Я не вірила. Тепер вірю!
— Ольго! Наказую тобі їсти! — випростався Андрій і гострим, довгим пальцем показав на стіл. Ольга невдоволено глянула і замість шинки протягнула знов руку до чарки. — Я мушу, — казала вона і ні на кого не дивилась. — Як душа тікає з тіла, на її місце, кажуть, приходять хробаки…
Андрій взяв руку Ольги і витягнув її в напрямі до шинки, потім — до шматка хліба, потім підніс ту руку до Ольжиних уст. — Ти в мене будеш їсти! Ти в мене…
— Буду їсти! Я… Я вся отак… — і вона показала руками, коли щось розламують на дві половини. — Я ще не була голодна. Мені небагато літ, але я, Андрію, також знаю… життя. Так. Ти можеш сміятися. У нашій шафі коло тисячі книг, і спитай, котра з них не влізла в мою малу голову, — за винятком хіба статистики полтавського земства. Чи знаєш ти, наприклад, такого автора, як Моріюс? Це італієць, що написав про Китай, де чотириста мільйонів людей протягом п’яти тисяч років не потраплять вилізти з голоду. Ти думаєш, що ми є щось краще? Якусь філософію ті люди важать на унції і не можуть піднятися з бруду, що цілими тонами обліпив їх душі. А цієї ночі я ніколи, ніколи не забуду. Коли я обгорнулася шматком матерії, щоб його з мене не зірвали ті каналії… Я… горіла. Я б їх усіх мордувала. Я б їх… — вона шукала слів і закушувала при тому уста, очима бігала по всіх предметах і, не знайшовши нічого, знову схопилась була за чарку, але Андрій своєчасно впіймав у свій великий кулак її вузьку долоню.
— Пусти, — казала Ольга.
Вони хвилинку пручались, але Андрій переміг, і обоє, мов діти, сміялись.
— Ех, яка прекрасна ніч. Таня хоче спати! Та це ж весілля!
Гуляймо, — казала п’яно Ольга. Щоки її, набиті вітром, соковито яріли, слова виривались кожне окремо.
— Ти, Олю, мусиш їсти, — казала Таня. — Ти ціла гориш.
— І хочу горіти. Я, Ольга Миколаївна, хочу сьогодні горіти, як метеор, — проговорила вона повільно, чітко і урочисто. — Хай живе радість! Слухай, Андрію, цю ніч!
— Чую, — казав Андрій. Він уже також піднявся знизу вгору. Велика пружність духу сповнила його єство. — Я її бачу! Ось! — він простягнув руку і помацав повітря.
— Сховай руку! — бистро сказала Ольга. — Ти не все бачиш! У повітрі, мов акула в океані, плаває дихання, що вбиває порух годинника. А мама плаче, що забрали ловецький кожух, ха-ха-ха!
— Ти ж минулу ніч також не спала. — питала перемучена Таня.
— Я не спала, ти не спала, він не спав, всі не спали! Навіщо зайві слова? Мої очі дивляться і бачать. Я все чую. Шкода проспати історію. Колись прийдуть дурні, що будуть дивитись на нас, як на диво, і скажуть: ті люди творили "нове життя", ха-ха-ха! Я і так цю ніч не засну.
— Заснеш! Як камінь, заснеш! Поставлю варту — і заснеш!
— Хто буде варта?
— Я!
— І видержиш?
— Воїн видержить!
— Ми з тобою не воїни, Андрію! Ми з тобою Ромео й Юлія. Я — Ромео, ти — Юлія! Я вдерлась у твій замок! Таню! Ти спиш? Золото? Тебе також пограбують!
Всі крізь сон, крізь ніч сміялись, падали і знов сміялись. До вікна бився і шкрябав великий, чорний вітер. Ольга міняла голос, теми, слова. Була невтомна, як ніч, як вітер, як простір. Розгортались її міцні крила, і вона, мов демон, летіла над чорною безоднею простору, а далеко внизу по колючому тернові, по гострих каменях повзла її довга тінь.
