Свої переживання передавав у нових творах. Писав їх мало, але всі вони були безпосередньо зв’язані із справою ліквідації кріпацтва, або були відгуком думок-мрій про нову еру – еру визволення "рабів німих". У "Сні" малював переживання кріпачки, що, заснувши на панщині над сповитим немовлям, бачить, як її
…Іван
І уродливий і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній, бачиться, – бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть…
Але цей ідилічний образ був сном-мрією, а пробудження приносило інший образ:
Прокинулась, – нема нічого!…
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.
Це пробудження було й його пробудженням, його поворотом до дійсності по перших оманливих враженнях. У листопаді поет вже писав:
…Добра не жди,
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула, цар Микола
Її приспав, а щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить,
А то проспить собі, небога,
До суду Божого страшного…
Палав гнівом на рабовласників, на панство, що й далі буде вколисувати приспану волю –
Храми, палати будувать,
Любить царя свого п’яного
Та візантійство прославлять…
Він набирався переконання, що лише збройна революція врятує його народ від неволі.
Ще в Нижньому Шевченко захопився оповіданнями Марка Вовчка, що їх видав Куліш. Маючи виразний погляд на мистецтво – і на пластичне, і на поетичне – як на провідника ідей євангельської правди, як на найкращий засіб морального вдосконалення людськості, в творчості молодої авторки високо оцінив і вирізнив передусім оборону людських прав, протест проти рабовласництва. Приїхавши до Петербургу, влаштував серед українців грошову збірку і, купивши золотий браслет, послав її своїй лавреатці. Дістав листа від чоловіка письменниці Опанаса Марковича з подякою за високу честь для молодої авторки – за подарунок і присвячений їй одночасно "Сон". У січні 1859 року Марковичі прибули до столиці, й на пам’ять знайомства з цією цікавою і мудрою жінкою Шевченко написав вірші "Марку Вовчку". У них він підкреслював гуманно-громадську тенденцію творчості нової "сили молодої":
Господь послав
Тебе нам – кроткого пророка
І обличителя жестоких,
Людей неситих…
Під впливом екзальтації звернув до неї навіть своє "нині одпущаєши" – їй готовий був передати свою мистецько-громадську місію:
…думу вольную на волю
Із домовини воззову,
I думу вольную, о доле,
Пророче наш, моя ти доню, –
Твоєю думу назову!
Повний нового припливу революційного напруження, озлоблений на російську сучасність, у біблійних пророків шукав споріднених своїм настроям мотивів і писав свої теж пророчі їх наслідування. Язиком грізного біблійного Адонаї лякав відступників правди Божої, тих, хто "один на другого кайдани кують у серці":
"Воскресну я!" – той Пан вам скаже:
"Воскресну нині, ради їх,
"Людей закованих моїх
"Убогих, нищих… Возвеличу
"Малих отих рабів німих!
"Я на сторожі коло них
"Поставлю слово…"
У мотивах біблійних пророцтв шукав образів майбутнього життя свого народу, коли "святая на землю правда прилетить", коли "незрячі прозрять" і "німим отверзуться уста", коли
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться, і не знайдуть
Шляхів тих владики.
А раби тими шляхами,
Без ґвалту і крику,
Позіходяться до купи,
Раді та веселі,
І пустиню опанують
Веселії села.
В українській громаді
Після цих пророчих візій ще тяжче було вертатися до сірої й сліпої дійсності, що приносила самі лише розчарування. Нове "гостре" цензурування вже стільки разів цензурованих його творів не посувалося вперед, а тим часом він жив надією продати їх за добру ціну якомусь видавцеві, – адже зовсім не мав постійного бюджету. Бурлацьке, "студентське життя" починало йому вже докучати, – поет мріяв про власне скромне родинне "кишло" – про одруження.
Від червня 1858 року він мав уже окреме власне помешкання в Академії Мистецтв, яке йому відразу по повороті до Петербургу обіцяли гр. Толсті. Російський письменник М. Лесков, що бував там у поета-митця, залишив дуже докладний опис цього скромного помешкання. Воно
"складалося з однієї дуже вузької кімнати, з одним вікном, перед яким Шевченко-маляр звичайно працював за мольбертом. Крім стола з книжками та невеличкої канапи, обтягнутої звичайною цератою з сорокатим малюнком, двох дуже простих стільців та скромного паравану, що відгороджував вхідні двері від майстерні митця, в кімнаті цій не було більше жодних меблів. За параваном були ще одні вузенькі двері, що провадили по теж вузьких сходах на антресолі – такої самої, як і внизу, кімнати, але з одним квадратним вікном аж до підлоги: тут були спальня й літературний кабінет Шевченка-поета. Меблі цієї кімнати були ще вбогіші. Направо, в кутку, стояв невеликий стіл, на якому звичайно писав Шевченко; ліжко з дуже невибагливою постіллю, а в ногах ліжка – другий простенький столик, на якому звичайно стояла карафка з водою, умивальня та чайний сервіз".
