Треба було стріти
Дорошенка якомога далі від Бахчисарая. Знав—бо — козаки навряд чи йтимуть уночі незнайомою землею. Та й треба їм набратися сили перед останнім кидком — на Бахчисарай.
Позаду, десь над Бахчисараєм, виблискували громовиці…
За Бахчисарай Кантемір був спокійний — брати Гераї — Магомет і Шагін — замкнені там надійно. Іштерек їх із міста не випустить.
Хоч військо у Кантеміра було велике, проте хотілось би, щоб було його більше. Особливо не вистачало сейменів та яничар — тих, що мали прибути морем. їх щось затримало? Що? Буря? Козаки?
Але ж його люди перехопили ту козацьку сотню, що їздила на розвідку на Дунай. Перехопили і знищили геть усіх. Вірніше — майже всіх. Бо чомусь, коли перерахували геть усіх убитих і поранених (поранених серед козаків не було — всі були вбиті), то знайшли зайву руку. Зайву відрубану шаблею руку… Чия вона була, та рука?.. Обшукали всі закутки, перевернули всі трупи, але власник відрубаної руки мов крізь землю провалився. Вирішили, що десь сконав, але де?
Так розповіли Кантемірові його нашіптувачі… Кантемір тоді не надав особливого значення цим нашіптуванням. Тепер йому стає не по собі — ану, якщо хтось із козацької сотні вцілів і передав запорожцям вістку про плановану морську експедицію з гирла Дунаю на західний берег Криму? Запорожці — то такий народ. Можуть спорядити свої чайки й піти напереріз флотилії з сейме—нами та яничарами…
Кантемірове військо поспішало на північ. Кантемір знав, якою дорогою може йти Дорошенко, і тому поспішав зайняти найвигідніше місце.
Те місце міг знати й Дорошенко: тіснина між скелями, коні не розженуться, в усі боки не побіжать. В цій тіснині кожна стріла знайде свою ціль.
Якщо Кантемір займе тіснину, а зверху посадить своїх найкращих лучників, то Дорошенко не пройде. А якщо й пройде, то ляже кістьми з усіма своїми воїнами й кіньми.
Що Дорошенко ще не зайняв цієї заповітної тіснини, було зрозуміло хоча б з того, що Кантемір за всю ніч не стрів у дорозі жодного вершника, який мчав би на Бахчисарай з лихою вістю. Ніхто цієї ночі не їхав йому назустріч, — отже, заслін, що стоїть у тіснині, ще не вступив у бій з ворогом.
ЧАСТИНА ДРУГА
Чи то птиця летіла і дорогу згубила?
(В небесах — білий сніг, білий сніг.)
І така ж вона сива, і така ж вона біла —
Упала коневі до ніг…
Чом ти, коню, спіткнувся — чи дорогу забувся?
(В небесах — тишина, тишина!)
Біла птиця ридає, щоб ти повернувся
До неньчиного вікна…
Ой же, пізно вертати, бо немає вже хати!
(В небесах сивий грім, сивий грім…)
Завтра ввечері, коню мій, будеш іржати,
Ридати над трупом моїм…
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, що оповість про те, як стрілися в жорстокому герці Дорошенко й Кантемір
Перед сходом сонця військо Кантеміра зупинилося. Муедзини почали вигукувати перший езан…
До того урочища, яке треба було зайняти Кантемірові, залишалася година неспішного ходу…
"Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…"
Воїни Кантеміра не спали цілу ніч. Навіть шепчучи молитви, вони мріяли про спочинок. Вони молилися, а підсвідомо мріяли про сон…
І саме тоді почули, як двигтить земля.
Просто на Кантемірове військо летіла, вгинаючи землю, розкидаючи копитами коней червоні маки, лава запорожців.
Спочатку здавалося, що ці безумці летять на смерть, — їх, вершників Кантеміра, у кілька разів більше! Безумство — меншими силами йти на більші сили! Адже, коли маєш менші сили, можеш заховатися від ворога за завалами, у шанцях, на скелях, куди не видряпається ворожий кінь…
Військо Кантеміра ішло не відпочиваючи цілу добу. А крім того, це військо розсипалося, розгубивши бойові порядки, на рівнині.