Андрій, розсуваючи брили втоми, хоробро змагався з Ольгою, а Таня замовкла і тим підписала кінець.
А час женеться, мов дика візія, вперед. Ніч наполегливо крокує, темна, мов брила базальту. Розбиті нерви землі шукають планету, що кудись і від когось тікає. Морозівський будинок давно погас, і тільки те одне вікно довго жаріло, перечило тьмі, падало світло на порепаний стовбур старого горіха, вітер сіяв снігом і стрясав усе довкруги. Потім і те останнє вікно погасло.
III
Аж рано виявили Ольгу і не дорахувалися Водяного. Було багато здивовання, але в їдальні шумно, всі сміються. Морози інакше не вміють. Розуміється, вони не сподівалися такого "весілля", але нема потреби від цього скиглити. Перебирали ще і ще події минулих днів і ночі, всіх це дивує, а найпаче — старого, якому все-таки це далеко "не вгод". Як там не думайте і що не кажіть, а над хутором повисла темрява, і старому все видається загрозливим.
І коли отак усі сиділи при столі та мінялись думками, на подвір’я в’їхали ґринджоли старости Гудими Трохима з Ліпляви. З ним прибув також Ілько Дебелий — десяцький на цім хуторі. В кожухах, шинелях і башликах, засипані снігом, вайлуваті і мокрі. Ввійшли, звичайно, до кухні, назустріч вийшов, як слід, Григор.
— Привезли вам, Григоре, "розвьорстку", — каже староста. — По півпуда з десятини і на село п’ятнадцять штук худоби. Все це на "красну армію".
Григор на це — ні слова. — Зайдім, каже, — далі. Опинились в їдальні, там стояла недопита пляшка, і її почали поволі допивати.
— Бачте, як сказано, мусимо їх на свою шию вигодувати, — хрипко, протяжно, смакуючи кожне слово, казав Гудима. — Тож будуть вибирати "комбєд". Ви ще не знаєте. Бідноту вибиратимуть. А як треба дати, то йдуть не до бідноти, а до вас. Бачте, куме, — дай, Боже! А я для них уже буржуй, як каже отой паскудний Мишка. Мої вісім десятин уже не дають їм спати, отож, як бачите, знайшли нашого… Ха-ха-ха! Сміх і горе! Кого б ви думали. Проця! Ха-ха-ха! Свині, бідака, пас, а тепер вони гадають, що з нього буде хазяїн. Я їм цілу війну вів село, і давали, і давалося, а признаймося самі собі, — було що давати. І ще є, шкода тільки — чортові в зуби, бо пелька таких не має ніякого дна.
— Аж три худобини на мій хутір, — пробує щось казати Григор.
— Григоре! Кумцю! Він там, той ваш Калиниченко, домагався п’ять! Ха-ха-ха! — хрипко реготав Трохим, хрипко кашляв, а потім знову ухватився за чарку і виливав її в зарослий рот, ніби наперсток води.
— Цікавий, що він скаже, як прийде весна, — говорив на це Григор.
— Кажете, що скаже? Прийде і забере останнє, — докинув Ілько.
— То вам скажу, господарі. Ті вам нагосподарюють. Знаємо їх, таких голубчиків. По ярмарках, бувало, та по шинках… З циганами та з жидками, та веселими кумами. Бувало, везуть таке щастя, як зарізану свиню, а сьогодні він, бачите, пурис[39] на цілу губу. А жінка як жебрала на затірку, так і буде жебрати.
— То не треба було царя здіймати! — стукнув по столі Ілько. — Хіба я не казав?
