Але боляри знали, що їм загрожує, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.
Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, — на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.
У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу немає воїв, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб.
Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Вої одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем своїм. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома воєводами об'їжджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.
— I як мислите, воєводи, — запитав Святослав, — будемо далi брати Переяславець копiєм чи станемо облогою?
Однi воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копiєм. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом.
Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка.
— Пливуть! — сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки — то йшли лодiї руськi, що поспiшали на помiч воям.
— Ждати пiд стiнами города не можемо, воєводи, — промовив Святослав. — Тут стояти — давати вороговi силу. Ждати тут — може, й ромеї пiдтягнуть свої сили. I навряд чи сидiтимуть самi боляри в Переяславцi. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали, що й лодiї нашi з'являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночi, воєводи, i будемо брати город копiєм...
I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславцi одночасно вiдкрились всi ворота, а з них скопом ринуло вiйсько. Вошо заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.
У станi руських всi були готовi, через короткий час почалася сiча велика. Боляри болгарськi бились люто, з усiєї сили, вони йшли i йшли проти руських воїв, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на захiд. Але руськi вої не випускали їх з кiльця.
До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копiєм...
4
У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда, лук i меч у нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам нарiзав з верби, висушив i оперив ще в полi, туго був прив'язаний у нього з правого боку, було в його тулi ще багато стрiл i комишевих — тонких, легеньких, iз залiзними вiстрями, — такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав її, як радили iншi вої, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори — кінці лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить — дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв її в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права — вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба — виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших воїв, добре. На свiтаннi, коли наперед виїхали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, — забилось дуже серце в Микули. Це ж вони — вої руськi — з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дунаєм?
Люто, разом iз своїм десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом — пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, — цього не чув i про це не думав Микула.
Уночi ж, коли вої взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних.
Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував їх.
Але щось не давало спати бранцевi — розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся.
— То ти й спи, чоловiче, — сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. — Ти ж бачиш, я не сплю.
Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу.
— Не буду спати, — промовив вiн. — Не, не...
— Як хочеш, чоловiче, — згодився Микула. — Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним.
— I чого тебе зв'язали? — вголос сказав Микула.
— Асен бяше убит, — вiдповiв полонений. — Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустiї...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.)
— Не iмат такава войска? — засмiявся Микула. — Так чого ж ти бився з нами?
— Бояхом руськi войницi.
— Боявся? — здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся — i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший воїн не зачепили б його.
"Щось тут не так", — уперто думав Микула i запитав у бранця:
— А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче?
— Руськi войницi iмам смерть, — вiдповiв той. — Ти хочеш мене мати рабом, уб'єш...
— Це я тебе хочу мати рабом? — промовив Микула й чомусь показав на своє серце. — I це я тебе вб'ю?
— Ти i твiй каган, — швидко вiдповiв болгарин.
— Зажди, — промовив Микула, — ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть?
— Ангел суть. А тебе?
— Микула... Микула...
Тодi болгарин витягнув уперед свої зв'язанi мотузком руки й запитав:
— То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду твоїм рабом?)
— Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп.
— Закуп.., — повторив Ангел i опустив на колiна руки. — А боляри говорили — страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни — будемо ми раби — аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили — страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi — будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi)
— Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi?
— Цвiтана — жона, а всi — болгари, смерди, парики, — тихо сказав Ангел.
— Смерди?
— Так, смерди...
Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси — там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо.
I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темної ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б'є в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.
— Чувай... Добер глас, — сказав Ангел. — Чудо!
— Правду говориш, — згодився Микула. — Голос добрий.
Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дунаєм, i скрiзь далi в гори є городи, є села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, — осiли, сидять на мiсцi.
— Не бува чловек сам да iска смертi сi, — продовжував Ангел. — Але каган далеко, бог — високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але каган далеко, бог — високо).
Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах. У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславцi, — боляри, у жупах — кметi. А вже в них є чимало тiунiв-перперакiв — i житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, — жито беруть кадями, вино — бочками, вiд худоби — десятину. А над усе — ромеї, — i це добре знав Ангел.
— Брат мiй загина од руката на ромеєц... докато очитi мi вйждат, аз ще буду враг на ромеїте... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се...* (*Брат мiй загинув вiд руки ромеїв, i я, доки бачу очима, буду ворогом ромеїв. Проклят тричi буду, якщо порушу слово)
— Бачу, боляче тобi, — сказав Микула, — мабуть, розв'яжу я тобi краще руки.
— Болi... Розверж, Микул...
Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав:
— Ноги сам розв'яжи!
Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув їх на травi.
— Ти, мабуть, i їсти хочеш? Вiзьми хлiба.
— Спасибi, — подякував Ангел. — Ти, Микул, си мi, като брат...* (*Ти, Микуло, менi як брат)
I вiн смачно їв шматок хлiба, який йому дав Микула.
У Микули було гарно на душi. Вiн запитав:
— Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле?
— Ой нi, — вiдповiв той. — I куди? Чувай, Микул, ерам мi є. Бог да тi даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi. Нехай бог дає тобi довге життя й обзолотить твої уста за те, що ти менi сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був).
Микула поклав пiд голову руку й одразу почав дрiмати. Напiвзаплющивши очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому вогнi над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так i заснув Микула.
Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв'язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.
Не було тiльки Ангела, — навiть трава, на якiй той лежав звечора, також припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було.
Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землi його шолом, лук з стрiлами й меч.