Знав по суті все. Не відав тільки єдиного: про що може думати в таку хвилину син його сестри. Володимир був замкненої вдачі й ніколи не ділився з дядьком думками.
Доброчина охопили суперечливі почуття. Він ще з більшою зненавистю глянув на герцога фон Рюггенбергена, який знову казав йому через тлумача, що його імператор був би вельми втішений, якби між ними й далі тривали вічна любов і мир, укладені ще з Ярополком і Свенельдом. Щось подібне казав перед ниром і папський легат. Доброчин засміявся до герцога.
— Коли межи вами й Свенельдом була така вічна любов, то чого ж імператор не прислав Свенельдові підмоги? Ми ось не носимо в пазусі хреста; Ярополк же й Свенельд носили, але ви їм не допомогли. Така любов видається мені трохи однобокою.
Герцог сказав:
— Імператор не хотів устрявати в межисобицю. Дужчий переміг. Але ви мусите пристати до істинної віри, й це утвердить нашу з вами любов. Так переказує святий папа римський.
— А як ні — то нї?
На це Карл фон Рюггенберген волів за краще помовчати.
А коли пирувальники врешті розійшлись, Доброчин несподівано для себе й для всіх сказав Претичеві:
— Колись у старої княгині був грек: отець пресвітер звався. Хотів примучити мене до хреста, але так і вмер не примучивши. Дивина!..
Претич глянув на Доброчина:
— Хіба Григорій помер? Ще донедавна сидів у Вишігороді-Деснянському... Чого це ти про нього згадав? — раптом насторожився тисяцький воєвода.
— Дивився на того папського легата й згадав.
Цього вечора Доброчин надовго затримавсь у свого небожа.
— Щось ти вельми притих, — сказав він Володимирові. — Що тобі на душі? — Володимир, як завжди, відмовчувався, а він так само зненацька спитав: — А хотів би мати мати за жону грецьку царівну?
— Грецька вже є, — похмуро буркнув до вуя Володимир. Він давно не думав про жодну із своїх жінок.
— Я кажу про справжню царівну, — нагадав небожеві Доброчин. — Чим ліпший був од тебе отой Оттон Другий? А Василій має ще одненьку сестру. Молодшу!
— За нехрестатого не віддасть, — відповів Володимир, а Доброчин одчув, що небожеві байдуже до всіх на світі царівен.
Посідавши в княжій одрині біля ледь прочиненого вікна, вони дивились на блимливий вогник свічки над божницею, й Доброчин пригадував свої холопські літа.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Аж не віриться, що той отець пресвітер і досі живе. Каже Претич — у Вишігороді. Скільки ж це йому літ? Він і тоді здавався мені мало не дідом. Десь-то він такий, як мій батько. Але коли тобі минув вісімнадцятий рік, а комусь — тридцять восьмий, то мимоволі здається старим.
Він колись назвав себе булгарином, але я довго ще потому думав, що він грек. Аж того літа булгарський цар Петер Симеонович заратився з греками, грецький цар одрізав у нього чи не половину землі, бачу — отець пресвітер не вельми жалує греків: печеться про булгар. То все було греки та християни, а це мовчить. Або лає грецького царя Костянтина Багрянородного. Одного разу каже:
— Коби княгиня схотіла, могла б мати з Петром Симеоновичем вічну любов.
А я питаю — для чого?
Мовчить. Я лише ген потім уторопав, що стара й сама мала задум супроти булгар. Тож отець пресвітер і не хтів говорити.
Але він тепер ще частіше приходив і всідався коло Княжих воріт. На ньому була довга чорна свита — волочилась мало не по землі, то він сідав додолу й починав гомоніти. Здебільша про богів та про князів. Якось надвечір, — саме до княжого двору з'їжджалася гридьба, — каже мені отець Григорій:
— У багатьох за пазухою святі хрести.
— То й хай, — кажу, — носять. А мені що?
