А хто винен мвні — теж стягну, з шкурою стягну! Бери своє.
— Спасибі за пам'ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може, перекусите з дороги? — Магазаник зиркнув вя їжупаційну дрібноту грошей, кинув її на постіль і заметушився по хаті.
— Можна й повечеркувати, — великодушно погодився Безбородько. — Винопиття і церква не забороняє. А ота шинка з димцц і сльозою знайдеться в тебе?
— Знайдеться шинка й імбврівка. Від нас голодними і таврездми не підете, — сказав ті —самі слова, які колись дуже 'подобалися Ступачеві.
— Українська гостинність, Гавриїле! Набивай кендюх та згадуй повчання одного професора-життєлюба: "Ні один із органів тве приносить людині так багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бійтеся знищити його".
На померхлому обличчі і в померхлих очах крайсагронома за'коливазгась подоба вдоволення. Таком^видать, <ан Гнатко-Безп'ятко з пекла нічим не догодить. От послав бог гостей проти ночі! Але мусиш годити їм, як чирякам.
Коли на столі з'явився святий хліб, і ипгнка, і сяр, і масло, і мед, і нестерпучії, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу, яку чомусь назвав кшвою, там наповнив чарки, тагяув гусениці брів і змовявцьки прертк:
— Оті стрілися, дввродію, в жаданий час!
"В забійню, а не в жаданий час", — хотів відповісти Магазаник, але промовчав, бо на писках і синіх варгах нового правителя було стільки злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
Безбородько почаркувався.
— Хтоіьнемо ж, добродійство, цю отруту за нового старосту!
— За якого старосту? — оторопів лісник у недоброму передпутті: біди не шукають — вона сама тебе знаходить.
— За тебе ж, за тебе, пане і добродію найшавовиіший! — засміявся Безбородько. — Хіба ми не знаємо, що старе веретено уміє прясти пряжу.
— Страх одразу приморозив Магазанику обличчя і нутро. От і попала душа на бісові жорна.
— Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Опикій не помітив, як посмутнів господар, підбадьорливо ляонув його по плечі:
— Так завтрашній дспь запам'ятаєш — на сході оберемо тебе старостою! Дождалися таки свого! Дождалися і вистарались! Як іюио гепор ііа душі?
Лісник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
— А що, Оникію Івановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої плечі така ноша.
— Ти не хочеш бути старостою?! — Між облисілими повіками здивовано і дражливо округлились очі змієїда. — Це, добродію Семене, не причулось мені?
— Не причулось, — відповів твердіше. Безбородько наіндичився, підвівся за-за столу, кинув мішок своєї тіпі на Магазаника і викотив з грудей обурення:
— А ким же ти, пане-добродію, хочеш бути в теперішній хуріовині? Які маєш забаганки і наміри?
— Хочу бути звичайним пасічником, як і мій батько. Мені і бджола може дати прожиток.
— Пасічником! — зазміїлась їдь на синіх устах Безбородька, а під очима зім'ятими циганськими сережками аж затіпались припухлини. — Він, змалівши-розумом, хоче тепер жити відлюдником, як у пні. Не вийде, голубе, сиднем сидіти і лежнем лежати! Не той час! — І погроза аж відслоювалась од його зарізяцького виду.
— Умгу, — подав голі крайсагроном, що аж бухтів, безбожно лигаючи шинку, куди тільки він, прожера, вергає її? Отак і дотеребить усю до кістки...
— Чому ж не вийде?
У голосі Безбородька заклекотіла жовч:
— Іще не догадуєшся? А хто має бути підпомогачем німецькій владі? Ти подумав над цим своїми крученими мізками? Чи Дон-Кіхот запаморочив їх? — тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
— Хай від молодших іде підмога новій владі, а мені вже здоров'я не служить — нездужжя прийшло.
— Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько він ще здужалий, а тут... І де твоя колишня нахрапистість поділася?
— Час і війна надломили її, — і сяк, і так опинається і одмагається лісник. — Час і каміння ломить.
— Час, який він не є, летить на крилах — лебединих чи гайворонячих, — на плечі ж людині скидає не пір'я, а важку ношу, — чиїмись словами пробу бнів Рогиня; все на ньому і в ньому було притлумлено безнадією, лише одні зуби не журились — спалахували золотими вогниками і так в'ялили уста, що на них лускою аж шерехтіла потріскана шкіра.
— Що, Семене, тебе лихоманить? — трохи охолов, щось прикинув Безбородько. — Хохломанська обережність чи страх?
— Хоча б і страх.
— Про колишню зрадливу фортуну війни згадуєш?
— І від неї маю пам'ятного: ще й досі її жорна гудуть у вухах.
— І даремно. Кайзерівську помилку гітлерівці не повторять. Не^же ти не бачиш, як тепер течуть політичні води і яку силу має Гітлер? Вважай, уся Європа вже під ним, а він не тільки на Москву, а навіть на Індію націлив очі і танки. Йому історія записала на своїх картах перемогу. Ось окайданимо більшовиків, і ти за сумлінну працю у німців засягнеш хутір свого батька. Герасимом Калиткою, правда, і при німцях не станеш, та хуторянства доскочиш. Тоді вже можеш удень пасічникувати, а вночі додивлятися мужицькі сни.
— Не хочу я ні хутора, ні старостування.
— Умгу! — вже зацікавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого працювали не тільки щелепи, а і їжак щетинистого, сивиною підбитого підборіддя.
Безбородько на хвилину замовк, націлив на лісника не зіниці, а шершні і вдарив, наче колодієм:
— Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрія, часом більшовики не залишили в підпіллі? Тоді я сам нашмарую петлю мипом і заарканю твою шию. Пам'ятаєш, як це робилося за Скоропадського у державній варті?
