То був рівчак, ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. "Восьмьорка"! Такої жахливої "восьмьорки" я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:
— Ой-йо-йой!
— Що ж це ти іздєлав?!
— Ого-го!
— Оце "восьмьорка"!
— О-хо-хо!
А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив зі своєї хвіртки.
Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся.
Павлуша засміявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.
Він не відповів. Одвернувся і пішов собі вулицею. Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. І хоч би що я зламав, скрутив, зіпсував, я завжди йшов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди казав при цьому різні погані слова. Але я до них звик.
От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід, у свою чергу, зітхнув і сказав:
— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.
Я не ждав, щоб він повторював. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.
— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати... Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба вміти! Десять злодіїв будуть спеціяльно крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Убоїще!
Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби от-от з магазину
У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ. Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному мовби нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.
Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо. Йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своєю роботою.
Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах, які закривали півобличчя.
Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простяг мені якийсь конверт. І одразу дав газу і рвонув уперед.
Я так розгубився, що впустив конверта на землю. І доки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам'яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке "Рень?" на засмаглому, припорошеному обличчі... І окуляри на півобличчя, і зелений шолом...
Я глянув на конверт:
"Яві Реню. (Цілком таємно)"
Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа: "Сьогодні, рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе. Отже, рівно о 19.00.
Г. П. Г."
У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було нікого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: "Тїо-тіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю". Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.
Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.
У голові моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж бачили, що я сам пошився в дурні. Чого ж мститися?
І чи став би офіцер на мотоциклі встрягати у різні хлоп'ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп'ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.
Ні! Це не хлопці! А хто ж?..
І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Шврилюк, чи Гоцадраленко). Або — генеральний прокурор Гаврилюк (чи знов-таки Герасименко, чи Гоцадраленко).
Але в листі стоїть "ми". Отже, Г. П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє — "Г", "П", "Г". І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?
Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — то й поготів.
Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, ідучи, потроху викидав по дорозі.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.
До семи годин вечора ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало в бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: "Чого це я сюди їду? Адже у листі сказано — о дев'ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це зашкодить справі — хто його зна".
Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину, — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався їхати в ліс.
"Заїду в Дідівщину до крамниці, куплю льодяників фігурних", — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках — дев'ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі "Москвича" з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Ґоґу. Побачивши мене, отець Ґоґа сказав:
— О! Ану подерж мені отут трохи.
Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.
— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:
— Темна вода во облацех. — І усміхнувся.
Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.
Я навіть забув про фігурні льодяники на паличках, а звернув на іншу дорогу і подався назад у Васюківку.
"Може, це піп Ґоґа написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. "Г. П. Г." "П. Г." — це може бути "піп Георгій" — абсолютно. А "Г." — Гаврилівна!.. Це по батькові бабу Мокрину. Мокрина Гаврилівна, її інколи так звуть — "Гаврилівна". І це вони хочуть заманити мене до лісу і... вбити. За те, що я їх з отим привидом підвів. А що! Були ж такі випадки, коли релігійні фанатики вбивали людей. Навіть у газетах писали. .. Ех, якби був поряд Павлуша, нічого б не було мені страшно. І нащо то він зрадив? От уб'ють мене, і лише тоді він пошкодує, лише тоді зрозуміє, що це він винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пізно..."
У селі я повернув вулицею Шгаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, найкращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мок-рини, теж не було ні в кого на селі.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Геть! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало лег-/ ше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я потрібен, щоб мене вбивали? ТЬху! Дурниця якась!
Я твердо вирішив нічого не боятися і о дев'ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди каже, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.
Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка
Нарешті я сів на велосипед і поїхав.
Вовчий ліс був колись дрімучим, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І навіть без вовків були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він увесь пошрамований окопами, що поросли тепер густою травою та мереживною легкою папороттю.
А в старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту.
Колись тут було узлісся і саме біля доту перехрещувалися дороги — одна, що попід лісом, на Дідівщину, друга, що через ліс, на Габузяни. А тепер узлісся одсунулося майже на кілометр, бо піднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають "глеканкою", бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глека-ють.