— Європа вся хрещена. Тільки Русь іще ні.
— Ну й що з того?
А він своє:
— Князь має далеко видіти. На тридцять літ уперед.
Я казав тобі про це давніше, а це були Григорієві слова.
Я й питаю:
— А що ж буде за тридцять літ?
— Отож-бо! — каже. — Коли б це кожен князь розумів — усім було б добре.
— А ти, — кажу, — бачиш наперед?
Каже — бачу.
Питаю — що ж буде за тридцять літ?
— Увірує, — каже, — Русь у єдиного бога.
Оце вже минуло тридцять літ — не вгадав отець пресвітер: Русь і далі тримає дідній закон.
Я вже й не питав отця пресвітера, як це можна зректися своїх богів і чинити требу чужим. Було просто гидко. Кажу йому:
— Деревляни не зрадять свого закону.
А він плута пальцями кінчик бороди.
— Отож, — каже, — й недобре, що ставиш деревлян окромі полян. Цю нелюбов згладить Христова віра.
Я й питаю того "отця":
— Й хрестатий не здійме руку на хрестатого?
Отець Григорій суворо так:
— Негоже казати "хрестатий". Шануй однаково всіх людей.
А я знову допитуюсь:
— То здійме чи ні?
— Коли всі люди на землі ввірують у єдиного бога, до ратей та коромоли не стане причин. Усі люди суть Христові діти.
Це мене впекло.
— Я, — кажу, — син Хорса! — Так уголос і кажу, хоч Дажбога гріх називати прилюдно Хорсом: то слово волошебне й потайне. — Всі деревляни онуки Хорса, а жупани його сини!
Він каже: в це вірять також і поляни та сіверяни. Хай, кажу буде так. Але чого це я маю ставати сином чужого бога? А потім знову згадав своє, питаю в отця пресвітера:
— То здійме руку хрестатий на хрестатого чи ні?
Каже — не здійме.
— То пощо ж ратиться грецький цар з булгарським царем? Обидва ж начебто вірують в одного бога.
Ото так я припер його спиною до стіни.
Засмутився мій отець пресвітер. Потім я довго не бачив його коло Княжих воріт. Аж після Перунь-дня почав змову приходити, але вже не говорив про вічну любов меж "синів Христа".
Хоч і далі балакав про свого бога. Навертав мене потихеньку та помаленьку до Христа, це йому не вдавалося, й він по-своєму навчав мене: навчав княжої хитрості, точнісінько як навчав кожум'яка мечної боротьби.
А я не переймався хитрістю отця Григорія.
Того ж таки літа Ольга забрала мене од Княжих воріт. Робитимеш, каже, в моєму хоромі.
Я спочатку й гадки не мав, що то за робота в хоромі, зійшов на терем лізницею й стою. Коли це Каніцар кличе знизу: йди, каже, сюди. Збігаю, а він: так і так, зве тебе домажирич.
Домажирнчем був Мусій, родом хазарин, дикий хитрющий чоловік. Сидів у прибудові за Ольжиним хоромом. Заходжу до нього й стою, а вій дивиться й нічого не мовить: отак і переважуємось очима, наче березільні коти. Я хотів був уже вертати, коли чую — кихкотить.
— А я, — каже, — думав, що чашник німий!
Кажу: який чашник?
А він мені:
— Ти чашник! — І знову кихкотить — мало не заллється. Мусін Хазарин говорив по-нашому так-сяк, тож я й не второпав, чому він назвав мене німим.
Я сподівався більших капостей, аж то веселий чоловік: одно кихкоче. Ну, думаю собі, хай. Чашник — то й чашник. Уже був конюхом і сторожовим псом коло воріт, побуду ще й чашником. Колись же та настане моєму холопству кінець!
Повів мене Мусій Хазарин усе показувати: до підклітей та медуш. Бо чашник — це не воєвода над чашами та братинами, а той ваговитий у княжому дворі чоловік, що убезпечує дворовий спожиток.
