— Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!?
— Однак подейкують, що він зобов'язується виставити сорок тисяч.
— Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня.
— Зате у папи багато золота... Дасть Ватікан!
— Гм, ти маєш рацію... Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?
— Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч... Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок...
— А курфюрсти?
— Ті приведуть тисяч двадцять... Найбільше — тридцять...
— Ну, що ж — тоді кинемо під Відень удвічі більше! — запально, мов юнак, вигукнув Магомет. — І я сам поведу це військо — зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів...
Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, і Кара-Мустафа ледь помітно усміхнувся в бороду, бо знав, що цієї запальності падишахові вистачить ненадовго.
— Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об'єднаються, мій повелителю, — шанобливо, але твердо сказав великий візир. — Я вже послав Ібрагіму-паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі...
— Правильно зробив.
— І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде най яснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван — приймемо остаточне рішення.
— І це добре... Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.
— Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки...
— Що він ще там накоїв?
— Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною — це...
Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.
— Гяур! Собака! Смерть для нього — не найтяжче покарання!
— Так, славний повелителю трьох суходолів... І я звелів схопити негідника. Накажете повісити? Султан задумався.
— Повісити?.. Гм, це зробити неважко... Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле — в каземат! — Він трохи помовчав. — А хто ж тепер правитиме Україною?
Кара-Мустафа хитро примружився.
— Ми зробили хід конем... Як у шахах, мій повелителю...
— Як саме?
— Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той об-ширний і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну...
— Це ти зробив мудро... Ха-ха-ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха-ха-ха! — зареготав султан. — Як це тобі спало на думку?
— Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.
— Ну, й що ж він? Дуже опирався?
— Уявіть собі — ні... Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України... Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського...
— Ну, що ж — хай порядкує... Але дай йому зрозуміти, що джизьс відтепер збільшиться вдвоє... І щоб платив справної А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!
— Ви це мудро придумали, мій повелителю, — схилився в поклоні Кара-Мустафа. — Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.
— У тебе все?
— Все, мій повелителю. Дозвольте йти?
— Іди!
Кара-Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.
— Чекай, Мустафо!
Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.
— Підійди сюди! — наказав Магомет, і коли. Кара-Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі:— До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю... Чи це правда?
— Що мій повелитель має на увазі?
— Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!
Кара-Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.
— Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, — сказав Кара-Мустафа. — Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені... Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. — І він сміливо глянув на султана.
— Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче? ' "Він таки знає все, — промайнуло в голові Кара-Мустафи. — Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся — випечу собаці очі й вирву язика!" А вголос промовив:
— А-а, тепер мені все ясно... Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу... І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.
— То це ж чудово! — вигукнув Магомет. — Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю... Чи не так?
Кара-Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, — і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара-Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав:
— Безперечно, так, хранителю мудрості пророка! Настане час — і та скромна польова квітка розквітне пишно, мов нандоро-гоцінніша троянда. Тоді рука відданого слуги піднесе її вам у всій її непорочній красі. Гадаю, це буде найкращий подарунок моєму повелителю в той день, коли мерзенні, охоплені гординею гяури впадуть під ударами шабель непереможних воїнів нашого грізного хондкара, найбільшого завойовника всіх часів!
Обличчя султана проясніло: він любив лестощі.
— На все воля аллаха! Я завжди знав, що ти мій найвідданіший слуга, Мустафо... Можеш іти!
Знову задкуючи, великий візир вийшов із султанської опочивальні, несучи гризоту в серці.
На галері, коли в обличчя подув свіжий морський вітерець і слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара-Мустафа поволі почав заспокоюватися.
Власне, що сталося? Адже все складається якнайкраще!
Султан доручив йому готувати військо для великої війни в Європі і, можна не сумніватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили і бажання нести тяготи військового життя. А це — певний шлях до здійснення його мрій і намірів! Хай думає Магомет, що похід готується для возвеличення його особи. Ха-хаї Зарозумілий хлопчисько! Ні, Кара-Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи біля керма імперії, не подбав про себе, про своє і своїх нащадків майбутнє! Ні, не був би він представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим візиром, не мріяв про більше — про трон падишаха чи корону імператора! І перший успішний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?
Без ускладнень пощастило також спекатися Юрія Хмельницького. Як повідомили гінці, ось-ось прибуде яничарська орта з казною українського гетьмана, яка істотно поповнить власну казну великого візира. Чого ж іще бажати?
Ах, так, — досада гризе серце через ту красуню невільницю, про яку дізнався султан і прозоро натякнув, що хотів би мати її в своєму гаремі. Це справді неприємно. Султани, як і всі смертні, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозуміти натяку... Гм, доведеться подарувати дівчину, хоча краса і розум її полонили його самого. Тьфу, шайтані Як погано вийшло! І все через якогось султанського вивідача.
Кара-Мустафа почав у думках перебирати своїх слуг, охоронців, чаушів, радників, які могли б бути оком і вухом султана в його домі, але дуже скоро кинув цю марну затію, бо людей, що оточували його, було так багато, що він не міг пригадати і половини їх.
Прибувши в Ейюб, він передусім покликав старшого євнуха.
До кімнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбранні, м'яких, розшитих сріблом чириках і білосніжній чалмі. Наблизившись, з натугою зігнув короткий, барилоподібний стан і мовчки втупився у свого повелителя.
"Невже він султанський вивідач?"— подумав Кара-Мустафа, а вголос запитав:
— Ну, як вона, кизляр-ага?
— Все те ж, бейефенді... Сьогодні її оглядав П'єтро-ага, лікар-італієць. Каже, дівчина здорова тілом, але хвора душею.
— Ох, цей мені римлянин!
— П'єтро-ага — чудовий лікар, бейефенді, — м'яко заперечив кизляр-ага. — Ви самі знаєте... До того ж він читає по зірках майбутнє...
— Але в нього дуже добре серце! Він усіх жаліє... Особливо рабів.
— Це зрозуміло: він сам довгі роки був рабом.
— Ну, гаразд, тебе не переговориш... Веди мене до неї!
— Прошу, бейефенді... Після того як дівчина хотіла викинутися з вежі, я, з вашого наказу, поселив її внизу, в круглій оді. її день і ніч стереже стара Фатіма...
Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, і кизляр-ага провів Кара-Мустафу в кімнату у вежі.
Біля вікна, на канапі, сиділо дві жінки — стара й молода. Побачивши великого візира, вони миттю схопилися і застигли в низькому поклоні.
Кизляр-ага кивнув старій головою.
— Фатіма, ходімо зі мною!
Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, ніби хотіла затримати її, але потім, гордо випроставшись, сміливо глянула на Кара-Мустафу і вже не зводила з нього очей.
Це була Златка.
Та як вона змінилася за той час, що провела в неволі. Коли б її міг зараз побачити Арсен, її коханий, навіки втрачений Арсен, він одразу й не впізнав би дівчину.
Одягнута в розкішне шовкове вбрання, взута в мережені золотими й срібними нитками черевички, скупана в гаремній лазні, де підігріту воду скроплюють трояндовою олією, від чого шкіра набирає ніжності й пахощів троянд, вона здалася б йому надто красивою, але водночас і чужою. Він помітив би, як вона змарніла, як під очима залягли тіні, що надали її личку тієї привабливості, яку цінують у палацах вельмож, але яка зовсім не пасує красуням Старої Планини чи українського степу.