Безумці Дорошенка летіли на смерть, але в шаблі козака було по сім смертей для воїнів Кантеміра!
— Рубонути по сім разів — і ми в Бахчисараї! — сказав гетьман Михайло.
І кожен з його воїнів був упевнений, що йому судилося сьогодні знести сім ворожих голів з плеч! Інакше — перемоги не буде!
Якби Кантемір зі своїм військом устиг зайняти оте вимріяне ним місце, якби! Не встиг, не зайняв! "Не встигли!" — мов блискавка, промайнуло в головах його вояків. А степ же ж довкола широкий, і якщо зараз скочити на коня, то можна і втекти!
Кому першому прийшла в голову ця думка? Ніхто не знає! Але вона вже заволоділа мізками воїнів!
І ось завороженими очима дивляться вони, як вривається козацька лава в ряди кантемірівців, як летить вона, мов стріла крізь туман, не зупиняючись. І якби зупинилася хоч на мить, то це було б надією на перемогу, — але ж вона не зупиняється, вона рине, мов хвиля, — і зникає надія на перемогу, з’являється страх, тільки містичний страх, і тоді стає все байдужим, крім власного життя!..
"Ля ілляги іль Алла…"
Немає бога, крім Аллаха… Немає в битві більшого бога, крім страху і байдужості до всього!..
— Стояти на місці! — реве Кантемір.
Та хто його почує в цьому іржанні коней, у гуркоті копит, у криках "Алла!" і у торжествуючому рeвищі: "Слава!"?!
Хвиля переляканих людей і коней перекидає Кантеміра, але він не один день живе на світі, він має досвід не однієї битви, — і тому з ним живе надія якщо не. на перемогу в цій битві, то на життя задля битви другої.
Він вилазить на вільне місце, де не б’ють ногами повержені коні, не тіпаються в переляку поранені боягузи. Він вимахує своєю шаблею, вік скликає до себе тих, хто не втратив голови, — і ось уже збирається довкола Кантеміра якась сотня воїнів, які не хочуть показувати супротивнику хвостів своїх коней, і ось уже ця сотня, оговтавшись, б’є збоку по козаках і перебиває велетенське ратище, що пронизало Кантемірову орду. І в торжествуючий крик "Слава!" тепер вплітається давнє, ще Чінгіз—ханове: "Урагх!" — люте й непокірне, затяте й смерто—любне "Урагх!".
Озирнувся Кантемір — і бачить: уже не сотня, вже тисяча його вояків ощетинилася шаблюками на козаків, і бій уже йде на рівних, уже летять не тільки татарські, уже й запорізькі буйні голови з оселедцями котяться в траву!..
— Вперед! — гукає Кантемір і чує з вигуків "Урагх! Алла!", що за ним уже стільки вояків, скільки за Дорошенком козаків! Нехай решта тікає, нехай решта розбігається, перелякано каляючи землю кизяком кінським та людським, поливаючи її червоною кров’ю й білою солоною піною з кінських ротів і крупів, — нехай! Зараз Кантемір розрубав військо Дорошенка на дві частини, він б’ється з ним на рівних, — і нехай Аллах пошле його руці силу, а його воїнам — удачу!
Уже півдня кипить битва на широкому полі, і знає Дорошенко, що треба її чимпошвидше закінчувати, що тільки блискавичність — запорука його перемоги! Треба кінчати, бо ті Кантемірові воїни, які розбіглися після першого приголомшливого удару, зараз можуть уже і оговтатися, ті мурзи, які повтікали за обрій, уже, певно, отямилися і перегруповуються! І тепер держись, Дорошенку! Можуть—бо ті мурзи зайти тобі в спину, і буде Кантемір, п’ючи із твого черепа, хвалитися, що так було й замислено: він, мовляв, Кантемір, зв’язав основні сили Дорошенка, а ті, що розбіглися, вдарили по ньому в спину!
