Гомонять одразу всі, потім регочуть, і здоровий широкий той регіт покриває шум поїзда, передзвін дзвінків і звуки скрипок.
Катря сидить, закутана в кожух, і, притуливши очі, дивиться вперед, в імлу. І наче одлетіло, десь далеко позаду зосталося все — і мати, батько, рідна хата, подруги, дівоче життя. Одболіла, одплакала — кінець!
Попереду імла, а в ній... Хто може сказати, що в ній? Але, в усякім разі, своє життя, своя сім’я, своя хата. Правда, хата то може зразу й не своя, доведеться у свекра жити, але згодом буде ж!..
І не думалися вже думи про минуле, а думалися думи про будуче. Може, трудно буде спочатку привикати, але що ж, треба. Якісь вони гонорні наче, оті Красицькі, — може, й не вгодить? Взяти хоч би й Антона. Наче й такий, як усі парубки, й наче не такий. І чинарочка на ньому наче й така, як у всіх, наче й не така трохи. Якийсь там гудзик — а інакше пришитий. Ковнірець сорочки не так вирізаний і викладається якось по-інакшому.
Та й, узагалі, весь він — наче паненя. А Катря така проста. Спочатку їй навіть дивно було, що він на ній, власне, на ній зупинив свою увагу. Хіба мало багачок? Здавалося попервах: мо, сміється? Коли — ні. Говорить так щиро і все по-розумові. А потім почав і про одружіння...
Як сказав уперше — у Катрі закрутилася голова. Вона ж не сподівалася. Вона ж не раз уже задумувалася гірко — і для кого дбає? Для кою вишиває? Тепер же усе багачок шукають, а їм, харпачкам, доведеться сивим волосом світити. Он як Секлета. І дівка як дівка — а не трапився ніхто, так і вік здівувала...
І тут нараз трапляється. Та ще такий парубок, що й багачка б не погребувала... А тепер, після отих слів, мов уся душа її перевернулася і вся прихилилася до цього Антона навіки. Наче хтось сказав у ній всередині:
"Коли слово твоє щире і вірне, коли береш та мене, убогу, як рівню, то буду ж я тобі вірною дружиною аж до смерті й щирим приятелем на все життя". І як поцілувала тоді Антона, так усю себе вилила в той поцілунок. І вже з тої хвилини не відділяла себе від нього ні в єдиній думці.
І от тепер він сидить обіч, такий близький, такий дорогий, мчить її до своєї хати, нове гніздечко вити, нове кубелечко закладати. Нахилився й шепнув:
— Гарно тобі, Катю?
І не сказала йому ні слова, тільки малим, ледве помітним рухом притулилася до нього. А в тім русі мов віддавалася йому уся, мов казала: "Чого питаєш? Хіба краще може бути на світі?.."
Свашки зладилися й заспівали:
Бийте коні та нагайками,
Золотими та булавками.
Да біжіть, коні, ристю,
Бо ми їдемо з користю:
Веземо користочку —Молодую да невісточку...
І скриню, й перину,
І до хати господиню.
А баби з других саней, перебиваючи, затягли такої, що хоч би й на перезву: Тупу, коники, тупу —Веземо оце ступу:
Де будемо ночувати,
Там будемо піхати.
І регіт розкотистий, масний покотився полями. Тепер що не скажи — будуть реготати.
Сійте, свекри, пшеницю —Веземо вам ягницю,
Буде хоч на межі лежати —Горобців пужати!..
І знов регіт. Якійсь придавили ногу — як заверещить!..
Коні з боярами починають вириватися з поїзда й помітно опережати всіх.
Тарас, побачивши це, забув, що він начебто ніхто, — скочив на ноги, руками розмахує, кричить:
— Не дайтеся!.. Не дайтеся!..
Але хтось сіпнув його за полу, й він гепнувся на солому, блимаючи очима.
Свашки вже розходилися — тепер співатимуть без упину:
Куди ти їхав, куди поїхав.