Страшна погроза і згадки минувши вичавили на чолі Магаваника холодний піт. Хотілося кинути у вічі шляхетному викрутню: "їжте, лигайте, гості, мою шинку, але не шинкуйте моїм життям". Та, похиливши голову, стримав себе, бо знав тверд осердність Безбородька. Видко, назавше зв'язав їх чорт бісовим мотузочком.
Не дочекавшись відповіді, Безбородько зловісне стишив голос:
— Мабуть, ти недарма колись обізвав Гітлера таким словом, за яке тепер гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по спині і, здається, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого, він, як у чорну воду, заходив у новий і відчував, що вже йому нема порятунку. Отак і приймаєш у прийми Другу душу, щоб позбутись єдиної... Ох як тяжко, наче вони стали камінними, підводив у благанні вії на свого гостя і ката: не говори, не говори таке при свідках.
Безбородько, здається, зрозумів його і вже спокійніше запитав:
— Служиш більшовикам у підпіллі? Лісник рукавом витер з чола холодний піт.
— Так вони б і довірили мені. їм зараз у підпіллі чи в партизанах служить воєнком Зіновій Сагайдак.
— Де він?! — хижо стрепенувся Безбородько і поглянув па заневолені віконницями вікна.
— Це вже нехай ваша поліція і гестапо рознюхують. У моїх лісах його зараз не було, — збрехав, не кліпнувши оком, бо ващо мати зайві рахунки і клопоти.
— З'явиться, одразу ж дай знати! — і наморщив чоло. — А це часом не той Сагайдак, що був у червоних козаках?
— Той самий.
— Тоді птиця часу знов зводить мене з ним, — і запишався своїм словом. — Дай боже хоч тепер зломити його шаблю і шию. Отож пильнуй і готуйся на старостування.
Магазаник знехотя вичавив:
— Не хоче півень на чуже весілля, та несуть...
— Коли б ти був розумніший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не знаю, як назвати. А правити маєш по совісті. Знаєш, чого загинула наша імперія?
— Ні.
— Бо її останній імператор царював без віри, любові і пристрасті.
— Йому б ні віра, ні надія, ні любов не допомогли б, — розшарпуючи шинку, сам до себе сказав Гавриїл Рогиня.
— Це тип! — бридливо покосився на нього Безбородько. — Зробили цього низькольотного муміезнавця крайсагрономом, а він усе невдоволення чавить. Тем якусь кіпоть має недовірок у голові. — І звернувся до Магазаника: — Так-от, ще по повній, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу — і хватопеком до вашого нока.
— Чого ж нам, грішникам, до попа? — здивувався Магазаник. — Відмолювати гріхи?
— Дурний ти єси. Накажемо попу: хай він завтра при всій громаді відслужить панахиду за полеглих німецьких вояків. Потім на де-небудь, а біля церкви оберемо тебе старостою і знову до церкви — відслужимо молебень за спокій душі нашого пророка. Щоб усе було для незбільшовичених дядьків' хитромудре, державно і по-божому.
Лісник випив горілку, наче цикутину, і ще потягнувся до пляшки: може, підпоїть цих гостей та й...
— Досить! — підвівся з-за столу Безбородько. — їдьмо!
І Магазаник, заплітаючись у власних ногах, пішов за своїми дочасними правителями, щоб їх розперло від його харчів.
Коли він етав на поріг, його плеча обережно торкнулась рука діда Гордія.
Магазаник здригнувся.
— Чого вам?.. Хату зачиніть зсередини.
— Хіба тепер про хату — про душу подумай, — зашепзтів старий і потягнув його в сіни. — Ти ж маєш розум у голові. Не запродуйся песиголовцям, не піди на їхню підмову. Чуєш?
— Ніби ж я хочу цього? Тягнуть силоміць, як на заріз,-^" і тоскно зітхнув.
— ЇУТЄЧИ, Семене, від них. Не заходь у чужий час, — тоді у свій не потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
— І ти, діду, кинулись у політику?
— Яка ж це політика? Саме безголов'я. Втікай од нього.
— Як же, думається вам, можна втекти?
— Коли нема сміливості, то зайцем утікай — і не оглядайся.
— Вже не ті ноги у мене.
— Тоді грішми одкупись. Не пожалій навіть лихоманного золота. Сипни їм хоч у пельку червінців. Не сунь свою голову в чужий казан.
Магазаник знову здригнувся, а від воріт його гукнув Безбородько.
— Вже кличуть.
— Це кликачі на той світ.
Старий Гордій, махнувши рукою, вийшов з сіней і повернув у ліси.
— Діду, а ночувати?
— В тебе і днювати страшно, — обізвався з темряви непримиренний голос.
Над лісом узде роїлися петрівчанські зорі, і їм не було ніякого ділечка до людського посміття, що пазурами хапалось за видимість влади і чиїсь душі. Чиїсь душі йому ні до чого... А от хуторець "оию згодигхсь. Але тільки скоріше заяівталась воєнна хурделиця... Це ж подумати, яку силу маєТітлер — аж на Івдію націлився.
Магазаник стуквув ворітьми, на дубі спросоння керкнув отой ворон, що мав простуду в голосі і кульгавість у ногах. Цур ввбі, иомнщо! Невже тя і вночі почув чиюсь кров?
"Крі" — відловів иа його німотне питання ворон, по-гадючи зашипів крилами і пролетів над головами гостей.
"Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш — застрелю".
Вони підійшли до фаетона, в ліхтариках якого сліпо горіли •свічі.
"Наче за упокій душі", — полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсістися на м'яких сидіннях, як решітчастий поліцай гикнув, свиснув на коні, і вони, махнувши гривами, полетіли на об'їзну дорогу.