Але ж я нічого в тій хитрості не міг. Я так і сказав Мусієві Хазаринові, а він і каже мені:
— Чоловік, як народилася, — що вмів чоловік? Пелюшка паскудити. Тобі придивляйся до старий чашник — і будеш усе міг.
Це мене трохи заспокоїло. Чашники ж, думаю, бувають старі й молоді. Мене Мусій наставив молодим чашником, а старим був Ульвсванс, рідний брат твого батька Святослава й син переяславльського посадника, якого поляни по-своєму називали Вовчим Хвостом.
Той одразу застеріг мене проти Мусія:
— Цього хазарина стережись.
Вовчий Хвіст був також варязького роду, але наших не цурався. До Києва його привів сам Свенельд, бо батько Вовчого ж Хвоста був Свенельдовим посадником у Переяславлі: щоб син з батьком не чинили проти Свенельда коромоли. — Про це сказав мені отець пресвітер Григорій.
Отак-то було... Заходився я допомагати Вовчому Хвостові. Тепер під моєю рукою ходило багато дворової челяді і тивунів, а ми з Вовчим Хвостом були начеб воєводами. Я швидко розгледівся серед підклітей та підклітних медуш, знав уже, де що є й чого немає, а небавом старий чашник передав мені всі ключі. Під рукою в мене була й стара Малушина ключниця. Мала вона й кілька своїх підклітей та медуш, але там стояло всього потроху — аби стачило для княжого хорому на місяць-два. А тоді знов приходила до мене. Отаким-то "боярином" я став.
А мама твоя так само була в ключниці на побігеньках: те принеси, те віднеси. Їй минало вже тринадцяте літо. Найгірше було те, що ми тепер бачилися рідко: я не вилазив з отих підклітей та медуш. Борошна скрізь багато всякого — й зерна, й круп, і м'яса, й меду та вин, і шкір та воску, й сушеного всякого входу та грибів, і солонина та квашенина, й вовна, коноплі та льон, і полотно та сукна, і ще безліч усякого добра, й скрізь треба око та око.
А сестра із старою ключницею тільки й знали з хорому та в хором, отож ми з сестрою й бігали різними стежками. Поки я був коло Княжих воріт — скільки там того діла: зачинив — одчинив та й сиди, а там десь прибіжить сестра й загляне до мене. Або я сам до неї побіжу. А тепер нас мовби хто розгородив тином.
Я не знав, що діяти. Коли це дивлюся — вона з в'язкою ключів у руці. Блимає на мене й плаче.
— Ти чого?
— Наставила мене княгиня молодою ключницею...
— То чого ж ревеш?
— Боюся...
А на самій нова сукня й нові зелені чобітки — справжня боярівна.
Якось я її вкоськав і сльози втер, а після того не бачив до п'ятниці. Тоді знайшла мене в княжих засіках сама. Дивлюся — більше не плаче. Питаю — ну то як? Та, каже, пораємося потроху.
Отака-то ляклива була твоя мамка дівчам.
Я тепер частіше бував у княжому хоромі: то те, то се. Й щоразу приглядався до молодшого брата старої: як це Свенельд і досі мовчить? Як стара пустила була мене вперше звидітися з батьком у Любечі, Свенельд од люті мало не ковтав язика. І як дала мені цілу свитку, і як потім наставила до воріт — аж захлинався слиною. Тепер же в нього під самим носом товчусь, а він тільки глипає. Що воно, собі думаю, за дивина?
Так би й не довідавсь, але розтлумачив отець. Каже — заратились уличі й тиверці. Ці уличі й тиверці сиділи спрежда не обабіч Дністра, не межи Прутом та Богом, як нині сидять, а коло Порогів, їхній стольний город Пересічин був тоді не за Дністром, а супроти Порогів — по цей бік Дніпра: по-улицькому Пороги — "Пересіки".
Я й кажу до отця:
— Ратяться — й слава Дажбогу.