Але що поробиш. От і зараз. Продибав не більше гони-півтори, а груди вже розпирає, як циганську халабуду, вони, здається, не витримають того шаленого внутрішнього тиску і лопнуть. Серце скніє і б'ється, аж у голові каламутиться.
І як Тут не згадаєш Кобзаревої влюблениці. Кажуть, він з нею не розлучався впродовж всього свого засланання. Вона, Журлива й жальна, обіймає всього тебе, і годі вирватися з тих владних обіймів. Коли б малися сили, затягнув би її на все горло, щоб розбудити, розворушити оцю довколишню, сковану лютим морозом, тишу. Та ба — нема сил. Їх ледве вистачає хіба лише на те, аби леліяти її в думках:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька...
Та заболіло тіло ;
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
Наздогнавши нарти, вилізає на них, загортає коліна ведмежою шкурою, всідається і хапливо дихає. Коли нарешті віддихується, йому стає легко і приємно. Тепер ніби й повітря порідшало, менше тисне на груди.
А серце б'ється стривоженою пташиною:
Ніхто не заплаче
По білому тілу
По бурлацькому...
Ні отець, ні мати,
Ні брат, ні сестриця,
Ні жона його...
Конвоїр, бачачи, як густішають сутінки надвечір'я, а передня підвода обертається в них на невиразну пляму. починає непокоїтися.
— Агей, саха! — термосить фурмана за плече. — Не куняй. Лоскочи їх, лоскочи. Бо я зараз сам візьмуся і за них, і за тебе.
Та фурман на ті погрози зважає так само, як олені зважають на його безперервні понуки: не оглядається, не відповідає, не поспішає. Як і досі, повторює монотонно і незлобиво:
— Хот. Хот...
— Хот, хот, бодай вони тобі виздихали, — перекривляє конвоїр, але вже не погрожує, просить: — Ворожи їм що-небудь... В управі ж нікого не застанемо, доведеться всю ніч гибіти на вулиці. І де ти такий взявся на мою голову разом з твоїми сухоребрими оленями.
Загалом цей конвоїр — непоганий, в кожному разі набагато кращий від тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим, що їде мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав.
— І за що ви кленете чоловіка? — звертається до нього Грабовський. — Хіба він винуватий, що торік не вродило сіно і скотиною аж вітер колише? Та й ваші прокльони не прискорять їзди.
— Певно, не прискорять, — згоджується конвоїр, — але ж тих уже зовсім не видно.
— Не журіться, не пропадуть, в улусі спиняться. А те, що поспішили, — навіть добре: може, ще застануть когось в управі. Правда?
Конвоїр нічого не відповів. Слова Грабовського, мабуть, заспокоїли його. Він поклав рушницю на нарти, загорнувся великим коміром і приліг, немовби збирався спати.
Не хотілося говорити і Грабовському. В тихих сутінках поволі рояться думи-спогади. Вони спалахують біля кожної з тих численних, неприємних і важких пригод, якими позначена довга, майже двотижнева, мандрівка з Якутська, але найбільше снуються над Вілюйськом.
Вілюйськ — місце мук Чернишевського і багатьох інших. Нарешті побачив його. Погане містечко, навіть гірше за Балаганськ, Кілька купецьких садиб, заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма — ото і всі його "командні висоти". Тюремне подвір'я було замкнуте, і на саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком — крізь вузькі прощілини огорожі. Тепер вона, тюрма, порожня і вся заметена снігом. Кажуть, після монастирівців-каторжників до неї поки що нікого не кидали — так і пустує самотою, одгороджена від світу височенними гострими палями;
Всього два дні побули у Вілюйську, похапцем оглянув його, а враження залишилося назавжди. Воно, враження, — гнітюче, особливо від юрт і життя-буття місцевої бідноти. Кругом злидні аж кишать. Жінки, чоловіки, діти, котрих стрічав на вулиці, — обдерті, виснажені, з остуженими носами, щоками, з очима, роз'їденими трахомою, або й зовсім сліпі. Багатьох загризає проказа. Подивишся' на них — і кров холоне в жилах. Чув, згодом почне працювати лепрозорій, що створюється зусиллями й заходами міс Кетті Марсден. Коли б хоч скоріше, бо лепра тут —-— чи не найстрашніше лихо.
А ще лихо — убоге харчування. Воно, те харчування, в бідноти; здається, навіть убогіше, ніж у тюрмі. Люди, в яких довелося жити, чекаючи фурманки на Мархіно, частували його тільки чаєм та заболонною кашею . Бо ж нема нічого. Житні сухарі Грабовського були для них справжніми ласощами...
Багато помарудили засланців у вілюйському поліцейському управлінні. Окружний справник Антонович зустрів їх холодно, з відвертою неприязню. Видно, заздалегідь був попереджений, хто має приїхати, бо зразу оголосив: балаганці будуть поселені в різні наслеги і не менше за дві-три сотні верст од Вілюйська. Ледве ублагали його поселити Краніхфельда й Улановську разом. Про себе Грабовський уже й не говорив, побоюючись нашкодити друзям. Та йому, власне, однаково, де саме жити на Вілюйщині. У другому Бордонському наслегу — хай і в ньому, тим більше що від нього до другого Мархінського селища, де мешкатимуть Віктор і Евеліна, нібито недалеко, якихось там, казали, вісім чи десять верст...
Павлові роздуми перервав конвоїр.
— От уже, либонь, і Мархіно, — висловив догадку, беручи в руки берданку. — Слава богу.
Незабаром справді в'їхали в селище, яке під блідим місячним світлом ледве виказувало свої обриси. Чи воно уже спало, чи ще вечорничило, важко було встановити: на вулиці не зустріли жодної живої душі, вікна ніде не блимали, але майже над усіма покрівлями струмував дим, вистелюючи на снігу кучеряві тіні.
