Жерці стояли біля столу й на мигах кликали підійти до них ближче. Вони йшли до другої кімнати, держали в руках мумію і заманювали Яворницького до себе. Та він розгадав їхні лихі наміри й далі не пішов, а став показувати руками, щоб жерці винесли мумію в першу кімнату. Ті довго не хотіли виносити, хитали головами й крутили носами, а потім таки винесли мумію в першу кімнату і головний жрець уже простяг її до Яворницького. Та він розгадав загадку і став задкувати. Одступає назад, а за ним іде жрець, і так аж до дверей. Коли це почувся грім, тріск, шум, і стіни стали зсуватися. Яворницький з вірними друзями вискочив з піраміди перед тим, як вона зачинилася. Мумія була в його руках. А в цей час де не візьмуться хоробрі запорожці! Вони й виручили свого писаря з біди.
На другий день пішли оглянути те місце, куди вони входили до підземного храму. Та скільки не шукали — ніде його не знайшли. І поїхав тоді Яворницький з своєю мумією до Катеринослава.
НЕ ДЛЯ ПСА КОВБАСА
Ото коли в Катеринослав наскочили махновці, то тягло їх у музей, як мух на мед. Чому? Там же зберігалися золоті речі та всяка коштовна зброя. Отож і кортіло песиголовцям погріти свої брудні руки.
Махно був хитрий, а Яворницький ще хитріший. Він не боявся ні царя, ні міністрів, ні самого Махна. І таки добре обдурив його.
Ось іде Яворницький, а до нього підскакує ад'ютант Махна й питає;
— Правда, Що в музеї висить шабля запорозького полковника Гладкого?
— А хоч би й правда, то що?
— Бережіть! Побачить Махно — забере!
Яворницький одразу зметикував: "Якщо про цю шаблю дізнався Махно — треба її сховати".
Подався він у музей, схопив шаблю Гладкого і сам сховав її в підвалі, закидав усяким мотлохом.
Ось підлітає на фаетоні Махно до музею.
— Де шабля Гладкого?
— Ходімте, покажу.
Привів Яворницький Махна до одної вітрини, ткнув пальцем у поржавілу, без руків'я шаблю і каже:
— Оце вона!
— Не може бути! Мені казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це шматок іржавого заліза!
— Для кого іржаве залізо, а для музею — скарбі
Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нічого з того не вийшло, він таки не показав коштовної шаблі.
Як дізналися ж махновці, що їхній "батько" вийшов з музею без золотої шаблі, аж скипіли. "Ну, нічого,— кажуть,— все одно вона буде наша!"
Їм хтось сказав, що шабля знову появилася в музеї і висить у залі проти скляного даху. Тоді бандити вирішили викрасти її. Залізли вони вночі на дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залізні гаки, щоб виловити запорозьку шаблю.
А Яворницький теж не дрімав. Він ще звечора помітив, що махновці чогось гасають біля музею.
Під ту саму ніч Яворницький укупі з сторожем пішли в засідку. Наділи теплі кожухи, здобули десь валянки і всю ніч вартували. Чують — брязь на дахові скло. Зирк, а зверху вже лазять махновці. Гаки на мотузках спускають.
— Зразу видно, чиї це синки до нас у гості лізуть! — пошепки сказав Яворницький сторожеві.— Aнy, Іване, схопи мені отого гака!
Сторож швидко підбіг, схопив гака і з ним до Яворницького. А той узяв того гака і підчепив ним важелезну статую Христа.
— Ну, хлопці, сіпайте, тягніть угору!
Сіпали вони, сіпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак ніяк не піддається, навіть з місця не ворухнеться, неначе за нього сто чортів вчепилося.
Яворницький і каже сторожеві:
— Ти бач, які мудрагелі, шаблю захотіли! Не для пса ковбаса — не для кота сало!
— Кидайте мотузку, ходім відціля! — сказав хтось з махновців.
— Та й справді! — озвався другий.— Де ви бачили, щоб у Яворницького можна було щось вирвати! Тікаймо, мабуть, скоріше, бо як застрянемо з цими гаками, то наробимо собі лиха.
Та довелося їм тікати раніше.
Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром від махновців і сліду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армія.
ЧАРІВНИК СЛОВА
На обласній конференції письменників у Дніпропетровську у 1965 році мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький, худорлявий, трохи зігнутий літами сивенький дідусь, якому вийшло вже за вісімдесят років, але він був ще досить рухливий, допитливий і мав добру пам'ять. Це — дніпродзержинський лікар Олекса Васильович Коваленко. Ім'я його стало відоме широкій літературній громадськості. До декади української літератури й мистецтва в Москві вийшла в світ у перекладі на українську мову невеличка, вишневого кольору книжечка — найвидатніший літературний пам'ятник Київської Русі "Слово о полку Ігоревім".
Цей поетичний переспів належить перу старого Коваленка, який п'ятдесят років свого життя віддав охороні здоров'я людей, захоплюючись одночасно й українською літературою. Майже сорок найкращих років свого творчого життя цей самовідданий трудівник віддав вивченню та перекладу "Слова" на українську мову.
Олекса Васильович вдалим віршованим переспівом "Слова" надав йому чарівного звучання. Літературну працю Коваленка високо оцінили.
