І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.
Нур'ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Гропининою спиною.
Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім — і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур'ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав'ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.
Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур'ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.
— Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, — сказав він їй бадьоро.
Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю — людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором'язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.
Другого дня Нур'ялі попросив її піти з ним до Каффи продати улов, бо Ахмет поїхав до Ескі-Криму, а Шафіге, як правовірна, не могла говорити э чоловіками.
Горпина одягла нову вишивану сорочку і нові мешти Нур'ялі з жовтої козлячої шкіри.
Човник мчав, наче ластівка. Гойдало. Горпина відчувала, що її починає нудити. Не бачила вона ані краси Каффської затоки в строкатих парусах, ані розкішно оздоблених галер і бригантин на рейді. Ледве дочекала вона, щоб човник пристав до берега, і вийшла на землю, хитаючись.
Нур'ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.
Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.
Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш з валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли, штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.
У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур'ялі з сапетами живої риби.
І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба. Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.
А над базаром і юрбою сліпучо-синє небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні — як бузок, а натовп — як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.
Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.
В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли — дурні? А ось — верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці...
Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур'ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті,. владно вказуючи на сапети, наказав:
— Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.
І Горпина здивовано побачила, що Нур'ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:
— Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. — Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.
— Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, — наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур'ялі.
— Хто це? Чому тобі не можна торгувати? — захвилювалася Горпина.
— Це уста-баші [172]. Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.
Горпина нічого не зрозуміла. Уста-баші... Реван... А до чого ж тут риба?
— Хто це? Мурзак? — перепитала вона.
— Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.
Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур'ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:
— Почому камбула, молодичко?
Горпина злякано обернулася.
Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.
— Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.
Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це — потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже? — Звідки ж ви самі, молодичко? — нарешті вимовила вона. — І нащо ви по-татарському замоталися?
Жінка в фередже весело розсміялася.
— Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.
— А давно ви тут, молодичко? — не витримала Горпина.
— Та вже давненько. Років із вісім. А ви?
— Ой, не пригадуйте! Три місяці, — зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.
— З чоловіком чи caмi? А це хто? — розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур'ялі.
— Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.
— Ой-ой!.. — зітхнула біла мара. — І мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них — каторга. Гірше не вигадаєш... Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок... Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: "Викупила". Невже це можливо? І раптом глибокий біль і сум за Коржем охопив її серце.
Нур'ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.
— Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? — прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур'ялі міг її зрозуміти.
— Еге-ге! Дай вам мед — так і ложку подай, — засміялася жінка. — Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.
Горпина нахилилася до риби, вибрала щe живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.
— А де ж вас, тіточко, знайти можна? — спитала вона напівголосно.
— На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо — садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь — кипариси. Мо, й сьогодні зайдете після базару?
— Спасибі... Тільки не знаю, як він... Не вільна я... купована, — похнюпилася Горпина.
— Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, — нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу
— А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? — зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.
Ельмас порилася десь у складках фередже і висипала на Горпинину долоню цілу жменьку мідних акче. Горпина мовчки передала гроші Нур'ялі. Той перелічив їх і частину віддав Горпині.
— Камбула варта сорок акче [173], — пояснив він. — Поверни решту.
Ельмас засміялася, замиготіла карими очима і сунула гроші Горпині.
— Не візьму! Скільки дала — стільки й буде. Це мій почин на викуп вашого дружини.
І, не чекаючи на відповідь, зникла.
Горпина скам'яніла. Що це? Примарилося чи насправді?
Але в долоні міцно затиснуто мідні акче, і печуть вони їй руку, як червоні жаринки.
В душі знялася буря. Викупити чоловіка! Це можливо... Можливо!.. Але як? І що тоді буде з нею? Нур'ялі, може, відпустив би її на волю як рабиню, але ніколи не звільнить її як дружину. Проте яка вона йому дружина! Ось Шафіге — це справді Ахметова дружина. Вона прийняла з ним, хай бусурманський, але все ж закон. Справили весілля, співали над нею весільних пісень, читали якісь там молитви... А вона, Горпина? Татарська коханка, наложниця, а не дружина.
І сором, і біль опікали їй лице окропом. Сaмa, сама кинулася йому в обійми!.. Caмa побажала своєї неслави... Нур'ялі такий сором'язливий, такий стриманий. Та коли б не вона — він, певно, й досі не займав би її.
А Корж десь страждає на галері, закутий у кайдани, голодний, холодний, в зотлілому лахмітті на тілі. А навколо — море, по-зимовому бурхливе й холодне... Веслуй, мовчи, не смій стогнати під таволгою, червоною від козацької крові...