е Зоринці — байдуже. Ніби і не бачить ніхто, що їй від того сидіння та нидіння так само почувається, як збіжжю на спаленій ниві: і душно, і спечно. А ще тоскно. Так тоскно, що сльози не раз і не двічі підступали вже до горла й душили намертво. Бо жаль бере і жаль великий. Чому вони затялися, її кревні? Чому не хочуть, аби бралася з Богданком і була вже Богданковою? Усе Колобродом хваляться та возять до Колоброда. А який із того хосен, коли вона знати не хоче тих, що приходять до неї в Колоброді й кличуть до гурту? Ніби не бачать, яка буває, як силує себе, йдучи до чужих і небажаних? Мали б бачити, що Зоринка свого домагається, і даремно погрожують їй: буде так, як тато каже. Є ж бо не чиясь — Вепрова донька і теж може сказати: "Буде так, як я кажу". А втім, хто знає, як буде. Он як хитрують її кревні. Певна, не татей бояться — Богданка. Тому не велять виходити за ворота, тим паче до лісу. Купала ждуть, певні, на Купала доня їхня не ухилиться: котрийсь із родовитих тиверських отроків викраде її та й візьме злюб. Тоді вже мало важитиме те, що не хоче, візьме під своє накриття, та й по всьому. Тільки хай спершу візьме. І стариня теж хай спершу примусить свою Зоринку поїхати до Колоброда саме на Купала. Не стане ж в'язати її та везти зв'язану. А по-іншому не буде. Бігме, не буде!
Розчинила вікно в горішній кліті терема, дивиться на торовану путь, що веде від високої загорожі довкола вітцевого оседку у широкий світ, і думає свою невтішну думу. Відтоді, як за нею, визволеною Богданком із лабет осоружних татей, прислали до Черна няню і тим сказали раз і назавжди: примирення не буде, — Богданко не скорився, і тоді, одразу по розлуці з ним, і пізніше виїздив і правив коня до Веселого Долу. Перед ним зачиняли ворота, йому казали: не велено, а він все їздив та й їздив, усе ждав та й ждав її на узліссі. Мала б сказати йому якось: не тому не виходить, що не хоче, тому, що не може. А як сказати — не відає. Усі тут змовилися проти неї — і мати, і челядь, із друзів ворогами стали. Мусить бути такою, як і вони.
— Поки не вволите моєї волі, — мовила твердо, — не їстиму і не питиму.
— Якої, горлице?
— Аби дозволили вийти до Богданка і сказати Богданкові: най не їздить даремно.
— Ніби йому не казали того?
— То — стариня, а це я скажу.
Няня-наставниця не надала тому ваги, осміхнулася й пішла собі. Коли ж повернулася й побачила: Зоринка справді не доторкнулася до страви, збентежилася й заходилася умовляти.
— Не вигадуй, дівчино, хто повірить, що ти саме так скажеш Богданкові?
— А ти.
— Я?
— Коли не зовсім зрадила ще мене, то повіриш.
— Йой, Зоринка таке про мене думає.
— Піди зі мною, будь маминим послухом при мені, насправді — моїм соузником, то й не думатиму.
— А що скаже твоя мама, коли довідається згодом, що я її зрадила?
— Того не знаю. Те няня має знати. А зараз най піде і скаже: "Не їстиме Зоринка і не питиме, доки не дозволять"..
Що мала робити жінка? І пішла, і сказала Зоринчиній мамі: "Дівка он як страждає, нащо примножувати страждання? Най піде зі мною й зустрінеться з княжичем. Чи від того щось зміниться?"
— А коли зміниться? — Людомила їй. — Чи ти не відаєш, як твердо стоїть на своєму господар і повелитель нашого благополуччя в цім вогнищі?
— Кажу ж, Зоринка не їсть і не п'є. Що робитимемо, коли й далі не їстиме й не питиме?
Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте "коли не зовсім зрадила". Геть усе переповідала Зоринці: і що думає про її упертість мати Людомила, і як страждає від того, що доня така уперта. Обіцянками бути заодно із Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на ділі ж була з нею. А вдвох вони таки укоськали добру від мами-природи господиню.
— Коли вже Зоринка так наполягає, — сказала після триденного доньчиного голодування, — най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь і не поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич його до терема. Тут, при мені, має сказати те, що хоче сказати.
Зоринка воліла й далі стояти на своєму, та, подумавши, зголосилася. Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданкові, най чує. Ано, най чує і знає, то, може, й ліпше буде!
І ось жде-виглядає Богданка, а виглядаючи, викохує в собі ті казаннячка, похваляється та й похваляється своїй мамі і тому, хто крутить мамою, наче буревій самотнім деревом. Думає, як він волостелин на дві волості, то йому геть усе дозволено. А отже ні. Прийде час, довідається: Зоринка і годна, і вдатна постояти за себе.
XIV
Що помітніше вигорала під спекотнявим сонцем ролейна нива і жухла по луках та узліссях трава, то смутнішим ставав поселянський люд і невідворотніше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде? Не вродить нива — не матимуть хліба, не квітнутимуть трави лісові, дикуша на ниві — бджола не заповнить борті медом. Усе то біда і біда велика. Та чи не найбільша — коли не заготують на зиму сіна й не матимуть чим утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покіс випадає думати, коли травиця ледь животіє. Мало її в лісі, ще менше в лузі. Худоба бігає та й бігає, доки нащипає собі якусь живність. То це посеред літа. А що буде під кінець? Прогнівили богів, не стали угодними для них. Он скільки люду наплодилося і кожен норовить дбати лишень для себе?