— Скажіть, будь ласка, Олексо Васильовичу,— звернувся я до нього,— чи ви часом не знали академіка Яворницького?
— Як то не знав! Знав, та ще й добре. Мені довелося слухати його лекції з археології, які він читав для вчителів, не раз я був у музеї, вдома в Яворницького, приносив йому записані народні пісні, перекази, окремі слова. Я навіть більше вам скажу: тисяча дев'ятсот п'ятого року мені довелося в нього переховуватися від жандармів, які ганялись за мною, мов хорти за зайцем.
— Цікаво, може, розкажете, як це було,
— Це довга штука. Давайте іншим разом.
— Тоді, будь ласка, заходьте до мене, і там докладно поговоримо про це й про ваші творчі взаємини з Дмитром Івановичем.
І ось до моєї квартири завітав гість з Дніпродзержинська. Невеликий на зріст, худорлявий, скромний, привітний дідусь з палицею і портфелем в руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут знають як людину великої душі, талановиту, гуманну, з щирим і добрим серцем.
— От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав свої спогади, які вам обіцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мої зустрічі з Яворницьким, а сльози заливають очі — важко... Декілька разів брався писати, нарешті переміг емоції, написав, візьміть, може, використаєте.
— Дуже дякую, радий, що принесли спогади. І тут Олекса Васильович розповів, як його разом з земляками-революціонерами рятував Яворницький в своєму музеї.
— Як я вже казав, мене, за участь в революційному русі, переслідували жандарми. Я від трьох сіл був обраний делегатом на Всеросійський з'їзд Селянської спілки в Москві. Про це ви можете прочитати в цій книзі, що я приніс з собою: "Революція на Україні 1905 — 1907 років", Тут, на шістсот шістдесятій сторінці, про все, що я розповідав, сказано. Поліцейський наглядач Поручка погрожував вчинити наді мною розправу. Дякуючи побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрів Яворницького, розказав йому про свою гірку долю. Дмитро Іванович повів. мене в підвальне приміщення музею. Там стояло ліжко; відкілясь узялася подушка, одіяльце. "Оце ваша кімната,— каже він,— живіть тут собі на здоров'я і не бійтесь нічого; будьте як у себе вдома". І зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я безмірно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мій земляк — вчитель Іван Маркович Чорнойван, який уже відбув три роки поселення (висилку) до Сибіру, а тепер знаходився "на положении неблагонадежного элемента", що його в усякий час могли цапнути "блюстители покоя". Сам він з Новомиргорода Херсонської губернії.
Хоч і в затишному місці переховувався О. В. Коваленко, але серце кликало на волю. І він інколи з ризиком для : життя виходив з підвалу. Бувало так, що вночі, вибравшись з підвалу музею, О. В. Коваленко гайне в Кам'янське, а там, на квартирі доброзичливого лікаря О. Я. Сахнепка, де зберігався його селянський одяг, переодягнеться і тоді пробирається до близьких його серцю сіл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три дні, знову вночі, повертається до підвалу музею.
Дмитро Іванович знав: Коваленко і Чорнойван лишилися в скрутному становищі, за душею — ні копійки. І хоч про це його "утриманці" не говорили, але він здогадувався і подбав про них. Часто й густо через прибиральницю музею Марію Попову присилав їм обід і вечерю. А щоб без діла не сиділи, вчений приносив їм для переписування свої твори — лексичний матеріал, потрібний вченому для складання українського словника.
Настала весна. Десь в кінці березня 1906 року О. В. Коваленко з документами лікаря О. Я. Сахненка та з своїми друзями Чорнойваном і М. О. Ткаченком вночі вирушили на пристань, а звідти пароплавом взяли курс на Київ. Цим самим вони дезорієнтували агентів поліції і благополучно зникли з їх очей.
Спогади Коваленка свідчать про тепле ставлення Д. І. Яворницького до людей, які в своїх серцях плекали революційні ідеали.
Бачачи, що натрапив на живого свідка, який може додати невідомі фрагменти з життя дорогої мені людини, я став докладно розпитувати його про діяльність Дмитра Івановича за дореволюційних часів.
Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в Катеринославському вищому гірничому училищі на загальноосвітніх курсах, які організували висококваліфіковані викладачі навчальних закладів міста. Це було під час літніх канікул. Дмитро Іванович читав там цикл лекцій з археології.
Олекса Васильович працював тоді фельдшером у колишньому Слов'яно-Сербському земстві, Катеринославської губернії. їдучи у відпустку, він зупинився в Катеринославі, зустрів знайомих учителів і, коли дізнався від них, що в той день Яворницький має читати чергову лекцію про розкопки могил, пішов і собі послухати відомого лектора.
Дмитро Іванович почав з пісні:
Ой у полі могила З вітром говорила:
"Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла,
Щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла,
Росла й зеленіла".
Такий початок одразу прикував увагу аудиторії і змусив насторожитися. А лектор казав далі:
— Всі ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пісні, який я навів, лиш поетичний зворот, вислів її творця, українського народу. Так і я колись думав. А насправді воно не так. Могила може розмовляти не тільки з вітром, а й з людиною, тільки треба вміти розуміти її мову.