо всіх боків. А їде з нами якийсь пан з москалів, голова якоїсь земської управи, так той, почувши від мене, що я — українець, враз, з першого слова, почав мене лаяти, що я — зрадник Росії. І знову я почув відоме вже мені — "мазепинці" та ще, нібито весь український рух — не що інше, як інтрига проти Великої Росії, піднята нами за німецькі гроші — "прусскія маркі".
Я сперечався, скільки міг, але ж з москалем не зговориш. "Ти йому образи, а він тобі — луб’я!" — цілком виправдалась наша приказка. І, дивна річ, от уже скільки часу я говорю зо всіма людьми світа,— і нічого, все якось виходить і по-людському, й без крику, й жоден мені у вічі не сказав, що я — останній йолоп, хоча може я й, справді, колись говорив якісь дурниці. А от, вперше по довгій перерві, довелося ув’язнути в розмову з "мілим соотечественніком",— так він гукав на мене, "як на батька", й його лиса голова, що скидається на грецький глечик, червоніла, як кишка у індика, а говорив він мені такі переконуючі "словеса", що я вже й забув, що такі можуть існувати в розмові інтелігентних людей.
Мене в цій суперечці дуже піддержував містер Патрик, але й він нічого не міг зробити. Тільки й того, що той "глек" його назвав "теж невдячним сепаратистом", позаяк, на думку того москаля, ірландці ще більш невдячні, як ми, коли вони можуть щось мати проти такої сторони, як Англія.
Ми розмовляли по-російському й до нас пристав один японець, який цілком добре знає цієї мови. Він рішучо висловився за Україну. Я просто був здивований, коли почув, як він добре знає українську справу. Тоді кацап зовсім сказився й заявив, що він не на те купив квитка на пароплав, щоб слухати дурниці од "всякіх праздношатающіхся недоучек". Японець усміхнувся й сказав, що він сподівається довчитись, коли перестане бути професором політехніки; а я, хоча й спалахнув, бо знав, що це сказано на мою адресу, але стримано заявив:
— Дуже дякую за науку. Я, дійсно, ще недоучка,— додав я,— але вже й з цієї розмови дечого навчився, а саме, що не слід з москалями вести суперечок. А тому я надалі не буду шукати жодної нагоди, щоб розмовляти з паном головою земської управи.
Дуже добре, що він висідає в Гонконгу. Хоча б вже швидше туди доїхати!
Містер Патрик мені потім сказав, щоб я був обережніший і не заводив таких розмов з незнайомими людьми, бо в теперішній час через політичні розмови дуже легко можна зазнати неприємності...
О! Що таке? — Зачиняють ілюмінатори. Виходить,— буде буря. А я й не помічаю, що ми вже трохи коливаємось. Прикро!
— — —
24/VII. Ех, бідний, сердешний мій Давид! Тепер уже я й сам гадаю, що навряд, чи він виживе. Як йому пошкодила ця хуртовина! Він і так зовсім немічний та безсилий, а ще так страшно перехворів на морську неміч. Часами ми з містером думали, що він вже вмер: жодної ознаки життя, а потім знов корчі й кров, кров...
Ох, ти безщасний! І чого ти подався умирати в такі далекі краї, де нема біля тебе ні мами, ні тата, яких ти так часто кликав? А що ми зможемо тобі допомогти?
Його перенесли в каюту про хворих. Приходив і капітан. Радив був висадитись на Формозі, куди ми мали заїхати на кілька годин, але не змогли пристати до берега, тільки з великою ризикою одіслали баркасом пошту. Відтіль прибув до нас лише один новий пасажир, що зважився плисти човном по дуже ще бурхливому морю тим часом, як всі інші зостались на березі.
Тепер капітан і лікар радять, щоб містер Патрик висадився з Давидом в Гонконзі. Але Давид так жалібно проситься, щоб його довезли до Маніли. Тільки все питає, чи нема небезпеки, чи не насувається нова буря? Ця, на його щастя, вщухає...
А я просто не можу дивитися на мого сердешного приятеля. Він виглядав в ліжку таким манісіньким і увесь, наче восковий: ніс став гострий-гострий, а очі великі й темні!..
Ні, брате мій, мабуть тобі не жити на білому світі!
— — —
Ну, нарешті, й Гонконг.
