Прапороносці закам'яніли внизу дід насипом, в глибокому — по груди — окопі. Прапор стояв між ними посередині, теж як солдат.
Раптом, в момент, коли одна з машин, обминаючи підбитий вранці бронетранспортер, повернулася на мить до насипу боком, — вдарила перша бронебійка. Постріл її, порівняно з потужним важким гаркотом танків, пролунав блідо, тонко, майже тендітно. Проте машина одразу спалахнула. Це було настільки несподівано, що ворожа піхота на якусь мить отетеріла. Але інші три танки не зупиняючись сунули вперед, і есесівці, оговтавшись, ще несамовитіше кинулись за ними.
Тепер уже по всій дамбі захлопали бронебійки. Задихаючись, довгими чергами, вдарили станкачі. За самою спиною в бійців дружно чварахнули міномети. Один з танків ішов таки справді на Маковея і Хаєцько-го. Люто загрібаючи під себе землю, дихаючи чадною спекою, він неухильно наближається, підіймається, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина — і він уже припрасує Маковея до землі, перевалиться через насип і, перемелюючи поранених, піде просто на прапороносців. Ні, він не піде, він нізащо не пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,' кинеться всім своїм тілом, аби тільки вони вибухнули під ним. Вже по танкові б'ють товариші. Вже вся земля довкола нього рветься спалахами, гримить, димує. Х'ома, впершись підборіддям у бруствер, впившись своїм похижілим одразу оком в машину, тримає напоготові важку півпудову в'язанку гранат. Ще... ще... ще...
І Маковей не дише. Ще... ще... ще...
Враз, наче змовившись, Хома і Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгі секунди, мовби затримуючись на межі життя і смерті, доки під жирним задимленим черевом машини нарешті б'є громовий вибух. Танк весь здригнувся" шарпнувся на одній гусениці вбік і, незграбно накренившись, закляк. Здавалось, штовхни його тепер рукою, і він перевертом піде вниз.
Кулеметники сікли по ворожій піхоті, міняючи стрічку за стрічкою. Вода закипала в станкачах. З-під насипу залпами з найкоротшої дистанції били міномети, обдаючи гарячим полум'ям своїх же бійців. Міни густо закущувалися вибухами по всій улоговині, гурти німців знетямлено шарахалися між ними.
Зненацька ліворуч, у другім кінці насипу, глушачи тріскучу пальбу, прокотилось могутнє, гаряче "ура". Маковей, міняючи диск, глянув туди і сам залящав щодуху: на самій дамбі, охоплені масним полум'ям, нерухомо стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз видні-лися всьому плацдармові. Маковей раптом відчув, як навкруги стає легко, просторо, вільно. В цей час за спиною в нього залунали радісні голоси мінометників:
— Іптап іде!
— З козачої переправи!
— В атаку!!
Маковей не розібрав, хто перший дав цю команду. Чи Самієв, чи Воронцов, що бігли по дамбі з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда, сама собою вродилась і, множачись, наростаючи, полетіла вздовж насипу.
— В атаку! В атаку! В атаку!
Немов у відповідь на цей поклик, весь плацдарм загримів канонадою. Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпів, вражений: сиве поле до самого лісу моргало численними спалахами артилерійських батарей.
— Іптап!
То був справді він. Розгортаючись з ходу, іптапівці відкрили масований вогонь по танках, що клином рвалися до річки зліва. Досі їх ледве стримували полкові со-рокап'ятники.
Маковей, передавши апарат напарникові, плигнув з насипу вниз, у вихровище атаки.
XV
Загибель Івана Антоновича була для роти гіркою несподіванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала і непокоїлась менше, ніж за інших. І не тому, що Антоновича мало цінували. Навпаки, він користувався серед бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зовсім нестерпний лейтенант Сагайда. І, незважаючи на це,Сагайду—особливо під час бою — оберігали пильніше, дбали за нього ретельніше, ніж за Кармазина. Дивність цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бійці були глибоко переконані у несхибності і правильності кожного кроку Івана Антоновича. На запального Сагайду іноді "находило" таке, що він, забуваючи про всяку обережність, міг сліпма полізти на рожен. З Кармазином цього ніколи не траплялось. Обачний, розсудливий, поміркований, він у найкритичніші хвилини не втрачав спокою та самовладання. Ніхто не пам'ятав, щоб він за будь-яких обставин змінив свою поважну ходу і пробігся бігцем, як інші. Навіть під час останнього бою, коли підрозділи, рятуючись від танків, вітром летіли за дамбу, Кармазин лише солідно трюхикав у своїй плащ-палатці.
Його не вважали ні відчаякою, ні боягузом. Він був скромний собі трудівник війни, сумлінний, завжди врівноважений. Саме тому він ніколи не викликав побоювань за свою особу, всі були певні, що хто-хто, а він таки "дотягне"...
