Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...
— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.
Князь Володимир відповів:
— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.
Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.
— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя... Володимир ніби не почув його слів.
— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... і в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.
— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.
— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.
Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.
— Християнин? — переглянулись вони. — Але від кого, звідки?!
— Від болгарських священиків, що живуть у Києві. У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.
Проте що могли робити василіки? — Понеже так, — сказали вони, — то ми охрестимо всю Русь.
— Імператор Візантії, — відповів їм Володимир, — є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.
— Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?
— Про єпархію Фотія я вже сказав, — промовив Володимир. — її не було, то тільки вигадка ваша. І чому ви хочете, щоб київська християнська єпархія підкорялась константинопольському патріарху? Ваш патріарх, як ми знаємо, підкоряється василевсу. Так кому ж підкорятиметься київська єпархія, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу імперії? Ні, ми приймаємо християнську віру, множество людей на Русі, а з ними й я, вже хрещені, у нас буде віднині наша, руська єпархія, і, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу — допоможіть мені охрестити Русь: дайте нам священиків, божественні книги, ікони, такожде науку.
Князя Володимира в цю хвилину не можна було пізнати — гордий, дужий, сміливий, він говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей.
— Ви кажете, що імперія ромеїв всемогутня, що землі її лежать на північ, захід, схід і полудень від Константинополя, що їй кориться безліч народів. Тільки ж вам не кориться Захід, де сидить папа, ви тремтите перед імператором німецьким. Мала Азія повстає проти вас, Болгарія, — горе людям Болгарії! — обливається кров'ю, а однаково не скорена імперією, і її патріарх у Охриді не визнає вашого патріарха.
Василіки розгублено переглядались між собою, київський князь, виявляється, володіє не тільки зброєю, він починає палити їх словом, він говорить ту правду, про яку бояться не тільки говорити, а й думати ромеї.
Володимир не тільки не кінчив, навпаки, починає говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгніваний, а проте стриманий і гордий у гніві своєму, продовжував:
— І чому імперія забуває, що їй не кориться Русь? Ви називаєте нас худородними жителями Півночі, варварами — чому? Хочете знати — Русь тягнеться від Руського й Джурджанського морів до Полунощного океану у від Дунаю аж до Оральських гір. Русь володіє такими добрами, які вам і не снились. Люди її ніколи не ходили й не ходять у чужі землі, та й навіщо вони нам — уся ваша імперія менша, ніж наше поле над Руським морем.
Це були вкрай образливі слова — воєводи й мужі руські сміялись, василіки сиділи, мов води в рота набрали.
— Ми довго мовчали й терпіли! — запальне продовжив Володимир. — Назовіть мені хоча б одного імператора, який побував би в Києві, щоб взнати нас — руських людей, щоб по-людському говорити з нами... Ні, такого імператора не було, імперія говорить з нами, як з якимись печенігами чи хозарами, через василіків, а то й купців... Що ж, які василіки й купці — така й мова. А ми не соромимось — до вас ходили й говорили, чи то в Константинополі, чи під його стінами, з вашими імператорами князі Кий, Олег, Ігор, княгиня Ольга і мій отець Святослав... Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрічають, так і проводжають...
Воєводи й мужі вже голосно тепер зареготали, васияікам здалося, що їх шматує скажений гіперборейський вітер, — і ті, і ті розуміли, про які розмови під стінами Константинополя говорить князь Володимир.
— Скажіть імператорам Василеві й Костянтану, — закінчив Володимир, — що я хочу й буду надалі говорити з ними тільки як рівний з рівними і що цього вимагаю не я, а вся Русь.
— Божественні імператори подумають, подбають, — забурмотіли перелякані василіки.
— Ні — перебив їх Володимир, — імператорам нічого думати й гадати. Руські люди терпеливі, але всяке терпіння докінчується...
Василіки переглянулись між собою.
— Князь Володимир хоче одержати від імператорів високий чин куропалата?* (*Куропалат — намісник.)
Він посміхнувся.
— Божественні імператори не заперечують й згодяться дати князеві Русі вінець кесаря...
Князь Володимир розгнівався:
— Імператори ромеїв, як я знаю, давали вінець кесаря каганам Болгарії, а потім били і кесарів, і болгар. Я не візьму від них ні чепа куропалата, ні вінця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса.
Василіки лютували, вони кипіли від обурення.
— Але ж корону василевса може носити тільки порфірородний...
Це була образа, виклик зухвалому київському князеві, на які він міг відповісти також образою. Володимир справді був ображений — за себе, за всю Русь. Проте він себе стримав і продовжив, ніби й не чув слів василіків:
— Корону василевсів вимагає Русь... А щоб імператори ромеїв надалі ніколи нас не зраджували і щоб Русь справді була рівна з Візантією, імператори Василь і Костянтин мусять дати мені в жони сестру свою Анну.
