— Родом.
— То запросіть його на сани, — перебиває його Грабовський — Я хочу з ним побалакати.
— Ого! — сміється фурман. — Запросіть... Зараз його й калачем не виманите звідси, коли прийшов на своє озеро
— Своє? Там озеро? Його?
— Гарне озеро, побачили б ви його влітку. А Байбаловим люди називають. Про те озеро та різні дідові химери, пов'язані з цим озером, знають не тільки в Бордонському наслегу чи в Мархіно, а й у всьому Вілюйському окрузі.
Спинивши коней, фурман крикнув. Байбал, либонь, почув, бо обернувся до підводи лицем, але не відгукнувся. тільки помахав шапкою — не прийде.
— От бачите. Оце доки не обійде всеньке озеро, а потім не почвалає од нього до річки, доти й не звертайся — все дарма. Ще сьогодні побачите його, сам знайде вас, якщо завітає до наслегу. Бо може й не завітати. То такий. Усе прикидає, мудрує.
— Над чим мудрує?
— Це діло довге, двома словами не розкажеш.
— То розкажіть бодай коротко. Розумієте, він учора почав був викладати мені в управі якусь свою скаргу, але писар витурляв бідолаху.
— Ойо-йой, — зітхнув фурман. — Таки правду кажете — бідолаха. Хіба той писар уперше витурляв його? Та й чи до вас першого звертається Байбал?
— Хто ж він такий і чого хоче?
Пустивши коней легким чвалом, фурман починає розповідати. Власне, він не все достоту й відає про бордонського дивака. Знає лише те, що чував од людей. Колись, років п'ятнадцять тому, Байбал був хазяїном середньої руки. Мав садибу, юрту з чималим хитоном для скотини, десятків зо два корів, коней, волів, навіть власну сіножатку. І громада поважала його, бо й тоді ще не давав пальця в рот ні старості, ні ясачникам. До того ж добре знався на рибальстві і готуванні різних сим.
Та от налетіло на чоловіка лихо, мов буран серед погожого дня. Дружина померла від пологів, а діти, залишившись без материнського догляду, почали слабувати, сліпнути і пішли одне за одним у землю. Мовлять же люди — біда не сама ходить, а й свою донечку за собою водить...
Покликали якось Байбала в улусну управу та звістили: він — великий грішник, злочинець. Он уже скільки років не платить казні податків. І не допомогло йому ніщо — ні запевнення, що був справним платником, ні благання, ні сусіди-свідки, бо ж паперів про виплати не мав на руках.
Щоб розквитатися з казною, мусив Байбал спродати за безцінь і скотину, і сіножатку, і своє рибальське причандалля. То все робота старости.
Староста, кажуть, загарбав більшу половину Байбалових статків. Так колишній господар обернувся на барахсана, сірому. Правда, Байбал не скорився лихій долі. Подався в округ зі скаргою, але те нічого не дало. Довго не повертався бідолашний додому, жив нібито у Вілюйську, наймитуючи при каторжній тюрмі. Здається, й зараз там, тільки іноді навідується до рідного наслегу. Все клопочеться про те озеро.
— Як то?
Це також має свою історію. Стративши родину й господарство, Байбал став трохи несповна розуму. Міркуючи над тим, як оборонити бідноту від зажерливих тойонів, надумав випустити воду з цього озера і таким чином дати барахсанам землю під сінокоси. Те ніби наснилося йому, підказано самим богом суходолу, який у тяжкому двобої здолав бога водяного. От чоловік і не може заспокоїтись. Безліч разів був у голови нашої управи, і в окружного справника, і в попів, але всі вони лише глузують над ним...
9
— А може, я таки поїду з вами? Все ж підсоблю.
— Ні, ні, не треба. Ми й самі впораємося, звиклі.
— То візьміть хоч мою кожушанку, дивіться, який мороз надворі, простудитись можна.
— І не вигадуй того! — замахав обома руками Байбал, наче одбивався від напасті. — Їсти бери на столі та підкладай дров у камельок, а як хто питатиме, то скажи, скоро повернуся.
Він підперезав на собі лахміття, взяв поперечну пилку й сокиру під стіною і вийшов.
Залишившись один, Грабовський довго стояв, тримаючи в руках кожушанку, і мовчки дивився на похилені, струхлявілі двері, немовби сподівався, що вони ось-ось знову одхиляться і хазяїн візьме запропоновану йому одежину. Але старий не повертався. Лише згодом донісся його хрипкуватий голос:
— Хот! Хот!
Грабовський глянув у вікно, та через товстий шар криги нічого не побачив. Повісивши кожушанку на кілок, став оглядати юрту. Вона не гірша і не ліпша од тих, котрі раніш довелося бачити. Хіба що старіша, бо стіни осіли в землю, та менш обжита і тому трохи пустельніша й ніби просторіша. В одному кутку — стіл, обабіч якого притулилася низенька лава та два стільці, в другому — щось схоже на тапчан, в третьому — масивна російська піч, у четвертому — камельок, що пахтить теплом, — ото і все багатство Байбалової господи, коли не рахувать Павлової скриньки та книжок, які лежать купою посеред юрти.
— Ой господо, господо, — подумав уголос. — Як то поведеться в тобі? Треба ж було трапитись такому.
Трапилося справді те, чого і в думці не могло бути.
Бордонський староста, місцевий тойон років за шістдесят, з хитрими миготливими очима, стрів засланця, як ще його ніхто не зустрічав. Заглянувши в папери, почухав потилицю і скривився, ніби вкусив перцю.