Спека дика, але вже краще спека, ніж та буря. Ліпше й те, що на пароплаві трохи попросторішало. Замість дев’ятнадцятьох старих пасажирів, що тут виступили, сіло тільки шість нових. Давидові теж ніби полегшало, й капітан згодився довезти його до Маніли. Йому дали окрему каюту, правда, спочатку досить далеко від нас, але ж той наш знайомий професор архітектури японської політехніки, пан Кучімото, що заступався за Україну, згодився уступити Давидові свою каюту, обіч з нашою.
Незвичайно симпатичний чоловік отой професор. Спокійний, дуже освічений і бувалий. Він об’їздив всю Європу; був також і в Києві. Каже, що збирався був заїхати до моєї Полтави, де йому хотілося подивитися полтавський земський дім, як зразкову будівлю в українському стилі. Він не тільки чув про українців, а й знає, хто наші видатніші письменники та малярі, вихваляв наше народне мистецтво — килими, вишиванки, вирізування по дереву, а також наші пісні. Мене дуже здивувало, коли пан Кучімото сказав, що він був на виставі в театрі Миколи Садовського, чув "Запорожця за Дунаєм" та "Вечорниці". Причому він гадає, що йому не доводилося в житті чути десь кращої пісні, як "Закувала та сиза зозуля!"
Але ж все це — нічого, порівнюючи з тим, що він мені розповів! Він каже, що я проїздив біля такої землі, де моя землячка, українка з Києва — королевою! Ну, подумати тільки! Але ж це — дійсна правда. Ще приблизно в році 1905-му в Петербурзі жив і, здається, служив у якомусь російському полку наслідний Сіамський принц — короленко Чокрабон, теперішній король Сіамський. Одночасно там же проживала одна сестра-жалібниця, панночка з Київа, на наймення Катерина. Вони зазнайомились, покохали одно-одного й принц Чокрабон з нею одружився. Коли ж його батько помер — він став королем Сіаму, а пані Катерина — королевою з титулом принцеси Пітснулоцької. Професор Кучімото чув у Києві від своїх знайомих, що королева Катерина влітку 1912-го року приїздила на батьківщину, була в Києві й у своїх родичів — відомих українців в Київському повіті, десь біля містечка Макарова.
Це ж — просто повторення історії Роксолани, що також була жінкою султана турецького, Магомета IV-го. От так штука! Ну, шкода, що я цього не знав: принаймні хоч би поглянув у той бік, де лежить Сіам! Ні, таки мабуть по всьому світі є наші люди, тільки варт пошукати!..
Професор мене розпитує про Японію й каже, що я був би про неї кращої думки, коли б не працював на плантаціях. Але йому моя "Одисея" подобалась й він з великою цікавістю дивився мої малюнки, дещо навіть щиро похвалив.
Мені дуже шкода, що він їде тільки до Батавії (на Яві). Але цікаві речі він розповідає про австралійські порядки. Австралійці рішучо не хотять пускати на свою землю небілих людей, а особливо бояться хинців та японців. Тамошні робітники вважають їх задля себе "жовтою небезпекою", що загрожує їм зменшенням заробітків, бо японці, а ще більше — хинці, звикши до вбогого життя, готові працювати за найменшу платню. От, через те навіть інтелігентному чоловікові жовтої раси дуже тяжко вступити на австралійську землю. Треба мати особливі дозволи; або великі гроші, або ще тримати іспит з диктовки, якого можуть там зробити кожному емігрантові. Причому австралійський урядовець має право диктувати 50 слів, з якої сам схоче, європейської мови. Через те часто може англійському підданцеві диктувати по-фінському, росіянину — по-голландському, бельгійцеві або іспанцеві — по-чеському і т. п. Взагалі, каже, професор, що в Австралії, коли хто не сподобається портовим урядовцям, той ніколи не виступить з пароплава на беріг. Ці всі оповідання мене страшенно лякають, хоча я й не подібний на японця й маю велику віру, що п. Дуван мусить додержати прохання чи —певніш — доручення п. Сурукчі. Ну, а що, як доведеться й мені назад? Це вже буде більша прикрість, ніж я пережив в Ніпоні...
Пристаємо. Співають котвиці. Чути, як всі висипають з кают на верхню палубу...
— — —
В Гонконзі ми виходили на берег з Давидом. Він рішучо хотів погуляти зо мною по місту на знак того, що тут ми помирились, після сварки з-за скарабея. Однак йому було дуже тяжко ходити, хоча сонце надвечір і не пекло занадто сильно. З огляду на його становище, ми зважились відмовитись від нашого принципового рішення не користуватись рикшами. Але ні мої, ні містерові умовляння на нього не вплинули.