Купля, пільги купцям у Константинополі, вільне пересування їх і зимівля в гирлі Дніпра і на острові Елферія — це все не лякало імператора Василя, добре зробили василіки, що згодились з руським князем: імператори вміють складати договори, але краще вміють і обходити їх...
Князь Володимир говорить про Болгарію — він не перший, усі князі руські завжди турбуються про цих місян, — гаразд, імперія обіцяє не чіпати їх, нині ж не Візантія, а Болгарія наступає на Константинополь, імператор Василь після поразки в Родопах довгі роки збиратиме сили.
Дуже втішила імператора Василя й звістка про те, що Русь приймає християнство. Шкода, що князь Володимир уже християнин; болгари, це тільки вони, це їхня рука...
А втім, з християнином-князем буде легше говорити, аніж з варваром, він не хоче коритись константинопольському патріарху, — і це болгарська рука, їхня церква сотню літ не визнає константинопольського владики.
Проте князь Володимир просить дати йому священиків, церковний посуд, книги, ікони, — Візантія дасть усе це, пошле священиків — аби їх пустили на Русь, вони зроблять те, чого прагне Константинополь!
— Усе? — запитав імператор Василь. — А Клімати, він іде з Херсонеса?
Василіки затялись — хитавиця, далека дорога...
— Князь Володимир згоден укласти ряд, якщо ти, василевсе, пришлеш йому вінець...
— Вінець імператорів худородному князеві?
— А Клімати й Херсонес він покине тоді, коли ти даси йому в жони сестру свою царівну Анну...
Імператор Василь схопився з крісла, обличчя його налилось кров'ю, очі палали — це був не чернець, а нестямний василевс... Василіки мовчали.
2
Рано-вранці, коли вітер віяв до воріт Босфору, із Золотого Рогу мимо Сотенної вежі вийшов на веслах у голубі води Пропонтиди великий дромон, на найвищій щоглі якого маяло знамено імперії, а за ним кілька памфіл, кумварій* (*Памфіли — легкі бойові судна, кумварії — довгі тихохідні.) і хеландій.
Напроти рогу півострова, де височіли стіни Юстиніана, палаци, собор Софії, судна ці зупинились, на них стали піднімати вітрила.
На насаді дромона стояла Анна.
Проминув один день відтоді, коли вона кричала братові Василеві, що не буде жоною київського князя й не поїде до города Києва, а вранці говорила з матір'ю Феофано.
І чого не зумів досягти Василь, те дуже швидко зробила Феофано. Сувора, заглиблена в свої думи, але спокійна, одягнута в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах, у червоних сандаліях, з оздобленою перлами пов'язкою на голові, Анна стояла на палубі дромона.
Вона дивилась на палаци й тереми, собор Софії, позолочена баня якого в сяйві аж сліпила очі, на сади, високі стіни, тополі над морем, — там лишилось її дитинство, брати, матір.
Їй тепер нічого не було жаль, їй здавалось, що в неї ніколи тут не було й немає нічого рідного; презирлива посмішка з'явилась на її устах, коли вона пригадала брата Василя, матір... Їй нічого тепер не було жаль!
Судна розвертались, вітер надував усе дужче й дужче вітрила; запінюючи голубі води, дромон, а за ним і всі кораблі почали відходити від півострова.
Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синіла вода, вгорі пливли, як неповороткі, важкі дельфіни, темно-сірі хмари.
Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополі, від якого віддалялись кораблі, їй нічого було втрачати, там Анна була б тільки родичкою, сестрою василевса, не їй, а імператору належить там і честь, і слава.
За дромоном поспішає ціла флотилія суден, тут везуть вінці для князя Володимира й Анни — він і вона будуть василевсами Руської імперії, з нею їде багато священиків, вони везуть з собою царські одяги, церковний посуд, ікони, ризи... Це — добра зброя, Анна дуже надіється на неї.
І Анна зовсім не думала про того, хто мав у далекому Херсонесі назвати її жоною, їй було байдуже, який з себе князь Володимир, їй хотілось тільки швидше стати поряд з ним, одягти вінець, бути василісою.
З Константинополя дивились, як кораблі з василіками, данню й царівною Анною вийшли із Золотого Рогу, розвернулись біля ріжка півострова й попливли до воріт Босфору, — всі в городі просили бога, щоб він послав їм попутний вітер, щасливу дорогу.
Задоволений був і імператор Василь — одягнутий у легкий дивітисій, у черевиках на босу ногу, він стояв після виходу в Золоту палату біля вікна своїх покоїв, підставляючи обличчя, шию, груди свіжому вітерцеві, що повівав з протоків Пропонтиди.
Дорогою ціною купував він на цей раз мир з руським князем — щоб зібрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венеції і Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навіть шолом імператора Костянтина Великого; довелось Василеві дати ще й посаг сестрі Анні — одяги для неї й князя Володимира, ікони, ризи, чимало грецьких книг, — убога Візантія стає ще убогішою, злиденною.