Василіки могли ждати будь-чого від зухвалого князя, тільки не цього.
— За божественним установленням імператори ромеїв не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невірними жителями Півночі...
— Мені відомо, що імператори віддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго від рабині.
— Син короля Гуго був онуком імператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на імператора анафему...
— Скажіть імператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром — онуком князя Ігоря, який стояв колись під стінами Константинополя, сином Святослава, що бився з Іоанном Цимісхієм на Дунаї. І нині я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з імператорами разом з болгарами під стінами Константинополя. От і все! На цьому ми, мабуть, і кінчимо, василіки!
Тоді патрикій Сисіній сказав:
— Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, і нині їдемо, щоб поговорити з імператорами. Ми певні і будемо молити бога, щоб швидко бути в Константинополі і так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно — про Херсонес, ти обіцяв говорити про нього, коли укладемо ряд.
Князь Володимир посміхнувся.
— Це правда, — сказав він. — Я обіцяв говорити про Херсонес після ряду. Що ж, скажіть імператорам, що я дам їм Херсонес як віно* (*Віно — викуп.) за царівну Анну.
Після цього василікам справді нічого було запитувати. Князь Володимир простягнув руку до вікна й показав на білясті хвилі, що починали борознити синь моря.
— Гіперборейський вітер швидко пожене кубари* (*Кубари — кораблі.) ваші до Константинополя, — закінчив він, — а тим часом подме теплий вітер полуденний, принесе їх назад з рядом, данню і всім, про що ми домовляємось. Щасливого вам путі!
Того ж дня василіки ромеїв вирушили до Візантії.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
1
У Константинополі дуже швидко довідались про те, що ранньої весни до Херсонеса попливло сотні дві подій київських з воями під знаменами князя Володимира.
Війна?! Так, імператор Василь розумів, що князь київський вирішив помститись за своїх воїв, які загинули під Абідосом, за те, що Візантія порушила ряд з Руссю, за все, що вчинив він, Василь, і всі імператори колишні.
Воювати з київським князем? О ні, Візантія ледь стримувала наступ болгар у Фракії, Македонії й на Пелопоннесі, у Малій Азії не стало Варда Фоки, але однаково то в тій, то в тій фемі спалахували повстання, — імперія була безсила, вона не могла воювати на своїй землі, а тим більше в далеких Кліматах.
Крім того, похід князя Володимира на Клімати мав, либонь, більше значення, ніж у яке інше місце, — у Візантії рік за роком спалахував голод, житницею її були Клімати, тепер вони одрізувались від Константинополя.
Тому імператор Василь так швидко, почувши про похід князя Володимира, й послав василіків до Херсонеса, тому він тепер так нетерпляче ждав їх у Великому палаці.
І не тільки він — василіків з Херсонеса ждав Константинополь, вся імперія, життя й майбутнє якої висіли на волосинці.
І от нарешті між чорними берегами Босфору вималювались обриси хеландій — василіки імператора Василя повертались до столиці.
Ці хеландії мали жалюгідний вигляд — у Руському морі біля гирла Дунаю вони потрапили в люту бурю — на деяких з них поламані були щогли, на всіх порвані вітрила, раби на подіях і самі василіки, на чини свої не гляди, мусили виливати воду, гребти, рятуватись, ледь вирвались з пащеки смерті.
Виснажені, кволі, нетверді в ногах після морської хитавиці, стояли тепер василіки перед імператором Василем, що приймав їх не в Золотій палаті, а в одному з покоїв, — сам імператор, що не спав уже багато ночей і дуже хвилювався, страждав від сердечної хворі, не хотів він також, щоб розмову його з василіками чули сторонні особи.
Те, що почув імператор, було страшним, неймовірним...
— Херсонес упав... Князь Володимир сидить у городі.
— Він прийняв вас? Говорив з вами?
— Говорив, василевсе! Він пропонує нам ряд... Ряд! О, як втішило й одразу підбадьорило імператора це одно слово.
— Що ж хоче руський князь?
Василіки сказали, що князь Володимир вимагає, аби Візантія дала дань за всіх воїв — живих і мертвих, що боролись під Абідосом, — що ж, імператор згоден!
Правда, сплатити таку дань зараз нелегко — скарбниці імперії давно порожні, щоб платити сенаторам, сановникам, всім урядовцям, вже не раз продавались скарби Великого палацу, доведеться, либонь, знову торгувати срібними панікадилами, а може, й одягами імператорів колишніх — добре, що в Італії й Німецькій імперії охоче все це купують.
Коли василіки сказали, що руський князь утверждає старі договори про Клімати, в нього наче тягар спав з серця.