Кінь Дорошенків Сніжко — біло—червоний: і круп, і грива, й холка, й ноги в крові! Вже й не пам’ятає, скільки ворогів збив він на землю, вже в голові дзвенить від напруги й перенапруги. Поряд із ним б’ються Закривидорога й Яремко, неподалік — Ляскало й Цабекало! Ех, немає Дерикота з його сотнею — він би показав зараз Кантемірові! А де полк Мізерниці? Ага, його відрізано від Дорошенка! Але видно, що б’ються хлопці — орли!..
Кантемір не звик битися в лавах своїх вояків. Він, як справжній полководець, звик командувати збоку, позаду. Так само треба б і Дорошенкові діяти — не раз про це казав йому Андрій Закривидорога, не раз докоряв йому й старий Олефір Голуб, колишній гетьман, який зараз теж на рівні з простими воїнами б’ється проти турецьких попихачів Кантеміра… Але що поробиш, коли зараз доля змушує і Кантеміра, і Дорошенка битися на рівні рядових вояків?.. Де знайти зараз Кантемірові таке місце, щоб він стояв і дивився, а інші щоб билися?!
— Вперед! — гукає Кантемір, і бачать його вояки, що рветься несамовитий мурза до того місця, де мають бунчук та інші клейноди Дорошенка. Ось він та кілька його батирів уже пробилися до Дорошенка. Хто з полководців не упаде — тому й належатиме перемога!
Батирі б’ються з Закривидорогою та Яремком, з Ляскалом та Цабекалом, з Олефіром Голубом, з Тягниборо—дою та Гостинським. Кантемір схрещує шаблі з Дорошенком.
Кантемір — лівша так само, як і Дорошенко. З Кантеміром дуже важко битися на шаблях — надто незвичний він для противника. Доки той роздумує, як би взяти шайтана—мурзу, що б’ється не тією рукою, як Кантемір уже лівицею зчесує йому голову!.. А тут — найшла коса на камінь! Дзвенять шаблюки, летять іскри, іржать коні, кусаючись. Міцна шабля в Кантеміра — дамаська. Така ж шабля і в Дорошенка — теж дамаська, тільки переяславського кування. І коли рубонув щосили по Кантеміровій домасі Дорошенко, то прорубав її до половини, до середини вищербив її крицю! Та все ж і щербатою шаблюкою несамовито б’ється татарський доводця, бо думає, що й Дорошенкова домаха вищербилася!.. Та от якось зиркнув — і побачив шаблю ворога: ціла—цілісінька, ще й весела, як шайтан у пеклі! Штриконув він тоді шаблюкою щербатою своєю Дорошенка у груди, мов якийсь фаранг шпагою другого фаранга, — та тільки ж забув Кантемір, що на гетьманові — кольчуга з нагрудником! Брязнула шабля, пішла вбік, щербиною за кольчугу зачепилася, і відмахнув би к бісу ліву руку Кантемірові Дорошенко, якби на татарському мурзі не було кольчуги, нагрудника й наплічників, та ще й шолома з сіткою! Але прорубав наплічник Дорошенко, заіржав кінь Кантемірів, відскочив назад, збивши одразу трьох батирів і чотирьох палванів.[42] Цим і врятував обеззброєного мурзу, бо ж пощерблена шаблюка повисла на кольчузі Дорошенковій. Тим часом Кантемірові хтось із батирів дав нову домаху в руку — і кинувся мурза, хоч і боліла лівиця його в плечі, на Дорошенка. І — даремно! Бо розрубав своєю переяславською домахою гетьман кольчугу на грудях Кашемірових, а за другим ударом відбив убік нагрудник — кольчуга з одного боку вже не тримала, — і встромив свою гостру й холодну, мов смерть, шаблюку ворогові в груди.
Ахнув Кантемір кров’ю з рота, і поточився, і похилився, і став падати на круп своєму коневі… А палвани й батирі, щосили відбиваючись від козаків, винесли свого доводцю з—під Дорошенкової шаблі і поволі, а потім і швидше, але не втрачаючи гідності, почали відступати.