Йшов туди, мов на позорище. Ноги налились оловом і не хотіли рухатись. Там уже сидів комісар — чужий, міцний такий, з лишаями, а біля нього на лавах кілька своїх — Проць та Мацько, та Іван Калиниченко, та обидва Галущенки. Як увійшов старий, всі, мов скажені собаки, не знали, куди встромити свої очі, ніби їх сором пройняв, але старий знав, що не сором, а глупота мучить тих бідних, замурзаних і зачовганих людей. На стіні — знак совєтської влади — серп і молот — і кривими літерами: "Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть! Смерть царізму! Земля народу!"
Старий був такий спокійний, ніби він не з м’яса і душі, а з дерева.
— То ви мене сюди покликали? — спитав він чужого комісара.
— Нєєт! Ані! — кивнув той головою на ліплявців. Старий навіть на них не глянув. — Та от здеся товаріщ, — поворушив рудуватою борідкою в напрямку комісара Мацько. — Садісь, старік, — сказав на це комісар, сам дивився в якісь папери, а потім підняв голову на Григора. — Виходіт, ти здєсь самий бальшой багач.
Старий страх не любив цього слова. Здавна-давен не терпів, коли його називали багачем. Просто не терпів та й годі. — Сколько у тєбя десятій? — питає його чужий комісар.
— Вісімдесят, — спокійно каже Григор, і всі переглянулись. Вираз його німий. Слово вирвалося з дерев’яних уст, ніби так собі… На вітер. У задимленій волості (це була волость) постає коротка, але гостра мовчанка.
— Сколько душ сєм’ї? — вдирається в ту мовчанку комісар.
— Шістнадцять, — каже на це старий так само байдуже. Комісар повернув голову в бік Мацька. Останній зовсім розгубився, губи його відкрились і забули закритись. До мови встряв Калиниченко:
— Та де вони…
Старий пропустив ці слова поза вуха, не повернувся і не моргнув бровою. Він тільки легко спустив додолу свої очі, і що там бачив — невідомо.
— А что ж ґаварят, что ти самий бальшой баґач?
Старий мусить на це щось сказати. — Знаєте приказку: дурень багатіє думкою. Це як хто і кого міряє. Одні міряють по собі самих, інші знов по інших, але я чув від розумних людей, що багатство на землі з неба, як манна, не падає. Воно ходить у парі з розумом… Ну… і з працею, коли хочете. А я вам ще скажу, що коли б ви були народились трохи скорше та були прийшли сюди отак років сорок тому, то і мене ви вибрали б до вашої комбєдноти. І нехай вам оці люди скажуть, як то воно сталося, що ви мене багачем узиваєте. А земля наша така, скажу вам, що на ній сором перед Богом бути торботрясом і зазирати на чуже. А як не вірите — приїдьте… Подивіться… Хіба я знаю… Може, я вже стуманів. Може, моя голова не те думає, а очі не те бачать…
Цей міцний, тверезий, твердий спокій діяли. Чужинець насторожився. Мацько і ті інші спустили голови. Вигляд їх вимагав співчуття, але ніде такого не було.
— Да, — сказав чужинець. — Пасмотрім. Можеш ідті, старік!
Вертаючись з цього позорища, Григор все від початку обдумував. Хотів знайти якийсь глузд у всьому, що діється. Що все діється не так, це він добре знає; не знає тільки, чому воно не так діється. Чи це тільки тому, що одні "мають", а інші "не мають"? Що це тільки за той нещасний шматок хліба? Господи, коли це так, то хай діється твоя воля, але ж Григор дуже добре знає, що по хліб святий не туди дорога, що хліб росте не тільки на полі, а і в душі, що знайти хліб — це наперед знайти свою душу. Григор знає, що Проць, що Калиниченко, що Галущенки не мали досить хліба, але він також знає, що ті люди топтались по землі зовсім без діла, що вони не шукали хліба там, де він росте, а там, де він лежить готовий, вже спечений, і коли це був звичайний жебрацький окраєць, вони і такого не цуралися, а брали, чого сам Григор не зробив би, навіть коли б умирав з голоду на вулиці. Сьогодні вони хочуть "забрати" те готове, але хто заручиться, що сьогодні їх душа змінилася, що з малої вона стала великою, що з порожньої вона стала повною. Хто на це дасть відповідь і хто буде певен своєї відповіді?
Ні! О, ні!.. Ті люди не туди йдуть. Але все ж таки чому це діється? Та ж цим керують якісь все-таки вчені люди, що знають ніби світ і життя. Та ж про це пишуть книги, і Григор не такий уже порожній чоловік, щоб він нічого з того не знав і не чув. Він знає багато. Знає, що в Росії не всі жили як слід, по-людському, що були "пани" і були "мужики", що одні кричали, інші слухали, одні мали багато, інші мало. Так воно було, нема куди правди діти. Сам Григор бився за своє право, воював за це, як умів, і хто скаже, що він не добився свого? Сьогодні він є тим, чим хотів бути, і ніщо йому вже не стоїть на перешкоді. Одно тільки дивне: чому всі ті, що чуються покривдженими, не йдуть його шляхом, а шукають щось інше. І коли Григор вдумується, йому здається, що вони, ті люди, нічого не шукають, а вони просто сердиті, і їм болить, і вони "роблять переворот", бо так далі "не може бути", а як бути має, вони, бідні, і самі не знають. Господи! Вони бідні не на хліб! Вони бідні на душу! Їм треба помогти збагатити душу, отверзти їм їх зіниці, вложити в їх розум думку, розкувати їм їх язик. Чи ж ви не бачите, що вони німі… І глухі… І невидючі… Що ось той самий Мишка? Бідне, дуже бідне, нічого не тямляче створіння, що нагадує оте теля, що стрибає по пасовиську і толочить усе під ногами. Хто йому наговорив тих слів і навіщо вони йому?