— Казав. Але тебе не послухали. Пропало. Бач, учора сход зробили, на бричках приїхали, такі тобі сірі кобилки з Кочубейового заводу — тільки любуйсь, а вже зірвані. Зірвали, каналії. Вони тобі все зірвуть, все затопчуть у грязюку. То такі люди. У них нема отого серця ні до звіря, ні до худобини, а про людину вже й не згадуй. Візьми отого, прости, Господи, Федоренка з Таганні. Чув ти, що він там говорив? І баби не будуть прясти, і електрику дістанемо, і буде комунія. А скільки він своєю рукою загнав на той світ чесних людей? Звір, кажу вам, і той соромиться крові, а цей тобі не посоромиться. Ми, кажу я їм, вам дуже благодарні, але навіщо ото нищити все, що є? Поки воно що буде, а те, що є — є. А він, бачте, каже — все піде на гній для нового. Дивіться, кажу, щоб, бува, не перегноїли. А вам, Григоре, радимо бути з такими на чіпку, бо, їй Богу, з ними нема жартів. Звірюки! Кажу вам: зві-рю-ки! — казав твердо Трохим і поводив при тому головою.
Потім усі шумно встали, цілувалися, як велить звичай, і випихалися всі назад, під вітер. Посідали на ґринджоли, Трохим гукнув на пару своїх конят, і ті побігли, залишаючи на снігу два довгі прорізи.
Після цих відвідин Морози відвезли на зсипний пункт за гарма-дарма не більше і не менше — сорок пудиків, а до того дві ялівки. Одну ялівку виторгували, бо взято огляд на пару коней, що було забрано тоді в Каневі. Старому все це живцем вирвали з самого серця. Знає чоловік, що це на його власну загибель, а як не даси? Коли б тільки було знаття — підложив би клоччя, і хай краще йде з димом, — але кортить виждати. А може, якось промине лиха година?
Старий крутився, ніби той лев, що попав до клітки. Не може знайти для себе місця. В його малій комірчині було йому так, ніби на нього спадає ціла гора тягару. Його очі наливалися кров’ю. Його ноги гнулися в колінах, і він тяжко сідав. Подумати тільки! Сорок чотири роки, день у день, година в годину — праця, праця і праця. І от приходить тобі отаке нетруджене, отаке, що не знає, що то є трудовий піт, щось таке, що за ціле своє життя, крім непотрібних слів, не видало з себе ні одного доброго вчинку, що ніколи не мало само і не хотіло, щоби хтось мав щось біля нього, щось, чого не можна навіть назвати людиною, і воно тобі каже, щоб ти віддав йому все, що маєш. Хто має судити такий порядок? Бог чи Сатана? Питаю! Хто має за це нести одвіти? Господи, Господи!
— Ох, народ уже здурів! — думав своє старий. — У нього вже гниє живий мозок. Все тим заражене. Не вірю ні одному з них. Навіть той Трохим ще минулого року тягнув з економії грамофон, а хто вже раз торкнувся чужого — рука такого липне сама від себе до дурниці, а все, що не твоє, то смерть людській душі. Не можна порушити в серці безкарно того, що стримує руку твою від злого. І старий вечорами гасив своє світло, і йому здавалося, що цей світ, що ці люди йдуть просто в якусь роззявлену пащеку, що їх усіх пожере. Вони вмруть! Люди! Куди ви йдете? Верніться!
Старий не раз, давно перед війною, оповідав про свої сни, свої вичуття. Він, бувало, як тільки найде на нього "така година", починав казати, що тепер на землі не можна добра чекати. Читав щось там у Біблії і щось там вичитував, прикладав те, що там писалось, до теперішності і пророкував, що прийде час, коли "людина людину буде шукати і не знайде". А слова "востане син на батька, а батько на сина" просто не давали старому спокою, і він твердив на повний голос, що такий час надійшов.
А тепер ось те є. Він уже чув дихання такого часу. І коли хтось там казав, що треба боронитись, старий на таке мовчав, але сам з…подумав: що тут боронитись, коли всі ці люди йдуть проти себе. В цих людях, в їх душі, сидить їх ворог. Наперед треба б звільнитись від ворога, що сидить у них, а тоді вже боронитись, але як захоронитись від власної душі? Заздрість! Ненависть! Безпорадність! І безвольність…
Через кілька днів старого викликали в "комбєд" до Ліпляви.