Чого ж ти досяг, Генріху? Чим ти став? Хто ти?
Їх повезли лісовою дорогою до урочища "Таємничий Острів". Попросили вийти на широкій поляні, поміж віковими соснами та дубами. Звідси треба було йти стежиною, довко-ла якої вилися лісові ліани. Птахи заливалися, луна котила їхні пісні понад урочищем.
Перейшли високу дугу дерев’яного містка, перекинутого через болото. І вступили на територію меморіалу. Фон Шварц упізнав місця окопів, бліндаж. Тут все підновлено, збере-жено, як було колись. Ґід щось оповідає, а професор чує тріскотняву пострілів, вибухи гра-нат, крики солдатів. А потім… розпростерті на землі дитячі тіла… І закривавлений учитель біля них. І вже нікого карати, ні на кому зривати злобу і лють. Спустошеність у душі, чорна спустошеність…
Ось Вічний вогонь. Палахкотить, танцює, сміється, нагадує.
Кільце кам’яних постатей. Всі учні зімкнуті вінцем, вони обнімають учителя. Здається, лише на одну мить закам’яніли — ось зараз… ось тепер оживуть, затріпочуть, озвуться, ви-магаючи відповіді.
Стають шеренґою піонери. Салютують. Щось говорять учителі, розповідають делега-там конґресу. Та фон Шварц не чує жодного живого слова живих людей. Він чує сувору мову Вічного вогню:
— Бачиш сам, неминучість привела тебе туди, де ти вчинив найбільший злочин. Будь готовий стати на суд!
— Хто мене має судити? — вибухнуло щось у глибині душі фон Шварца.
— Я, — сколихнувся Вічний вогонь. — Останній суд — мій.
— По якому праву? — заволав у душі фон Шварц. — За що? За убивство цих жорсто-ких дітей та їхнього фанатичного учителя? А хіба вони не вбивали? Хіба життя має різну вартість перед твоїм судом залежно від того, яке воно, юне чи ветхе, на сході чи на заході, у своїй землі чи в чужій? Хіба є вибір у стріли, коли її спрямовують на вбивче діло?
— Моє право судити — правічне, — суворо прошелестів Вічний вогонь. — Все від во-гню зароджується. Все вогнем перевіряється. Все на вогонь обмінюється. Це знав ще Геракліт. Люди назвали його Темним, бо мудрість його була під вогню, а страхопудливі людці споконвіку боялись пломінного ока. Ось востаннє прийдуть до тебе ті, котрі тут по-лягли. Поглянь їм в очі, якщо посмієш. І згадай все життя своє. Це підсумок твого іспиту. Більше вони не прийдуть. Будеш благати, кричати до вічності, але прірва нездоланна проля-же між світом їхнім і антисвітом твоїм та таких, як ти.
"Звідки прийдуть вони? — злобно подумав фон Шварц, але здалося йому, що він за-кричав. — Тіні від хмаринок життєвіші, ніж вони. Все лише прах і попіл. І ці меморіали та вогнища лише мізерна спроба людей затулитися від страху перед абсурдністю буття і небут-тя. Тіні, тіні, тіні! Ось кого ти пророчиш мені в судді, примхлива стихіє!"
— Вогонь не спопеляє все! — відповів на його думки вогонь. — І він не має тіні, а тому й вічний. У мені воскресають лише вогненні душі. Наберися залишків мужності, віднайди краплю терпіння, щоб зазирнути в безодню свого зотлілого серця. Хоча й чорне воно, але ж ще здатне жахнутися того, що вдіяло. Ось довкола тебе вирує нове життя. В ньому вогонь тих, котрі полягли! Ти сподівався убити їх? Вони стали ще життєвіші, чуєш?
І прийшли гості до вогнища. І були вони веселі, легкі, як полум’яні пелюстки.
і здавалося фон Шварцеві, що ті полум’яні воїни минулого, і піонери, які давали клятву біля Вічного вогню, і гурт учителів та колгоспників, і буйний ліс довкола, — все це було в дивній, пісенній цілості, в огнистому співзвуччі, а він завис десь над землетрусною тріщиною, над бездонням віку, і дивився на їхнє нове життя, мовчазно волаючи до порожнечі небуття, благаючи захисту. І знав, що нема вороття до зоряного шляху єдності, що розірвано останні нитки розуміння й спільності, що в безмежному всесвіті він уже не знайде живих істот, котрі б зрозуміли його і прийняли в свою домівку.
Частина третя
ПОЛУМ’ЯНИЙ ВІНЕЦЬ
Мелодія перша
ЯКЩО МОЖЕШ — ПРИЙДИ!
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі. Закінчилася дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався зі своїх. Періодично хлопці та дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.
Відчинені вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було ве-село, ясно, легко.
Оксана вийшла з танцю, притулилася до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно па-морочилася голова. Від естради долинала заклична пісня м’якого баритона:
Якшо можеш — прийди…
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!
Якщо чуєш — іди!