— Ну що ж, — протягнув ліниво. — Коли велять, то нам належить виконувати. Однак попереджаю. У нас, знаєте, не Якутськ, не Вілюйськ, навіть не Мархіно. Тут я не допущу сваволі. Якщо буде потрібно кудись одлучитися чи ще там що, — неодмінно сказати мені. Словом, шукайте собі житло. Загляньте он туди, — показав у вікно на юрту, яка ледве визирала з снігового намету.
На тому розмова й припинилася: староста був напідпитку і не дуже цікавився особою засланця, а Грабовський не хотів псувати собі настрою після приємної дороги.
Сусіди старости взяли нового бордонського пожильця переночувати, хоч і самим було тісно: крім господаря й господині, в юрті тулилося п'ятеро дітей. Обідати запросили. Розмовляли мало й переважно на мигах, бо зо два десятки якутських слів, котрі вже встиг опанувати Павло, мало допомагали, а хазяї не відали того, що можна балакати не по-їхньому.
Не встигли встати з-за столу, як до юрти зайшов Байбал. І зразу, навіть не привітавшись, почав викладати свою скаргу. Слухаючи, Грабовський дивувався: чи тому, що вже дещо знав про нього від фурмана, а чи тому, що старий говорив розважніше, ніж тоді в управі, але тепер його можна було зрозуміти.
Ніхто з начальства не хоче вдуматися в добру раду Байбалову. Їх, начальників, як і бордонського старосту, не муляють злидні. А яка ж то була б вигода від осушення озера, вигода насамперед для бордонської бідноти! Та й хіба те озеро єдине? Скільки їх у Вілюйському окрузі, в цілій Якутії! Ото б прибавилося землі і під сіножаті, й під поля! Так не хочуть послухати, окаянні, не вірять, регочуть! Ні, треба, либонь, говорити не з начальниками, а з людьми. Коли люди самі нарешті візьмуться за розум — діло піде...
Довго розповідав Байбал про якутське життя, про недолю барахсанську та розкоші тойонські. Обіч нього, напроти камелька, який ледве похлипував синюватими промінцями, розкидаючи блискітки по тьмяних стінах юрти, сиділи господар і господиня й мовчки хитали головами, немовби стверджуючи: все те — правда.
Грабовський дивився на них, на оповідача, і в його збудженій уяві поставали гіркі злидні, які ніколи не переводилися під солом'яними стріхами пушкарнянської бідноти і в хаті його рідної матері. Під тими убогими стріхами теж не вгаває слізне бідкання про кусень хліба, про чоботи на ноги взимку та одежину на плечі, не вгаває ремство на місцевих дуків, шинкарів та інших жмикрутів. І там, на Україні, виром вирує ненависть голоти, тиняються по містах і селах такі, як Байбал, народні заступники, невтомні шукачі справедливості й щастя.
А хіба там не глузують, не знущаються пани, старости, попи, справники? От ніби й зараз сріблиться перед ним голова каторжника Дулемби, котрий приніс сумну звістку про смерть Надії Сигиди, жевріє кров, якою востаннє сплюнув дядько Кузьма. Тих обох, поляка й українця, зламали тюремні каземати, а ці тут конають і без тюрми, щодня мордовані голодом, трахомою, проказою. Скрізь однаково, всюди земля гуде, волаючи нещадної розправи й праведного суду над кривдою...
Пішов Байбал опівночі, виливши все найгіркіше і найболючіше, чим повнилася його неспокійна душа. А як тільки розвиднілось, знову прибіг. Тепер не скаржився, був бадьорий і веселий, ніби більше й не існувало для нього клопотів з осушенням озера.
— От і добре! — радісно вигукнув. — А я боявся, щоб хтось, бува, не випередив мене.
Не питаючи згоди, завдав Павлову скриньку на свої згорблені плечі, взяв паку книжок і рушив до дверей.
— Гайда, — кивнув головою.
— Куди? — не зрозумів Грабовський.
— Ну, до мене ж, — відповів, наче це вже було вирішено. — Житимеш у моїй юрті. Я тобі не заважатиму. Палива привезу, сима є. Через день-два піду, а ти хазяйнуй...
Він так умовляв, так благав, розхвалюючи свою юрту, що Павло не міг йому одмовити. Догнав старого вже на вулиці...
— О Байбал, ну й дивак, — посміхнувся своїм думкам, підходячи до столу.
На столі стояло горнятко з симою. Обіч нього лежала дерев'яна ложка та кусень густо загніченого коржа з соснової заболоні. Такий корж Грабовському доводилося куштувати у Вілюйську і вчора за обідом. Він ще гірший, ніж той вівсюжник, яким старосільський пан годував своїх строкарів. Давкий, терпкий, неспоживний і відгонить смолою.
Спробував сими. Тепла і смачна. Нагадувала тільки-но засмажені карасі в сметані. З'ївши її кілька ложок з сухарями, почав розпаковувати книжки. Видобував одну за одною, кожну легенько стріпував, витирав ганчіркою і оглядав, наче давнього й доброго приятеля після розлуки.
Так, так — то давні й добрі приятелі, котрих ніколи забути не можна, з котрими ніколи не розлучишся, як з власним сумлінням. Серед них є й ті, що з ними подружився ще в Харкові, Ізюмі, Бутирці та промандрував увесь безмежний Сибір, і ті, які в Іркутську передавав тишком-нишком, обминаючи тюремне начальство, любий Станіслав Хлусевич.
Як і листи друзів з волі, книжки приносили йому розраду, допомагали коротати похмуру в'язничну самотину, давали силу й множили віру в неминучість торжества правди над кривдою.
Над ними бився днями й ночами, ридав і тішивсь, на їх крилах злітав і падав, з ними покірно радивсь і гаряче сперечався, з них пив велику мудрість і стійкість людського духу.
Знає їх, знає кожну майже напам'ять, але зараз почуває, що знудьгувався по них, немовби зголоднів, спрагнув.