Старий волочить за собою свої думки і не може від них відчахнутися. Думає, як все-таки боронитися, бо ж не можна отак лягти і — хай топчуться по тобі. Але він виразно, цілком виразно розуміє, що нема можливості боронитися. Просто нема та й годі! Дуже мало людей знають, чого вони хочуть, і дуже багато людей не знають, чого хочуть. І всі ті незнаючі йдуть лавою проти самих себе. Вони поробили багато фронтів, але всі вони так само не знають, чого хочуть, і всі їх фронти скеровані проти них самих. І чим більше буде таких фронтів, тим менше надії на перемогу потрібного, бо непотрібне завжди виростає на звалищах, на руїнах, на засміченому полі. Зерно добре на таких місцях не проросте. І старий бачить, що та дорога, якою він йшов до цього часу, заростає терном, що нею не хочуть іти. Всі йдуть і підуть далі дорогою Проця. І Григор знає, чому це так, бо його дорога — це дорога трудна і довга, а дорога Проця — легка і коротка. Всі виберуть якраз цю легку і коротку і підуть нею шукати хліба… І цікаво, що вони знайдуть, — думає старий. — Цікаво! Дуже цікаво!
Підходив до свого хутора. В його очах цей шматок землі робиться якимсь символом. Ось ростуть ті ялини, які він садив своїми руками. Біліють стіни будинку і зеленіє бляшана стріха, і стоять великі будівлі, і стоять дерева, і все огороджене. Це найкращий хутір з усіх хуторів довкілля, і коли досі Григор цього не бачив, то тепер йому дуже добре все це видно, бо хіба можна дорівняти решту хуторів до цього хутора і хіба там такі порядки? Бог знає, звідки той Григор все те вискіпав, чому воно постало якраз у його голові. І, можливо, вперше на своєму житті старий зупинився, щоби здалека поглянути і побачити діло рук своїх. До цього часу воно видавалось йому чимось дуже звичайним. Так мало бути. Сьогодні він бачить не хутір, а свій гріх. Він робив недобре, бо за це його карають. Добре робив Проць, бо Проця нагороджують. І старий вдивлявся у свій "гріх" — і знаходив його правдою. Дивні, дуже дивні діла на світі творяться!
Дома між синами Іваном і Андрієм велися розмови, в яких старий участі не брав. Були на це поважні причини. І Іван, і Андрій розуміють, що наступають дні рішення. Андрій боронить свою "героїчну" концепцію, Іван натомість — "ділову".
— Це наше хуторянство і привело до загибелі наш славний рід. Візьми ти часи козацтва. Доки ми тримали шаблю в руці, доти нас поважали… — казав пристрасно Андрій.
Іван ступав тяжко, дошки помосту під ним угинались.
— Я б тобі тоді повірив, — казав він, — коли б ті твої козаки залишили по собі хоч одну якусь правну норму. Героїзм, брате, сам по собі, без поєднання з ділом — порожня справа. Все це куди складніше в дійсності, ніж назовні тобі здається. Над цим треба думати! Багато думати! Шукати рішення! Цього не можна зробити протягом кількох місяців, ані кількох років.
Збентеження тривало. Головний капітан передчуває бурю і не знаходить місця. Йде в поле межами аж до Гісина, до всього придивляється. Дивиться на небо і на землю. Йому здається, що в хмарах покажеться рука Божа або земля заговорить пересторогою. Ні. Це тільки його власне бажання. По небі йдуть хмаринки, на заході збирається їх більше, вони згромаджуються в густе, темне видиво. Земля як земля — лежить покірно під ногами, і Григорові тільки здається, що ноги його грузнуть в її нутро і що вона його поглине з тілом і душею. Старий не знаходив ніяких слів, щоб висловити свій біль.
Одного вечора, коло десятої, на хутір увігналось три вершники. Зчинилась метушня. Старий зі своєї комірки почув гамір і тупіт ніг, через вікно бачив на подвір’ї темні обриси коней, зібрався вийти, але потому вбігла Таня.
— Тату! Приїхав Водяний! — кинула радісно і сховалася знову за дверима.
Коли старий вийшов до передпокою, там уже сидів у повній військовій формі, з шаблею та револьвером, Водяний, а з ним ще два подібні незнайомі.
— А! От воно як, Миколо Івановичу, — сказав старий.
— От, як бачите, — каже на це Водяний і міцно тисне руку старого. Він продовжував свою мову до Івана та Андрія, не мав, власне, наміру багато говорити, мав за лобом щось зовсім інше, але дійшло до слова, бо в ці дні дуже багато говориться. — Я все передумав, — сказав він. — Для вас це проблема, а для мене істина. Я воїн, і я йду своєю дорогою. Я рішив битись за наше право. І будемо битись. Без бою не здамо ні одної п’яді нашого права.
Водяний говорив твердо, переконливо, незаперечно. Витворився настрій, коли здавалося, що ще далеко не все втрачене, що большевики — це малий епізод, що народ повстане і змете їх. Не можна було проти цього перечити, та ніхто і не хотів перечити. Андрій, наприклад, зовсім по боці Водяного. Іван суворо мовчав, старий похитував головою. Геть по півночі Водяний зібрався від’їхати, перед тим ще довго розмовляв з Танею сам на сам, потім Таня провела його аж на луг.
Ця поява Водяного в новій ролі створила певне психологічне наставлений.