В управі, що стояла на пригорку, ще світилося. Там застали Краніхфельда, який розмовляв з писарем.
— А де Евеліна? — запитав Грабовський.
— Я тут, Павле, — обізвалася Улановська з сусідньої кімнати, — Скоріше несіть речі з нарт, і будемо їсти. Грабовський непорозуміло глянув на Віктора.
— Пішли, — сказав той, налягаючи шапку, — зараз розповім.
З'ясувалося, в тій кімнаті, з якої подавала голос Улановська, мешкає сторож управи, і писар домовився з ним, що засланці переночують у нього. Евеліна вже познайомилася з господинею, і вони разом готують вечерю.
В управі було світло й тепло, а писар, опецькуватий чолов'яга з чисто виголеним лицем, виявився на диво люб'язним, трохи навіть запобігливим. Переглянувши передані йому конвоїром папери, поклав їх у шухляду і запитав про дорогу.
— Ну, дорога... — почав було Краніхфельд, та не встиг розповісти, бо нараз одчинилися сінешні двері і поріг переступив дідусь. Був одягнений у якесь лахміття, що звисало довкола нього строкатим канцуряччям, прикриваючи величезні личаки. На голові мав гостроверху шапку, в руках — ціпок.
— Байбале, — звернувся до нього писар, — ти вже тут? Знову почнеш чудасію?
Але дід не відповідав. Підступившись до Краніхфельда і Грабовського, які сиділи на лаві під стіною, скинув шапку і одважив п'ять доземних поклонів.
— Тойони! Тойони! — вигукнув благальне.
Говорив шпарко, хапливо, наче боявся, що йому не дадуть закінчити. Якутську мову іноді пересипав російськими словами, розмашисте жестикулював, але ні Павло, ні Віктор не могли достоту второпати, чого він хоче. Грабовський збагнув лише те, що йшлося про якесь озеро, річку, поля, сінокоси, сільських бідарів, голодну скотину. Догадувався: перед ними стоїть, шанобливо схилившись, не жебрак, а людина, котру болить якась важлива громадська справа.
Вислухати й зрозуміти прохача заважав також опецькуватий писар, який враз зареготав. Дідові гарячі зливи і писарів розкотистий сміх тривали кілька хвилин.
Нарешті писар змовк. Витерши строкатою хусткою спітнілу лисину, він видобувся з-за столу. Підійшов до старого, взяв за плечі, обернув лицем до порога і штовхнув у спину.
— Батур, батур, акари ! Забирайся геть. Це не тойони, іди.
— Не виганяйте його, — попросив Грабовський. — Скажіть, чого він хоче.
Але писар ніби й не чув. Заспокоївся лише тоді, коли випер нещасного з управи.
— Це наш дивак, — почав пояснювати, причинивши щільно двері, — Байбалом звати. На весь світ ремствує, а тих, котрі багатші, готовий прямо живцем закопати. Домагається якоїсь там правди, воює проти податків, все чогось шукає, а чого — й сам не тямить. Тільки людей морочить та власті дратує. Його не переслухаєте. Прийняв вас за начальство, ото й розійшовся. Тепер до ранку тупцюватиме біля управи. Таке трапляється кожного разу, коли приїздять до нас окружний справник або хтось з обласного управління. Ну, дідько з ним. Ідіть спочивайте, а завтра рушите в свої наслеги.
8
Знову дорога.
Дивується Грабовський: мороз сягає за сорок градусів, сніг іскриться блискітками, аж повискує під полоззям, а не холодно. Навіть густе, наче холодець, повітря не душить грудей, і їхати приємно. Чи це тому, що ситі в сірих яблуках коні летять, мов змії, стримувані конюхом управи, чи тому, що поруч не сидить конвоїр з рушницею, а чи тому, що скоро закінчиться останній прогін?
Останній. Що являє собою той Бордонський наслег? Як добиратися з нього до Краніхфельдів?
Віктор та Евеліна ще залишилися в управі. Затримаються там днів два, доки вирішать питання про земельний наділ. Вони порішили, одружившись, завести власне господарство. Радили те саме робити й Павлові, але їх плани не ваблять його. Він не відчуває в собі ні талантів дбайливого хазяїна, ні охоти до того. І не думає огніздюватися тут, у Якутії, бо ж то значить зв'язати собі руки й ноги, розпрощатися з святою мрією про повернення на Україну. Ні, ні — геть клопоти хазяйські, геть домочадські спокуси! Тих сто шістдесят шість карбованців і п'ятдесят вісім копійок, які даватиме казна щорічно, йому вистачить на прожиток — до розкошів не звик. Знайти б собі одного-двох учнів, щоб заробити на книжки та газети, — то й було б досить...
Звернувши з санного набою по закрижанілому руслі річки в лісову просіку, побачили чоловіка, що стояв за гін двоє від просіки на краю величезної галявини і розмахував руками, наче комусь подавав якісь знаки.
— Що він там робить? — здивувався Грабовський.
— Видно, знову планує, — відповів погонич, і добра посмішка сяйнула на його симпатичному обличчі.
— Планує?
— Еге. То ж Байбал, дивак з наслега, у який ми...
Грабовський уже не чує дальших слів фурмана. Придивляючись до чоловіка на галявині, він справді пізнає того діда, котрого вчора писар брутально вигнав з управи. Дідусь, звісно, й не відає, що Павло після вечері тричі виходив надвір, довго блукав попід управою, сподіваючись застати там старого і вислухати його душевну скаргу-прохання, що прикра пригода в управі не давала йому вночі заснути, що через неї він зненавидів облесливого писаря-товстуна.
— Байбал з Бордонського наслегу?
— Так, — киває головою погонич.