Проте мир виграно — Клімати з городом Херсонесом залишаються фемою Візантії, у викуп за це Василь дає Володимиру корону й сестру Анну, василіки везуть у Херсонес харатію імператорів, у якій золотом написано, що Візантія не чіпатиме земель Русі над Понтом Евксінським, виведе свої війська з Болгарії.
О ні, виводити військо з Болгарії імператор Василь не збирається — того, що написано в харатіях, не буде надалі, нехай грецькі кораблі швидше пливуть до Херсонеса, імператор Василь велить своїм військам іти в Родопи! Так імператор Василь бореться за мир, так він знищить Болгарію... А Русь, що імператорові Василеві Русь. Доки в Києві сиділи князі, Візантія боролась з князями, нині Русь імперія — він боротиметься з нею.
З вікон Влахерна також видно Золотий Ріг, Пропонтиду, кораблі, що прямують до Босфору. Звідти дивиться на них Феофано.
Це не та вже красуня василіса Феофано, що скоряла імператорів красою, а імперію — хитрістю, чварами, зрадою. Колись у неї були сили й здоров'я — вона розтратила їх у шаленому вихорі життя.
У Феофано була колись краса — її називали, і не без підстав, кращою жінкою світу, за один її поцілунок, пристрасть, жагу вмирали — тепер вона була нікому не потрібна, зів'яла квітка, кинута обіч дороги.
Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись і друзів, що присягались їй у вірності й любові, але одних не стало — вона вбила їх власною рукою, іншим Феофано була вже не потрібна.
Тепер вона сказала дочці своїй Анні, і це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя:
— Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь.
— Але ж ти сама говорила мені, та й сама я достеменно знаю, що брат мій Василь не зробив і ніколи не зробить добра ні тобі, ні мені.
Феофано зітхнула — це був, либонь, перший у її житті людський стогін.
— Так, — згодилась вона, — я тобі говорила й знаю, що мій син, а твій брат Василь — наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, — я пам'ятаю Константинополь і імперію тоді, — заплющила очі і замріялась Феофано, — коли на чолі її стояли жорстокі, дужі люди — Костянтин, Никифор, Іоанн, — тоді світ боявся імперії... Василь також жорстокий, але безсилий, він оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навіть полководців, його військо — священики та ченці.
— Це страшно, мамо! — промовила Анна.
— Так, це страшно, — згодилась Феофано, — бо Василь, — він уночі приходив до мене, — може ще залити кров'ю Болгарію, може ще раз обдурити Русь, але, вір мені, а я добре знаю, наша імперія розпадається, загибаємо ми — ти і я, загибає імперія. Тому говорю тобі, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь і славу.
Анна зробила, як їй радила мати. З вікон Влахерна було видно, як кораблі грецькі один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
Феофано зітхнула — тепер вона буде одна, зовсім одна у Влахернському палаці, скоро помре.
І смерть недалеко — уже цілий рік Феофано хворіє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце, наморочиться голова, німіють руки, ноги, безнастанно пече й пече під грудьми... Студениця* (*Студениця — рак.) — так назвали лікарі хворобу, а від неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку.
І Феофано розуміє, що це — кінець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, і вже востаннє, переможе хвороба.
3
Тиша стояла й безвітря, Руське море неначе спало, в берегах біля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодія.
Та ось на далекому обрії з'явились кораблі — чимало хеландій, памфіл, кумварій півколом ішли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собі широкий слід, плив дромон із знаменом імперії на найвищій щоглі.
Тоді на стіни города й на скелі вийшли всі мешканці Херсонеса й вої руські — вони дивились, як кораблі з Константинополя обгинають вузький півострів, пливуть попід скелястим північним узбережжям, круто повертають на південь і заходять до спокійної затоки Символів.
Гостей з Константинополя зустрічали нові херсонеські протевон і стратиг, руські воєводи й вої стояли далі — на головній вулиці города, на сходах і біля базиліки акрополя.
Тільки кораблі стали в затоці й від них на берег поклали дерев'яні сходні — з памфіл і хеландій стали сходити василіки, що вже були раніше тут, кілька єпископів, священики — всі в барвистих ризах, ченці в темних рясах, всякі урядовці з відзнаками й нагородами, писарі з чорнильницями біля поясів.
А потім усі на березі розступились: раби несли по гнучкій сходні з дромона важкі, завішені голубими тканинами ноші, на яких хтось, либонь, сидів.
Ніхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ноші пропливли між рядами священиків, ченців і урядовців. Ось раби вже за стіною города, завернули ліворуч, попрямували до будинку на пагорбі, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами.
Аж тоді раби заходились носити з кораблів важкі пакунки, скрині, величезні корчаги, лантухи, — багато всякого добра було на кораблях, на березі виростала ціла гора дарунків.
У приміщенні біля олтаря князя Володимира ждали прибулі з Константинополя спафарії й кітоніти, що досконало знали, як належить одягати імператорів. Тут же було й кілька священиків з Києва, які мусили перейняти від них ю науку.
Кітоніти приготувались.