Вийде ратай у поле — думає, ходить біля худоби — знову думає, а вже як сховається за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла літня ніч, — не знає, куди й подіти себе від тих дум. Гряде велика біда, щось треба робити. А що? Еге, що?
— Поли і на політті не випадуть дощі, а земля не дасть бодай травиці для корів та овечок, яко ж і для коненят, — каже жона, чуючи тривоги мужа, — різатимемо худібку та й порятуємо якось себе, чада свої від голодної смерті.
— А це виділа? — муж закипає по тих словах, ніби вода на гарячому залізі і тиче під ніс жоні своїй темні від щоденної праці пучки. — Це, кажу, виділа? Вона різала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у зайця хвіст. Що матимемо, коли поріжемо її? Як житимеш, згубивши худобу? Та я... Та йдіть ви всі на болота, бескеття, до самої дідькової мами йдіть усі, я худоби не пущу під ніж. Чула? Не пущу!
Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де їй сперечатись. Дивиться, налякана, і мовчить, ніби заворожена тим, що чує.
Де двоє, там і бесіда, де троє, тим паче п'ятеро, там і віче. І все про те ж: як буде, що буде? Де і в кого шукати порятунку?
— Треба йти до князя, — радить один.
— Ано, — охоче пристають до тої ради інші. — Треба йти до князя, покликати його на віче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя й не брав із нас данину. Де візьмемо її, що дамо князеві, коли в самих пусто? Окрім пушнини із звіра та набілу з худібки, нічого не буде.
— Таке мовите: окрім набілу. А де він візьметься, той набіл, коли худобі зараз уже немає чого їсти, взимку ж і поготів не буде?
— Що правда, то правда. Маємо зійтися на віче й запитати в князя: з ким залишиться він, коли вимре люд? Чули, не кланятись і не просити — покликати на віче й запитати: "З ким залишишся, княже, коли вимре люд?"
Думка та видалася всім схожою на Перунову стрілу серед темної ночі: висікла вогонь і освітила доли, да так, що й тому, хто мав більма в оці, стало ясно: іншої ради немає, мають скликати віче й казати княаеві: "Голод — така ж біда і такий же супостат, як і той, що йде на нас із раттю. Проти того кличеш, ти, проти цього кличемо ми. Ставаймо раменом до рамена та й будьмо єдині, коли не хочемо загинути".
Поселяни були єдині в своїх бажаннях, отож не забарився зродитися й клич: "На віче! На віче!" А вже як зродився, не було йому ані стриму, ані впину. Від оседку до оседку і від весі до весі гнали коней вістуни, оповіщали всіх, кого подибували, гудці та волхви, просто собі перехожі люди, не барилися кликати на віче послані між поселян глашатаї.
Вепра застав той клич у Веселому Долі і вдарив по наболілому, мовби вітер по струнах. Люд тиверський кличе князя на віче. Ось вона, жадана мить. Ось коли він візьме Волота за карк і скаже: "Подохни, коли такий!" Варто зрушити камінь, як піде лавина. Ано, це і є та нагода, коли варто зрушити камінь, як піде лавина, а лавина розчавить усіх і все, що стане на путі. І такий камінь є. Він, Вепр, недаремно верстав по Тивері путі, шукав собі соузників та приглядався до людей: такий камінь є!
Події підганяли час, тому й Вепр не гаявся, осідлав ліпшого коня і, вихопившись на нього, погнав до лісу, а лісом — до жертовника під Соколиною Вежею..
Знав: правитися конем до Перунового дуба чи навіть до загорожі довкола нього — противний охоронцеві жертовника вчинок. Через те не став напрошуватися на гнів та немилість Жаданову, лишив коня поодаль, і перш ніж підійти та постукатись у ворітницю, розглянувся й прислухався, чи немає там, за загорожею, сторонніх.
Ворітницю не важко було розшукати — до неї вела стезя, її позначали черепи принесених богові жертв. Уздрівши їх, невільно стишив ходу і кинув позирк очей своїх далі — на дупло розлогого дуба, а вже як уздрів божу оселю, і зовсім укляк: було таке відчуття, ніби став перед самим божеством і має бути покараний за те, що посмів стати. Коли ж зборов-таки в собі почуття перестраху та прочинив ворітницю, зустрівся віч-на-віч із Жаданом: волхв стояв на порозі рубленої з колод хижі й підозріло пильно дивився на захожого.
— Мир тобі, володарю таємниць земних і небесних, — привітався.
Волхв усе ще відмовчувався.
— Несеш у серці злобу, а бажаєш миру? — прогудів нарешті його гучний, ніби з бодні, голос.
— Де гнів, там і злоба, ано. Та не я висікав її з каменю буття нашого, висікали інші. Окрім того, не на тебе прямую я стріли гніву свого і злоби своєї.
— У божу обитель не гоже нести ті стріли, навіть коли вони призначені для інших.
— А де ж шукати порятунку, коли серце розпирає злоба? Ти, муже, маєш славу провидці й волостелина небесних таємниць, служиш богові і накладаєш із богом. Тому й прийшов до тебе, щоб сказав: де і як шукати?
— Змирись — і знайдеш утіху.
— Я, волхве, Вепр, муж із мужів. Змиритися не можу.
— Гнів твій на князя?
— На нього.
— Я князю не суддя.
— А боги? Зроби так, аби Перун покарав Волота і погасив у мені вогонь мсти, незгасної злоби.
— Боги й без того карають люд, а заодно і князя. Видиш, с