Молодий Антінко?
В чужу сторононьку.
Нащо ж ти дав, нащо придав Нашим дівонькам Таку досадоньку?
Думав, привезеш яку пташку,
А привіз осмаляну палку.
І викрикують останні слова, аж сніг зрушують. І дуріють, і пересипають усе сміхом. Тарасові неприємно, що так висміюють його сестру, але на весіллі, брат, уже кого візьмуть на зуб, так тільки держись!..
Відчиняй, мати, хату —Веземо тобі пелехату,
Що й діжі не замісить,
Бо їй сопель з носа вісить.
І хати не замете,
Бо їй живіт підведе;
І корова не здоїться,
Бо невістка хвоста боїться...
Коли й поспівати, як не тепер, на широких полях, на вкритих снігом ланах, на оцьому просторі імлистому, на морозному повітрі, на вольній воленьці! Гей, дивись, уже Зелену Діброву видно!.. ^
Кучерявий візничий,
Поганяй коні швидше,
Бо молода плаче,
Що свекрів двір баче!..
Тарас глянув — і перелякався: над Зеленою Дібровою били жовті плями вогню. Село боїться пожару, і селянський хлопець з молоком матері упиває той страх. У Тараса завмерла душа.
— Горить! — крикнув він і шарпонувся вискакувати з саней... Горить — значить треба бігти рятувать. І знов хтось смикнув Тараса за полу, і знов упав він на солому. Чийсь голос байдуже сказав:
— Який там пожар? То бояри кучугуру напалили...
На передніх санях летять молоді. Хоч уже й пізній час, а на вулиці багато народу. Всі кричать, але трудно що-небудь розібрати в тому гаморі.
Коло двору Красицьких товпа, а на широко одчинених воротах палахкотить вогнище. Трохи перестаралися бояри. А що як коні перелякаються й вивернуть молодих у вогонь? І таке бувало...
Міцніше притулив Антін Катрю до себе, та й вона щільніше пригорнулась. І страшно їй — і любо. Бо і цей великий вогонь — теж знак уваги. Он сусіди по загатах мазниці позапалювали — це ж честь! І пожару не бояться.
Кирик — це ж він везе молодих — устав у весь зріст, як гаркнув, як свиснув, і кинув віжки коням на голови. Коні рвонули — і, як птиці, перелетіли через
вогонь, далеко розбризкуючи копитами палаючу солому.
По протореному шляху почали виїздити сани з весільними гістьми. І стільки їх було, що не могли всі поміститись у дворі, тож прив’язували коней до кілля, а самі вставали, розминали ноги.
Молодиць повен двір. Співають. Викликають матір подивитися, що бояри привезли.
Да привезли скриню кованую,
А невісточку коханую;
Да привезли скриню рубленую,
А невісточку любленую.
А свашки своєї — й звуки пішли мішма, поплутались, порозліталися, вчинилася така пов’язь звуків, що сміятися хотілось.
Серед двору уже молодиці тнуть веселої, приспівуючи дрібно:
Привезена да тетерочка,
Не учора, а теперечка,
Сіла вона на воротячках У червоних да чоботечках.
Не кишкайте, не полохайте,
Краще її да прикохуйте;
Нехай вона да прилітає,
В свому дому та привикає.
З хати вийшли обоє Красицькі. Звичай велить, щоби мати зустрічала гостей у кожусі вовною наверх, але цих Красицьких не зрозумієш. Не захотіла стара Красицька "кумедію грати", як вона казала, й вийшла зустрічати так.
Стала на порозі й запитала:
— З чим ти приїхала до мене?
Це запит велений звичаєм, але в устах Красицької він звучав гордо.
А Катря — от диво! Дівчина селянська, убога харпачка, але коли почула нотку гордості в устах свекрухи, не перелякалася, не знітилася, а десь і у неї там, в очах спалахнула гордість, і Катря твердо, ясно відповіла:
— Із хлібом-сіллю й своїм чоловіком!