Зимою 1858-59 року Шевченко мав деякі заробітки з замовлень: П. А. Кочубей замовив йому портрет свого предка, сумної слави генерального обозного, що зробив Петрові І донос на Мазепу; замовив також великі панно для своїх салонів. Продав Шевченко Кочубеєві й цілу серію своїх новопетровських, ще з часів кара-тауської експедиції, пейзажів і жанрів. Багата українська поміщиця Н. Суханова-Подколзина віддала йому в науку свого сина-підлітка Бориса і за науку цю дуже добре платила. Друкування офортів, що досить багато коштувало, фінансували знавці-аматори. На офорт з Мурільйо дав гроші граф Олександер Уваров, син кол. міністра освіти, свояк Репніних, на рембрандтівську "Притчу" – здається, московський купець-меценат Солдатенков. Про це вже дбали Шевченкові приятелі – Лазаревський, Щепкин та інші, щоб допомогти йому досягти поставленої мети – зробитися академіком гравюри.
Успіхи, що їх робив у граверстві, не могли його не тішити. Якщо в скромності своїй сам не відважувався про це судити, то не міг не чути постійних похвал, а може й виразів захоплення від знавців мистецтва. А його скромна келійка-робітня бачила в своїх стінах мало не всю мистецьку Росію. Від літа 1858 до весни 1859 року він виконав не менше десяти офортів. Хто знає техніку цієї тяжкої праці, той зуміє оцінити просто несамовиту працьовитість Шевченка, який одночасно брав жваву участь у громадському й літературному житті, завжди бував на людях і їх безнастанно приймав у себе, провадив листування, багато читав, завжди бував у театрах, на концертах тощо. А крім того всього, він не тільки займався гравіруванням, а й багато малював.
День свій звичайно проводив так, що, вставши рано, – а це було звичкою його цілого життя – брався до роботи і, коли ніхто не перешкоджав, працював до обіду. Обідав тепер у М. Лазаревського, який, міняючи помешкання, мабуть навмисне, оселився на 5-ій "лінії" Василівського острова, напроти лівого крила будинку Академії. За обідом Шевченко любив випити чарку горілки. Коли бував у доброму гуморі, любив пожартувати з молоддю – Михайловими братами: Олександром, що вже тоді почав кар’єру ученого історика, та студентом Іваном. Через окуляри свого романтично-ідеалістичного світогляду з зацікавленням приглядався до нового покоління, що починало виховуватися в атмосфері модного вже тоді матеріалізму й з ентузіазмом накидалося на природничі науки. Слухав їхні розмови й іронічно посміхався.
Йому, що вмів "побачити Всемогутнього Бога в дрібному листячку найменшої рослини", чужі були засади нового матеріалістичного напряму в філософії, але, розважливий і толерантний, він лише посміювався з молодиків, нібито поважно доводячи їм, що О. Гумбольдт – тільки "двірський підлесник" [Великий природознавець був приятелем короля пруського й користався симпатією Миколи І. Шевченко читав його твори й високо їх ставив]. Хлопці обурювалися, завзято сперечалися, а він був задоволений. Взагалі молодь і діти були улюбленим його товариством. Щиро прив’язався й до свого п’ятнадцятилітнього учня Бориса Суханова, і до його ровесниці Каті Толстої, гуртував навколо себе молодих малярів-митців, піклувався ними, був їх другом і порадником, помагав їм у їхній мистецькій кар’єрі.
Займали його увагу й не могли не задовольняти хоча й повільні, але певні культурно-літературні українські здобутки. Ще на засланні й у Нижньому він захоплювався "Записками о Южной Руси" Куліша, де знайшла, між іншим, місце й "Наймичка", ще більше, може, захопився талановитими оповіданнями "нового пророка", Марії Маркович. Радів появі Кулішевої "Граматки", а тепер займала його "Хата", альманах, що його збирався видати Куліш. У січні [1859 р.] Шевченко писав Кухаренкові, просячи в нього для "Хати" "якої доброї деревини на крокву або й на сволок". Мріяв про те, щоб "Хату" перетворити в періодичний орган.
Не могло не давати задоволення поетові "благоговіння" перед його творчістю і молодих, і старих українських письменників. Старий Максимович посилав йому на рецензію й для поправок свої переклади псалмів, Опанас Маркович просив переглядати й до "кращого пуття доводить" оповідання Марка Вовчка. Шевченка всі вважали за арбітра в справах мови, вірили його глибокому критичному чуттю митця. Лише Куліш у це ставлення іноді вносив дисонанси. У попередніх відносинах із Шевченком, у 1843-1847 роках, він пережив уже певну еволюцію. Розпочавши їх порадами, виголошуваними протекційним тоном, і навіть доганами, дійшов потім до того, що таки цілком піддався очаруванню Шевченкової музи. При його безмежній амбіції нелегко йому було признати над собою вищість Шевченка як поета, але таки признав.
Нові відносини з Шевченком по тому, як скінчилося їхнє заслання, почав знову з усяких порад, іноді докучливих і зайвих, іноді й слушних, але всі вони свідчили про бажання Куліша, сказати б, монополізувати опіку над Шевченком, опіку всебічну – і життєву, і літературну. Ще коли Шевченко був у Нижньому Новгороді, Куліш напав на нього за "Неофіти", як за твір небезпечний, у якому Шевченко під кесарем виводив Миколу І ["Гарна штука, да не для друку… Не годиться напоминати синові [Олександрові II] про батька, ждучи од сина якого б не було добра.