Сіре липке волосся збилось, переплуталось, довелось його від самого чола простригти ножицями, після чого лікар ще раа оглянув рану, розкривавлену, запилюжену. Коли її почали дезинфікувати, почувся глухий стогін, механізатор якось погрозливо повів туди-сюди головою, але на лікаря це не справило враження, так само як і па решту осіб медперсоналу, що стовпились над степовиком. Чиїсь спритні руки вже розпорювали одежу, оголювали мускулясте комбайнерове тіло з могутньою грудною кліткою, дебелий торс у розплилих кривавих синяках — слідах удару. Лікар і синяки обмацав з виглядом невдоволеним, весь час мовби на когось сердячись, — виявилось, що зламано кілька ребер.
— Здорово ж ви його потовкли...
— Не ми, — різко й поспішно заперечив Дударевич, проте лікар полишив його слова без уваги. Потерпілець перебував у стані глибокого шоку.
— Серйозний стан? — спитала Тамара.
— Навіть критичний, — не удостоївши її поглядом, миркнув лікар і розпорядився:
— На стіл!
І далі тут уже набирав чинності свій розпорядок. Лікар, не виявивши ніякої цікавості до тих, хто привіз сюди потерпілого, хто рятував його на трасі, вийшов з кімнати услід за санітарами в халатах, за ношами, що, здавалось, аж вгинаються під важким тілом степовика, Всі вони, ці медперсональці, котрі живуть тут у постійній готовності, звичні будь-коли приймати на себе перші стогони й скрики чиїхось нещасть, за короткий час порання біля пацієнта вразили Тамару якоюсь безпристрасністю, мовби притупленим сприйманням людського болю, хоча це й поєднувалось у них з фаховим бездоганним вишколом та розторопністю. "Чи, може, воно поверхове, це моє враження, — майнуло Тамарі, — бо хіба ж можна коли-небудь звикнути до мук людини, до болю, до чиїхось страждань?"
У кімнаті тепер залишилось тільки їх троє та чергова сестра, огрядна, з подвійним підборіддям особа, в окулярах, з виразом непідкупності на обличчі, службової суворості в кожному жесті. З німим докором витерла кров'яну пляму на підлозі, помила неквапно з милом руки під краном й сіла за стіл, з глибокодумним виразом уткнулась у свої медичні папери. Тамара не раз помічала, як багато бюрократичної писанини розвелося в медичних закладах, кожне чиєсь нещастя тут одразу ж обростає купами казенних паперів, якщо кому й потрібних, то хіба лиш відомчим формалістам для перестрахування, а хворому від тих паперів ні холодно, ні жарко... Мабуть, і ця така ж бюрократка, напустила на себе міну неприступності, явно ж перебільшує роль своєї особи в історії. Замість діла сидить, як скіфська баба, намурмо-сена, на слово людське не спроможеться, — надула щоки й шкрябає папером.
— Нам можна їхати? — звернувся від порога до чергової Дударевич, дивлячись на неї, мов на жабу, скляними очима.
Перо шкрябає далі, явно випробовуючи самовладання цих, що на гарячому попалися, дипломатів.
— Громадянко, ви не відповіли. В нас зайвого часу нема.
Лише після довготривалої інквізиторської паузи про-рікається:
— А все ж вам доведеться почекати. — І якась у цьому зловтішна багатозначність.
— Чого чекати? — знизав плечима Дударевич. — Ми поспішаємо.
— Воно й видно.
Дударевич глянув на дружину, сердито занишклу в кутку поруч із Заболотним, що, понурений, сидів на застеленій цератою кушетці, де кладуть хворих. Він, здається, відсторонений зараз був від усього. "Вам ясно? — |запитав їх поглядом Дударевич. — Нас уже не відпускає ця мегера... Ми затримані".
Виходило, що так. Вони дійсно затримані, не мають права вийти звідси за поріг. Сталося все так, як Дударевич і передбачав. І якщо той вмре під ножем хірурга, то вмруть разом із ним і всі ваші надії виправдатись, довести своє алібі, свою безвинність. "Дипломати і їхня жертва" — так це, очевидно, буде сформульовано, під таким шифром піде гуляти ваша справа в хащах судочинства. Як до нестерпності безглуздо все обернулося! Могло ж зовсім ііе бути цієї ночі на трасі. Могла вона спокійно для них минути десь на пахучому сіні або в якомусь дорожньому готельчику, де за вікном небо зоряне і тихо шелестять тополі під подмухом польового вітерця... А вас не вітерцем, а диявольським ураганом збило з шляху й занесло аж ось куди, загнало в безглузду пастку, де вас недремно стереже ця злорада мегера в окулярах... Нема сумніву, що для неї, удавано заглибленої у свої нікому не потрібні папери, ви всі троє — носії злочину, ви привезли сюди вами ж знівечену жертву й ось-ось, може, будете оголошені вбивцями її.
— То хто ж нам може дозволити вийти звідси? — знов запитав Дударевич, стримуючи дражливість.
— Ніхто не дозволить, — не підвівши голови, сказала чергова спокійно і владно, потім з притиском додала: — Ви, до речі, не стійте отам па порозі, пройдіть і сядьте, місце ж є, — і кивнула на білу лікарняну табуретку в протилежнім кутку біля рукомийника.
Хоч як дивно, Дударевич одразу ж послухався владного тону цієї диктаторки, пройшов і сів на вказаний йому, безперечно ж, електричний стілець.