А в тій відповіді звучало: "Хоч ти й Красицька, але ж бо й я Шевченкова. Хоч ти й мати своєму синові, та всяково ж я йому дружина!.."
Молоді пішли в хату, а бояри під перехресним вогнем сотень очей почали переносити придане. Дібровецькі жінки критикували, але загалом сказати було нічого. Правда, небагате віно, але все ж і не таке вже, щоб сміятися. А ще ж і скотиночку яку приженуть. Хоч не свою, а даровану — та все ж... Словом, якби хотів Антін відділятися, то вже є з чим.
Тарас протискався до хати. Там уже було повно народу і, як примітив Тарас, ті люди тут не сиділи дурно, а випивали та ще й добре, бо багато було підхмелених.
Катря, як тільки увійшла до хати, кинула у підпіччя курку. Коли та курка опинилася в руках Катрі, так і не помітив Тарас: бачив тільки, як кидала.
— Ей, княгине! — кричав якийсь підхмелений дядько. — Заглядай у піч та кажи нишком: "Чи глибока яма — чи вмре до року мама?" Так і опряжеться до року, га-га-га!..
А Катря вже бере відра, що стоять на лаві, зарані приготовлені. Вийшла до сіней, набрала води й принесла. Потім узяла віник і почала підмітати, а люди
перешкоджали, наступали на віник, штовхали під руку.
1 тільки закінчивши ці ритуальні роботи, Катря сіла на посад. На столі всього доволі — але як його їсти, коли от-от предстоїть щось таке страшне, при одній думці про яке кров і стигне, і гарячиться...
XVIII
Вона, Катря, й без того вже його, Антонова, усією душею, усіма помислами, але зараз мусить наступити щось невідоме, те, що єднає навіки, більше за слово, більше за церковний обряд, більше, ніж навіть оцей увесь передвічний ритуал весільний.
І Катря хвилюється. Вона не тремтить нервово, не роздумує хоробливо. І розум, і серце її здорові, нормальні, викохані серед природи. І те, що настане, вважає вона нормальним, природнім, одним з необхідних огнив того великого безміру, що називається життя. Аде-все ж якось неспокійно. Тайна хвилює.
І Антін теж. Він здоровий, чесний селянський парубок.
Як і Катря, доніс свою фізичну чистоту до природнього її розросту — до шлюбу. Теж виріс у нормальних умовинах, серед фізичної праці, на повітрі, без дратуючих уяву видовищ. Виріс як молодий дубок, що от іменно в цей рік розів’ється й звабить повним цвітом.
І от наближається вона, ця хвилина цвіту, і Антін чує, як молода кров приливає до лиця, як мимоволі червоніють, палають щоки. Йому здається, що всі не тільки помічають цю краску, а й розуміють причини її. І він напружує всю свою волю, зціплює зуби, а від того ще більше червоніє, чує кров навіть в очах і не знає, де їх діти.
А молодиці вже співають:
Цвіт калиноньку ломить,
Сон головоньку клонить;
Ой підіте, постеліте І спатоньки положіте...
Ой хто буде спати —Будем йому постіль слати:
Солімки в голівки,
Сінця під колінця,
А м’яти під п’яти,
Щоб гарненько було спати.
Це ще нічого, це ще так собі. А от зараз почнуть таких співати, що тільки дай, Боже, витримати! А молоді муситимуть сидіти і все те слухати.
Глянула Катря на Антона — а він червоний, як буряк. Катря ізлякалася. Чого він почервонів? Може... Хто ж його знає, он часом розказують, що буває ж і наврочено... І від самої тої думки Катрі справді стає страшно. Поділитися тим страхом із Антоном, але не хочеться й бентежити його. І все ж насмілилася, похилилась до вуха й спитала пошептом:
— Чого ти почервонів?
— Та... — тільки й сказав Антін, і в тому було все. Це ж і його хвилює те саме, що й її. І хвилює природньо.