У смерековий гомін,
У тривогу і втому,
У серця невідомі.
Як додому — іди!
Якщо хочеш — прийди…
Тільки нині, негайно!
І відкриється тайна
На стежках незвичайних…
Якщо можеш — прийди!..
Дівчина отямилася від чар мелодії, підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала собі язика. "Задавака, — подумала іронічно, — хвастуха. Заслуга не твоя, а матері й батька. Матері…" А от на матір вона зовсім не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Навіть фотографії його не лишилося. Мабуть, таки на батька. А втім, яке це має значення? Гм… А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра.
Оксана щасливо засміялася. Навіщо ця дитяча гра? Вона просто закохана в життя, в кожну мить своєї юності. Серце на кожному кроці очікує дива, таємниці. Душа в казковому настрої, ніби сонях на світанні. Рожевіє обрій. Ще хвилина — ось-ось зійде сонце, торкнеть-ся променем тої незримої струни душі, і вона засміється. А може, заплаче? Сміх і сльози! Буря й мовчання! Що ж її чекає в ці весняні дні та вечори? Що їй віщує серце?
Вона провальсувала кілька кругів перед дзеркалом, наспівуючи:
Якщо можеш — прийди —
У сумну світанковість,
В небувалу раптовість,
У розбурхану совість,
В невідомість — прийди!..
У дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї пильно дивляться великі хлоп’ячі очі. Наївні, якісь дитячі. І трохи розгублені. Він стоїть за колоною, милується зображенням Оксани в дзеркалі. І мов-чить. Смішний.
Дівчина різко обернулася до нього, знизу вгору подивилася в хлоп’яче обличчя. Він почервонів. Махнув пухнастими віями, облизнув пересохлі вуста і нічого не сказав.
"Як дитина", — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася:
— Ви щось хотіли?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на його плече. Він спалахнув, зітхнув глибоко і закрутив її в плав-ному ритмі. Дивився в її зіниці, кліпав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки. Чому він такий дитинний, такий несміливий? Ніби вперше потрапив у місто. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон кучері, високе круте чоло, струн-ка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Може, дитячим поглядом?
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?
— Боявся підійти…
— Чому? — здивувалась вона.
— Не знаю, — тихо зронив він. І знову вихор вальса, звуки мелодії, маєво променів, невисловлених думок і натяків.
— Як звати вас?
— Оксаною.
— Мене Євгеном…
— Женя?
— Атож.
— Ви піаніст?
— Так. А ще — композитор, кобзар…
— Ого. Чи не занадто?
— Чому ж занадто? Для мене музика не спеціальність. Мені здається, що музика — то основа грядущого пізнання світу.
— Дивна думка.
— То лише на перший погляд. Мені здається, що раціональне пізнання — то лише якісь риштування, а під ними мелодійне пізнання природи, душі, космосу. Мені інколи здається, що кожне явище, кожна істота, квітка, річ — усе, все-все на світі співає свою неповторну пісню… і життя — ніби хор усіх тих мелодій.
— Несподівані думки, — зацікавилась дівчина. — Ви звідки родом?
— З Києва. Батько вчений, фізик. І брат також. А ви?
— Я теж киянка. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Як то, проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення? Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення.
Чому вона так сказала?
— Як би я хотів познайомитися з вами, — несміливо сказав Євген.
Вона, кружляючи, усміхнулася грайливо:
— А хіба ж ми не познайомились?..
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу запросити вас до себе в гості? Незабаром я іменинник. Зберуться друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій старший брат. Буде цікаво. Ви любите науку.
— Космос, кібернетика, космонавтика? Це ж страшенно цікаво.
— І я люблю науку. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше.
— Що значить — не так, як брат?
— Цього одразу не поясниш. Про це дуже довго розповідати. Та ось прийдете, почуєте. Чекати на вас?
— Не знаю…
— Чому не знаєте? — тривожно запитав хлопець.
— Бо їду в Париж. На конкурс скрипалів. А ваші іменини коли?
— У липні…
— Якщо встигну повернутися, прийду, — пообіцяла Оксана.
— Бажаю вам повернутися лауреатом.
— Постараюся, — засміялась вона.
Вони вийшли з танцю, зупинилися біля відкритого вікна. Па естраді зазвучав електрон-ний орґан, попливла тривожна, космічна музика. Голоси хлопця та дівчини вплелися до неї, почали сходитися, розходитися, підноситися до вражаючої висоти, падали в глибину кон-тральто та баритонального басу, шукали одне одного — і не знаходили, вічно розірвані но-жами регістрів:
Аеліто, Аеліто!
Понад світом, понад квітом
Чути поклик, чути сміх…
Поривання і кохання.
І зітхання до світання…
Ти — самотня! Ти — для всіх!
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: "Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!"
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
Аеліто, Аеліто,
Як і де тебе зустріти,
Мови слово — як і де?
Лиш сміються дзвінко діти.
Лиш співає пісню вітер
І не чуть її ніде…
— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець.