Але, ні! Їх треба жаліти. Я не можу забути образу рисової плантації й пана Кохіто. Тепер я розумію, чого його пані бувала при мені, наче німа... Бо вона соромилася при "європейцеві" показати, як з нею поводяться. Боялася образи при чужій, сторонній людині. Соромилась свого "послушенства". Бо ж, я й забув записати цю деталь, для жінки в Японії є один найбільший закон: "послушенство". Вона повинна, як заповідає їхня релігія, "дівчиною — безумовно слухатись батьків, жінкою — безумовно слухати чоловіка, а вдовою — свого старшого сина" .
Подумати тільки, що це, якби була жива моя люба ненька, то я мав би й щось наказувати, а вона не сміла б навіть мені щось пікнути!
Це — жах!.. Не дурно ж у цього народу й боги народжуються з носа, коли вони дають такі заповіді віруючим.
І побіч з тим у японців тепер — величезна техніка, багато учених людей, видатних моряків, талановитих інженерів, багатющих крамарів, що — говорить п. Сурукчі, хитріші за "всякого жида й грека"...
До речі, цікаво, що п. Сурукчі, на вигляд — чистий американець, розкішно одягнений, високо освічений й нітрохи не соромиться признатись, що він — також жид, навіть не каже "єврей", і дуже любить свій народ.
Він вважає, що бідні містечкові жиди у нас, на Вкраїні, живуть мало чим краще, як бідні селяни — японці, і він запевняє, що така неправда є скрізь. Навіть в найосвіченіших сторонах: Америці й в Англії. Він радив нам прочитати Сінклера "Нетрі" (які я читав ще в Києві), та "Лондонські нетрі" — Джека Лондона. Конче прочитаю.
* * *
Ну, вчора знову було два легких підземних удари, про що я й забув записати. Це трапилось вдень і майже ніхто їх не помітив, принаймні — першого. Але ж японці враз полякались.
За другим в їдальні упали великі стінні дзиґарі й розбились на скалки. Японські слуги п. Сурукчі всі страшенно занепокоєні: вони кажуть, що конче буде якесь нещастя в домі. А вони цього страшенно бояться, бо дуже люблять всю сім’ю Сурукчів.
Я вже багато читав про японські землетруси, але ніколи не міг подумати, як вони часто тут бувають. Наприклад, тільки за 13-літній період в Японії то тут, то там трусилася земля 17 750 разів. Здається, можна б і звикнути, якби так, як оце тепер. А то ж бувають величезні нещастя. Наприклад, так недавно, року 1896-го від землетрусу піднялось море й залило беріг майже на сто кілометрів. Під час цього струсу загинуло одразу в самих понадморських поселеннях більш 27 000 людей.
Це, виходить, страшніше Везувію ота проклята риба, що трусить японські острови!..
— — —
Кінець моєму перебуванню в Японії.
Саме перед великими й цікавими святками, про які нам так багато розповідали, ми покинемо Ніпон. Та шкода не видовиська, а жаль бідного Давида. Замість того, щоб підправити свої легені, Японія йому, здається, тільки пошкодила... Вчора налетів страшний вітер. Він застукав нас далеко за фабрикою в лісі, дощ вимочив бідного колегу, провіяло його тим диким вітром,— і в нього полилася кров з горла. Раніш ще ніколи з ним цього не бувало. Лікарі кажуть, що він мусить негайно виїхати з Японії, бо тут йому можна жити лише в серпні та вересні, а не в цей період дощів, що зветься тут "ніюбаї".
Отже, його посилають поки що на Філіппіни. З ним поїде містер Патрик. А мені теж нема чого тут робити, тим більше, що це — мені по дорозі. Сьогодні вже куплено шіфскарти на пароплав "Йоката-Мару", а завтра, 21-го, ми виїздимо. Вони до Маніли, а я — до Сиднею. В Манілі я назавше розлучуся з моїми новими друзями.
А я ще тривожуся й за себе. Налякав мене пан Сурукчі. Каже він, що мене самого можуть не впустити в Австралію, бо я ще не маю 19-тьох літ. А там на це дуже зважають; навіть не пускають жінок, старших 45 літ, а вдовиць — то ще молодих. Але ж мені треба дати запрошення від когось,— тоді пустять. Отож, п. Сурукчі дав мені посвідчення, що я — конторник його фабрики й їду з його припорученнями. Крім того, він дає мені листа до свого приятеля, також караїма — пана Дувана, що живе в Сиднею, а я ще маю листа до п. Барильченка, Кобцевого друга. Всі запевняють, що з такими паперами я зможу викрутитись.
* * *
Ох, як же мені шкода колегу! Тепер він лежить блідий, з такими синцями, як після хуртовини в Індійському океані... А як йому хотілося піднятися на Фуджі, на яку вже можна сходити й яку ми бачили хоча й зблизька, але ж тільки знизу. Який чудовий там водоспад, яка красна, барвиста природа! Мені самому дуже шкода, що не подивимось на Ніпон з Фуджі! Це ж не жарти — 3792 метри заввишки! Це трошки більше, як "Шпичка" в Чернечому Яру!..
Ми сидимо коло Давида на веранді, заплутаній різнобарвними квітками, й розважаємо хворого кожен, хто чим може. Я навіть згодився прочитати дещо з своїх записок. Вони йому дуже-дуже подобались і він умовляє мене, щоб я конче написав оповідання з українського життя!
А що? Може, й справді, спробувати? Тільки навряд, щоб вийшло щось путнє!
А поки що мені дуже подобалась граціозна легенда про повстання Ніпона. Легенда ця говорить, що колись давно, давно сиділи собі бог Ізанаґі з богинею Ізанамі на небі й дивилися на бурхливе море. Ізанаґі тримав в руках спис та, якось задивившись, випустив його з рук, а він й полетів у воду. Бог спокійно нагнувся до води й витяг свого списа. Але, коли витягав, з ратища збігали крапки води. І там, куди впала крапка з божого спису, повстав острів. А всі ці острови, що розкинулись довгою смугою в океані, потім заселили японці, й став з того Ніпон, найдальша сторона на Сході Землі...
— — —
Я вже готов до відплиття. Все зложено, все куплено. Ще три години — й прощай, Ніпоне!
Послав Яркові чудового мосянжового каламаря з драконом. Такий "цмок" — що просто чудо. Та ще доброго бінокля замість того, що я колись розбив. Собі купив також бінокля та на пам’ятку мосянжову скриньку з двома журавлями. Буде на листи. Таку самісеньку другу скринку на листи з чудовими гребінцями послав Гільдхен. Нехай знає, що, як журавлі після довгого літання вертаються з-за моря додому, так і я колись вернуся до неї. Ще послав їй знаменито видану в Токіо на японському папері німецьку книгу "Veissaster", гарну поему з красними малюнками.
Послав різні подарунки й усім іншим, а в тім числі — і Фрицові. Тому — з бронзи, тому — з слоновини, тому — з черепахи. Знаменито зроблено всі ці речі!..
Тільки наприкінці не обійшлося без курйозу.
Я так запакостив на плантації штани від свого туристичного одягу та й тужурка теж вже зазнала слідів мого блукання. От, я й замовив кравцеві-японцеві зробити мені новий одяг. Але прохав його, щоб він ушив такий самісінький, як мій старий.
Сьогодні вранці кравець приніс одежу. Дійсно, зроблено точка в точку, як дві краплі води. Але, коли я подивився, то аж ахнув: на коліні нових штанів була латочка. Виявилось, що кравець, виконуючи моє бажання, абсолютно точно скопіював мій старий зодяг й зробив в новому на тім самім місці латку, де було пропалено мені старі штани сигарою якогось німця у вагоні! От, ми по посміялися на прощання!..
— — —
Ну, їдемо! Містер Патрик вже вернувся з міста, де заїздив на пошту. Привіз листи Давидові, знайшов і для мене картку з Канева від мого милого побратима, який ніколи мене не забуває!..
Частина четверта
В АВСТРАЛІЇ
ХИНСЬКЕ МОРЕ
21 Липня.
Гудуть гвинти, літають меви , блакитне море блищить під сонцем, а на чистій, тільки-що вимитій, мов стіл, палубі "Йоката-Мару" я — "блудний син України", як пише мій побратим, дивлюся в безкраю далечінь.
Я почуваю себе повним сили, дужим і певним. Чомусь я вірю, що переді мною — удача; що й шлях не буде страшний; що й там, в тій, ще не відомій мені стороні, не чекає на мене лихо. А що тепер для мене лихо?.. Злидні? — Так я ж маю там великі гроші; але, коли б їх там і не знайшлося, тепер мене тим не злякаєш. Ні, не боюся я злиднів, бо я вже скоштував гіркої й бачу, що не такий вже "страшний чорт, як його малютки". Працювати я можу, а доведеться викручуватись,— буду викручуватись.
Хвороба? — Від неї ніхто не застрахований на всій земній кулі. Чого ж мені боятися її в Австралії, коли б вона могла зробити мені таку саму прикрість в Полтаві чи в Монахині?
Туга за Рідним Краєм? — Я перетерпів її в першій рік, коли Кобець мав підстави говорити мені, що я — емігрант. А тепер, коли в мене такий паспорт,— я в кожну хвилю, навіть хоча й з першої припинки в Гонконгу, можу податися просто додому, ще й буду наперед знати, скільки разів спинятиметься потяг на великому Сибірському шляху!
Чого ж можна ще мені боятися? — Смерті? — Зостається тільки її одної! Але ж я цілком згоден з Іоганном Карловичем, що смерть найстрашніша "на ліжку". А де саме стоятиме те ліжко: чи на Монастирській вулиці в Полтаві, чи тут, в каюті "Йоката-Мару", чи десь під австралійськими евкаліптами,— хіба це не все одно?!..
Отож — я вільний, дужий, без жодної обави, в приємному мені товаристві, на великому кораблі серед широкого океану. Чого ж мені ще треба? Хіба тільки того, чого ніколи не можна вернути... Вас, мої любі, мої святі мученики, бракує мені до повного щастя!.. Та ще... Та ще бракує мені тебе, моя золотиста голубко! Ех, Гільдхен, Гільдхен! Що то було б за щастя, коли б ми їхали вдвох з тобою!?..
Гудуть гвинти, шумить запінене море, пригріває палке, веселе сонце, а навколо — всіх порід люди. Я дивлюся на них, і не відомо мені, чи багато між ними таких щасливих, як я? Я бо вже напевно знаю, що кожна доросла людина має якусь рану в своєму серці. Правда, більшість з них мають й те, чого не маю й ніколи не мав я та мій стражденний народ: у них є вільний рідний край! Але ж і те не у всіх! Он, біля парапету стоїть містер О’Фонель. У нього те ж саме горе... А далі — колега Давид. У нього не тільки немає батьківщини, але й нема особистого здоров’я.
Мене жаль бере за серце, як дивлюсь на нього, бідного. Як він змарнів, як схуд, як знову зжовк! І очі стали великі, великі та ясні, неначе він дивиться ними крізь людей. А кашляє щодень дужче та все зміняє хустки, на яких зостаються червоні плями...
Учора увечері, коли ми вдвох з містером Патриком робили свою "тисячу кроків", містер дуже вболівав над долею бідного колеги. Він не певен, що довезе його знову до Смоленського. Але ж того не може бути! Я ще не хочу поняти тому віри: може ж, хоч на Манілі йому покращає!..
На нашому кораблі повно народу.