— Рятували, везли і така ось віддяка, — мовила Тамара ображеним тоном у бік чергової, і та, відклавши папери, глянула на неї, мов на потенціальну, хоча ще й не викриту до кінця злочинницю, неприязнь до якої вже можна було й не приховувати. "Типова тунеядка, гультяйка-курортниця, хіба ж не видно?.. Джинси нап'яла, жене на курорт, а вже така циганкувата, ніби а курорту. Смага круглий рік з неї не сходить. Кварцом, мабуть, ще кварцується..."
Чергова обвела всіх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навіть не вважала за потрібне втаювати свое невисловлене, але тверде звинувачення їм. Вона таки стерегла їх, взяла під варту, відповідала за них перед кимось, як за цілком можливих убивць. З такими не піде вона ні на який компроміс, ні за якого хабара не випустить звідси! Можна було подумати, що все життя ця особа мала справу не з хворими, а з підсудними, а підслідними і добре знає, як із ними повестись; бо навіть коли б і хотіла, не має вже права випустити їх з-під нагляду, доки не передасть у руки правосуддя.
Лише Заболотний не звертав на чергову ніякої уваги. Втомлений, з посрібленими скронями, з темними підковами під очима, сидів, схилившись, у глибокій задумі. Тамара до цього мовби й не помічала, що скроні йому вже іскряться сивиною, і що така незникаюча складка горя пролягає між насуплених брів.
— Ви шкодуєте? — нахилившись, запитала його стишено.
Заболотний не відповів, ніби не зовсім і збагнув суть запитання. Бо, власне, за чим він міг шкодувати? Що вибрав саме цей варіант в ситуації, яка склалась? Що не послухався волань Дударевича? Справді, там він не хотів чути голосу застороги, хоча з самого початку ясно було, які можуть виникнути складнощі в цій історії... Але ж як можна було повестись інакше, коли значення мала кожна мить! Якісь секунди могли вирішити долю потерпілого! Спрацював там у тобі, мабуть, просто інстинкт, потреба душі, добре знайома тобі з фронтових літ, коли без роздуму приходиш на скрик, на стогін, коли, навіть смерть зневажаючи, підбігаєш до щойно приземленого, наскрізь прорешеченого кулями літака, в якому сходить кров'ю твій непритомний товариш. Було ж таке, а чим це відрізняється від того? І, власне, нема чого так уже фіксувати увагу на своєму вчипку. Хай для Тамари є в ньому щось мало не геройське, а по суті звичайнісінька річ — людина людині подала руку в нещасті. Той комбайнер, якого ви оце рятували, так само повівся б у подібній ситуації, без пози, без самовтіхи зробив би що слід, — Заболотний чомусь був певен цього. Він справді не вважав себе вартим захоплення і не хотів би ніякого морального зиску з цієї історії, хотів би одного, щоб той, кого він привіз сюди, витримав, не сконав на операційному столі.
— Невже шкодуєте? — знов перепитала Тамара. і. Він заперечливо похитав головою. Якщо й шкодував зараз, то тільки за тим, що, сам того не бажаючи, вплутав і її з Дударевичем у цю таку прикру історію, та що й зараз десь на трасі безкарно гуляє негідник, до того ж боягуз, який, збивши механізатора, полохливо кинув його конати край шляху. Адже не міг він не почути удару, не помітити збитого, коли той відлетів убік із своїм велосипедом, але, замість того щоб зупинитись, підібрати людину — це ж святе правило водія! — погнав далі, мов нічого й не сталось. Рве десь кілометри, рятуючи свою підлу шкуру, і навряд чи до такого озивається голос сумління... Набачився Заболотний жорстокостей у житті! В сонячний день Перемоги здавалось, що ось тепер нарешті всім жорстокостям буде кінець, запанує всесвітня гармонія між людьми... Ах, як то було наївно! Як ще до того далеко, та й взагалі, чи буде це коли реальністю? Іноді йому здається, що жорстокостей навіть більше на планеті... Про це зараз думалось, і вже не вперше такі роздуми вганяли Заболотного в смуток.
Тим часом до лікарні — чути було — під'їхала ще якась машина, і чергова, підвівшись, сторожко спрямувала погляд на двері. Нікого не вносили, ніхто не заходив, обливаючись кров'ю й шукаючи допомоги. Потім нарешті почулися кроки на східцях, і в дверях з'явився... міліцейський кашкет! Поріг упевнено переступив молоденький, безжурний лейтенант, що, видно, бував тут не вперше, бо піснолиця чергова йому несподівано всміхнулась, хоч перед цим важко було навіть уявити, що вона вміє всміхатись.
Лейтенант, привітавшись, по-службовому зірким поглядом окинув подорожніх. Очі представника закону якусь мить затримались на Тамарі, на її голубій зачісці, зробленій ще десь там на інших широтах далекими звідси перукарями, після цього лейтенант одразу перейшов, до діла:
— Прошу документи!
Першим подав свої права Заболотний, те ж саме зробив Дударевич, простягнувши особисте посвідчення з виглядом підкреслено незалежним і зовсім невинуватим. , А коли їхні вірчі грамоти було переглянуто й черга дійшла до Тамари, вона рішуче підхопилась, виструнчепо стала перед лейтенантом і з нервовим, недобрим усміхом простягла назустріч представникові закону китиці рук, засмаглих, плавких, граціозних:
— Надівайте!
Хлопець оторопів:
— Що надівати?
— Наручники, що ж іще.
Аж тепер лейтенант осягнув цей незвичний жарт.
— Ви, по-моєму, вже й так у наручниках, — він мав на увазі браслет старої індійської роботи, що тьмавим сріблом грав у Тамари на правій руці.
— Ні-ні, я без жартів, — вигукнула вона.