Іван Антонович і сам охоче підтримував загальну певність у тому, що з ним ніяке лихо не може скоїтись, що він неодмінно побачить-таки кінець війни. І навіть коли Сагайда приволік його на своїй спині через дамбу, якось нікому не вірилось, що це лежить, підпливаючи кров'ю, не хто інший, а саме Іван Антонович. Ї навіть коли його поховали на дамбі, то бійцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що він просто пішов собі десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишеві.
Черниш і Сагайда мали рівні звання, і спочатку було " невідомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бійці, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти — до Черниша. В перші хвилини йому було ніяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, відчувши його ніяковість, сам почав неприємну розмову.
— Приймай роту, Женько, — запропонував він похмуро.
— Чому не ти?
Справді, чому не він? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко більший, аніж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замітали в окопі суворі донські сніги. Черниш не перемісив і полови/ни тієї фронтової багнюки, яку перемісив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собі закривати очі на те, що Черниш хоч пізно встав, зате багато взяв. Знання його були глибші за Сагайдині, рішення гнучкіші і далекозоріші. "В тебе думка має рівний, анкерний хід, — говорив Сагайда Чернишеві. — А в мене все якось нальотами, з припливами та відпливами".
Методом швидкісної прицільної стрільби з мінометів, що його недавно запропонував Черниш, уже зацікавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти від їхньої зброї значно більше, аніж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальні висновки, наче був і на війні весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, і хоч серце його завжди клекотіло і рвалося в бій, але, певне, цього було замало... І ось тепер він має поступитися першістю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про інтереси справи, а в таких випадках він умів бути до себе, як і до інших, нещадним. Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, відповів, як думав:
— Ти сам знаєш, чому не я. В тебе більше даних, тобі й ширше поле дії. І — не ламайся!
Незабаром після цієї розмови Чернишеві передали з штабу офіційний наказ, що саме він призначається командиром роти.
Минуло кілька днів. Морава вже зосталася для гвардійців глибоким тилом. Плацдарм тепер навіть не сприймався, як плацдарм, — такий уже він був неосяжно широкий! Перетинаючи з запеклими боями східну Австрію, полки поступово наближались до австрійсько-чеського кордону. В цій місцевості бої набрали своєрідного характеру. Здебільшого це були нічні короткі атаки, блискавичні штурми укріплених висот і дорфів.
Муровані, похмурі дорфи... Лежали, мовби позападавшись у землю, відгородившись один від одного валами крутих горбів з важкими розпушеними виноградниками на схилах. Радянським бійцям доводилося перехоплюватись через голі висоти переважно вночі, через перехресні струмені ворожих кулеметних черг. Цьвохкало вогнем звідусіль. Засідки, пастки, мінні поля...
В глибоких долинах палали населені пункти. На околицях сіл посеред виноградників шикувалися в рівні лінії присадкуваті бункери. За мирного часу втих бункерах зберігалось вино, а тепер вони правили за зручні схованки для есесівських ватаг. Виноградні лози навпроти бункерних печер були скошені кулеметами, наче косами.
Після кількох днів важкого наступу самієвський полк опинився у нафтоносному Цістерсдорфському районі Австрії.
XVI
Якось надвечір батальйони штурмували велику залізничну станцію, що розкинулась серед голого плоскогір'я, втиканого врізнобіч на десятки кілометрів нафтовими вишками. Ще до початку бою ударом авіації було зруйновано всі колії, що вели від станції на захід, і вона одразу перетворилася на величезний тупик, обрубаний, замкнений зо всіх боків. Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись на коліях, лунко лопалися, вигораючи на власному вогні. То в одному, то в іншому місці рвалися начинені боєприпасами вагони. Декілька паровозів ще чахкали по тупиках, вурдячись білою парою. Вся станція корчилася гарячими дахами палаючих амбарів, пручалася на вітрі роз'ятреним полум'ям, з краю в край бурхала димом. Пожолоблені сухі поля на підступах до станції вихрилися вибухами, бушували сірими завіями піднятої вітром пилюки. В тих завіях короткими перебіжками наступала піхота.
Надходив вечір.
Хома із своїм громіздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному з вибалків за кілометр від станції. Може, й тут вибивалася з землі моложава зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не помічав її. Йому здавалось, що це знову повертається негодяна осінь. Вітер розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темні, кошлаті хмари, навально посуваючись проти вітру. Потемніли посадки, гнучись вподовж доріг. Нафтові вишки, виразно окреслені вдень, тепер ледве маячили на близьких і далеких горбах. Тільки станція все яскравіше гоготіла, б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму.
Поле квилило, наганяючи на Хому тужливі думи. Згадувалась домівка, згадувалась дружина, згадувалось все те, до болю привабливе, що було можливим тільки поза війною. Хотілось би піти до нього пішки, кинувши все тут об землю, навіки забувши про ці трасуючі снаряди, що, світячись і завиваючи, розтинають при самій землі потемніле повітря.