Повістки стелилися купно; в них порсалися, розшукували свої, читали. і залишали на місці. І тільки Павка з Льонькою здуру забрали свої під розпис. Армія накатувалася котком. Лякали: не з'явишся — приведемо, сховаєшся — знайдемо і запроторимо років на два-три до дисциплінарного батальйону. А потім усі свої три роки все одно служитимеш. Павка не брикався і змирився, а Льоня переживав: не випадково він вибрав цей інститут із військовою кафедрою, ще й щедро віддячив голові приймальної комісії. До колгоспу, заради розваги, приятелі ще з'їздили, а на лекції вже не ходили. На початку жовтня у них відібрали паспорти.
— Невже ж ти, Павко, так і підеш незайманим? Три роки — не один рік, — Льоня потрусив під носом друга щойно отриманим військовим білетом з вкладеною призовною повісткою: — Хочеш я перебалакаю з Мариною?
Павка розгубився. Марина, Льоньчина дівчина, йому подобалася. Проста дівчина з села, вона працювала маляркою, а вигляд мала справжньої одеситки. Струнка білявка, з наведеними очами, ясно-червоним ротом і білозубою усмішкою від вуха до вуха, в полосатій блузці і коротенькій червоній спідниці, вона приходила по п'ятницях; в непогоду ночувала у Льоньчиному ліжку, а звичайно він уводив її у сквер на третій станції Фонтану, під телевежу, і повертався вранці із заяложеними травою колінками. Якось втрьох вони пішли на футбол. Перед матчем на стадіоні відбулася історична зустріч одеської молоді з в'єтнамською делегацією на чолі з Хо-Ші-Міном. Не слухаючи виступів, трійця прямо на трибуні розпила з горла дві великі пляшки "Мадери", і Марина, підхопившись, зарепетувала, роздираючи на собі блузку: "Дам Хо-Ші-Міну!"
— Навіщо тобі той миршавий дідуган? Поглянь ось на Павку, — дотепно зауважив Льоня.
— Гарний хлопчик, а що?
— Можеш позбавити його невинності? А то заберуть в армію, і буде йому погано.
— Коли?
— В армію?
— Позбавити.
— Ну, на сьогодні ти вже зафрахтована.
— А в суботу я не можу. По суботах я даю хазяїну квартири в рахунок комірного.
— Міг би й доплачувати за системність.
— Тобі на пропій?
— Я наодинці не п'ю.
— Хіба що в неділю. Тільки так, щоб усі повиходили: я нервую, коли збоку кахикають.
— Буде по-твоєму, — Льонька непомітно ущипнув друга.
У чоловічому гуртожитку на Піонерській 8 від самого заселення панувало самоврядування. Внутрішнім ладом переймалася студентська рада, яка перевіряла чистоту в кімнатах і, чатуючи на вході, не пропускала сторонніх. Сторонніх жильці затягували через вікна пожежним шлангом. Але кімната №167 вважалася особливою, і Льоня провів дівчину парадним входом. Співмешканці спочутливо залишили кімнату на всю ніч.
— Ну як? — запитав Льоня Марину вранці.
— Ти такий грубий, а він такий голубливий... Дай закурити! — відповіла вона.
Щасливий Павка промовчав: йому хотілося ще і ще.
— Хорошого потрошку, — охолодив його Льоня і додав: — Дивись мені, відтепер — ти мій боржник.
Павка сприйняв ці слова як жарт і швидко забувся, але друг, як мине багато років, про все йому нагадає.
Попри сподівання, що їх відправлять в одній команді, Павку забрали першим. Незадовго до від'їзду, він — на фільонках одежних шафочок, прибудованих до бокових стін, — написав дві картини маслом: романтичні, пронизливі види Арктики з репродукцій Роквела Кента. Фанера, вкрита товстим шаром білої емалі, добре прийняла фарбу; здавалося, Біла Безмовність на фоні синьо-фіолетового неба наповнила кімнату морозом і свіжістю.
— Невже при ремонті у когось підніметься рука зафарбувати таку красу? — захоплено вимовив Льоня.
— Роз'їдемось на канікули, і вони заляпають нітрофарбою, — прирік Лузан і здивовано запитав: — А до чого тут Арктика?
До товарної станції Павку проводжали всією кімнатою; тверезі, бо гроші скінчилися ще тиждень тому. Поверх свого картатого костюму, справленого ще у Сумах, Павка одягнув стареньку засмальцьовану куфайку, якою наділив його дядько Тарас. На ній не вистачало нижніх ґудзиків, і Мош запропонував свій легендарний ремінь.
— Залиш собі. Ти ж сам казав, що дембеля відберуть все хороше, а тобі, може, ще згодиться, — великодушно відмовився Павка.
КНИГА ДРУГА
Частина V
Розділ І. Новобранці
Докучливо стукотять чавунні колеса... Підклавши під голову дядькову куфайку, Павка вмостився на другій полиці і замислився. Куди несуть його чорти? Як гарно було в інституті! Мабуть, так добре йому вже не буде ніде й ніколи.Який дурень придумав три роки? За три роки Лузан із Джокою закінчать інститут і одружаться. На нижніх полицях їдуть товариші по нещастю, нові друзі. Микола Задорожний — добродушний здоровань із дачі Ковалевського. З ним познайомився на медичній комісії. Борис Чигідін — моряк Чорноморського Пароплавства. Його життєвий шлях один в один схожий на Льоньчин: обидва розповідають однакові історії. Марко Бєлгородоністровський — віолончеліст, виключений з четвертого курсу консерваторії за політичну ненадійність; Стьопа Константинов — матрос Дунайського Пароплавства і він закінчив Кілійську морехідну школу разом з Рудиком Калитою.
— Сержант сказав, що Ленінградський військовий округ простягається до самої Нової Землі, а торгові судна туди не доходять, — перервав тишу Борис.
— Скажи, Борю, я там не відморожу пальці? — захвилювався Марик.
— Капітан казав, що службу розпочнемо під Ленінградом.
Призивна команда розмістилася у двох вагонах: один з Одеси, другий з Кишинева. Офіцер, капітан з малиновими петлицями, пошвендявши з одного в другий, переодягнувся у спортивний костюм, довірив службу двом сержантам, а сам зачинився в купе з провідницею.
— Сходжу до молдаван. Не може бути, щоб вони не прихватили вина, — сказав Борис і за півгодини повернувся веселий і з повною трилітровою банкою: — Там гагаузи з Комрата. Питаю: "Вино є"? Три стакана налили зразу, а оце баночку з собою дали.
— "Вино, воно на радість нам дано", — продекламував Павка і зліз з полки. У кінці вагону безладно задеренчала гітара.
— Сходи, Борю, поспіваємо, — попросив Марко. Він настроїв інструмент і заспівав про Одесу, Костю моряка і Костю Шмаровоза; про "бублички" і дівчину з Нагасакі. Скоро їхнє купе набилося вщент. Хтось вискочив на зупинці і притарабанив дві пляшки "Московської". Підтягнулися сержанти, і тільки красунчик-капітан не виглянув зі щасливого купе.
Вагони розвантажилися за Ленінградом, на станції з ліричною назвою "Осиновая Роща", і за новобранців узялися командири з танками на чорних петлицях. Гурт вишикували по росту в одну шеренгу і переписали в тому порядку.
— Рота... На перший — третій розрахуйсь! У три шеренги становись! Напра.фу!
Прямо, кроком. руш! — не гучно, але виразно скомандував сержант із трьома личками, і пістрява колона понуро, поперек ноги, рушила в невідомість.
Над високим темним лісом панувала звіздяна ніч, і широка піщана дорога добре проглядалася у пітьмі.
— Могли б і автомобілі вислати, — зауважив Марик.
— Рота. Припинити балачки! — суворо скомандував сержант і, трішечки розчулившись, пояснив: — Це, щоб служба медом не здавалася.
До місця призначення — військового містечка Сєртолово марширували дві години.
— Рота. стій! Почнемо з відпилювання рогів, — об'явив сержант, вишикувавши команду перед одноповерховою цегляною будівлею з чорною від сажі трубою.
Від цивільних солдатська баня відрізнялася тим, що в ній було холодно. На гурт видали десяток перукарських машинок, і хлопці постригли наголо один одного. Скинувши цивільний одяг в купу, вони похлюпалися у холодній воді і натягли на себе чисту, хоч і ношену, білизну з незвичними кальсонами і онучами. Обмундирування видали теж вживане, як сказали бу, зате кирзові чоботи — новенькі. Огляділися і здивувалися: студенти, моряки, трактористи, музиканти колгоспники укупі перетворилася на однорідну масу.
— Схожі як протигази, — сказав Борис.
Пострижену і переодіту команду назвали четвертою ротою, відвели до казарми і вишикували у три шеренги в проході поміж рядами двох'ярусних ліжок.
— Я — сержант Кузін, заступник командира третього взводу. Завтра командир роти капітан Ковальчук розповість вам стосовно подальшої служби. А наразі проведемо вечірню повірку. Віднині забудьте імена! Вас відрізнятимуть суто за прізвищем і місцем у строю. На виклик мусите відповідати: Саме "Я", а не "єсть", "тут" або "присутній". Останній в строю додає: "Розрахунок закінчено"! Якщо хтось зіб'ється, переклик повторюватиму від самого початку, допоки не утямите. Питання є? Думаю, всі хочуть спати, і у нас все получиться. Отже: ррротааа. слухай вечірню повірку:
— Курсант Пулькін!
— Я!
— Афіногєнов!
— Я!
— Яковлєв!
— Єсть!
— Відставити. Ррротааа. слухай вечірню повірку!
— Пулькін!
— Я!
— Афіногєнов!
— Я!
— Яковлєв!
— Я!
Дев'яносто шостим, останнім в третій шерензі третього взводу, стояв вихованець Одеської консерваторії, і на ньому сержант зашпортнувся.
— Бєлгородо.., Бєлгороду.
— Бєлгородоністровський! — услужливо підказав Марко.
— Тьху ти, прости Господи! У мене на перекликах будете Бєлгородським. Бєлгородський!
— Я!
— Відставити! А "розрахунок закінчено"? Бачу, не всі спати хочуть... Рррота,.. слухай вечірню повірку!
— Пулькін!
— Я!
— Афіногєнов!
— Я!
— Яковлєв!
— Я!
— Бєлгородський!
— Я! Розрахунок закінчено!
— Рота, увага! Зараз розберемося з койками. Перша зліва нижня закріпляється за курсантом Пулькіним; над ним — курсант Афіногєнов. Наступна нижня — курсант Яковлєв, і так далі, у відповідності до переклику. Питання є? По команді "розійдись" усі знаходять своє ліжко.. .Рота... розій... дись! Пояснюю: у головах кожної койки приставлено по тумбочці, а у ногах по табуретці. В тумбочці зберігатимете особисті речі: зубну щітку, білу матерію для підкомірців, мазь і щітку для взуття, зошити та підручники. Нічого зайвого, будемо перевіряти і непотріб викидатимемо. Заправляти обмундирування на табуретці. Погляньте на табуретку молодшого сержанта Карпухіна... Питання є? Потренуємось. Ротаа... повзводно, у три шеренги, становись! Рота, рівняйсь! Струнко! Вільно! Тепер, по команді "відбій!" кожен біжить до свого ліжка, роздягається, заправляє належним чином обмундирування, і лягає під укривало.