Спраглий мистецьких вражень, за якими так довго тужив у неволі, мав їх тепер досхочу щодня. Сьогодні слухав чудової декламації Щепкина, що приїздив до Петербургу весною того року, завтра спішив до драматичного театру, щоб з досвідом старого театрала оцінити мистецьку гру талановитого Прова Садовського.
То був присутній на нараді про виставу нової опери Вільбоа, то слухав читання нової драми Желіґовського, то оглядав величезні мистецькі збірки Ермітажу – сьогодні скульптури, завтра колекції античної старовини й багаті галереї західноєвропейського мистецтва, щоб потім, переситившись огляданням творів великих майстрів, зробити "чарівний перехід" до вистави квітів, де його, як казав, "оновлювала" "свіжа краса природи" – "різноманітна зелень, маси свіжих розкішних квітів, музика, і на довершення чару – юрба прекрасних, молодих і свіжих, як квіти, жінок".
Цей надмір естетичних вражень його не перевтомлював, хоч, очевидно, поглинав масу нервової енергії, і нерви його ввесь час були в стані найбільшого напруження. Був знову з людьми, серед яких були десятки глибоких естетів, що з ними міг ділитися досхочу своїми мистецькими враженнями, і вже не міг тепер, як колись на вигнанні, нарікати на "естетичну самотність". Задовольняючи свій мистецький голод, не забував і чисто інтелектуальних зацікавлень: то ходив на публічні лекції, то вів довгі жваві розмови з найосвіченішими людьми того часу і, очевидно, був і для них цікавим співрозмовником, коли вчений такого масштабу, як Кавелін, міг із ним засиджуватися до третьої години ночі, ведучи розмови то про "минулу й майбутню долю слов’ян", то на теми психології та філософії.
1858 – 1859 рр. В Петербурзі
Художня творчість
Але ні гомеричні порції сприйнятих естетичних вражень, ні веселі й гучні, іноді дуже непомірковані, розваги, ні діяльна праця над собою, щоб нав’язати живий контакт із сучасністю, ні вся калейдоскопічно-сороката юрба, що під час цього кількамісячного тріумфу носила його на руках і втягала у вир свого життя, не припинили ані здійснення його намірів продовжувати мистецько-малярську діяльність, ані творчої поетичної праці та заходів щодо нового видання своїх поетичних творів. Уже за тиждень по приїзді до Петербургу його займає думка про те, як "доступитись до цензури", а по двох тижнях він доручає управителеві Кулішевої друкарні Д. С. Каменецькому клопотатися в цензурному комітеті про перевидання "Кобзаря" й "Гайдамаків", як І тому "Поезій Тараса Шевченка".
Мав уже в руках мало не все, написане перед засланням, – бракувало лише дечого з "Трьох літ" – "Єретика" та 3–4 дрібних поезій. Куліш роздобув уже все на Україні і, переписане своєю рукою, вручив Шевченкові через Каменецького. Не обмежуючись переглядом давніх творів, Шевченко творив і нові – писав якусь "Лунатику", що, на жаль, не збереглася, але його відривали від цієї праці. За місяць по приїзді він уже вибирає собі сюжет для першої ґраверської праці – "Святу родину" Мурільйо і це замість "Казарми" Теньєра або свого "Блудного сина", що про них думав на засланні. У ці перші дні радісного оновлення все прикре й сумне ніби само втікає від нього, – не зображуючи того, що брудне й негативне, хоч би й для боротьби з ним, а апотезуючи чисте й прекрасне, він хоче тепер іти до визначеної мети: популяризування мистецьких творів. Відвідує старих досвідчених митців граверів – Йордана, Клодта, Служинського, Уткіна, просить у них вказівок та порад, копіює вибрані сюжети, замовляє для них мідяні дошки.
Наближалося літо, і була надія, що Петербург "розвантажиться", і тоді можна буде вирватися з приятельських обіймів і присісти до тяжкої праці, що вимагала багато часу, спокою й зосередження на ній усієї енергії.
Щепкин, коли приїздив у травні до Петербургу, трапив саме на такий тиждень, коли Шевченко переривав свою працю в Ермітажі занадто довгими розвагами з "гульвісою" Гулаком і Сошальським. Старий друг нічого не сказав тоді поетові, але, зажурений цим, писав йому потім уже з Москви: "До праці й до праці! Не давай бездіяльності опанувати себе". Пересторога була щира, але зайва. Шевченко незабаром увесь упірнув у ґраверську роботу і 15 липня, скінчивши офорт з образу Мурільйо, взявся до Рембрандтової "Притчі про виноградаря". Як на початок, це було рекордне досягнення, тим більше, що й учився й удосконалювався сам, – старі гравери, крім хіба одного Клодта, в техніці офорту мало чим могли допомогти Шевченкові.
Писав Аксакову, посилаючи йому в подарунок першу працю: "Не осудіть – на що багатий, тим і радий. Цим не новим способом ритування у нас ніхто не займається, і мені довелося робити досліди без сторонньої допомоги". Але й без допомоги давав собі раду з вибраною складною ґраверською технікою і навіть сам знаходив нові методи й засоби в цій складній і марудно-тяжкій праці. Зійшовшись із власником надзвичайно багатої колекції гравюр і їх знавцем Маріном, вчився сам у великих майстрів, придивляючись до їх техніки – вивчаючи їх гравюри.
Замість того, щоб відпочивати влітку, тяжко працював, але коли прийшла осінь і Петербург ожив, то й наш поет знову віддався веселим розвагам і товариському життю. Щиро писав про це 9 жовтня матері своїх друзів – братів Лазаревських: "Після довгого й тяжкого іспиту… я не призвичаївся ще до радощів свободи, не став іще на нормальну колію життя. Мені все ще здається, що я в гостині, і на цій підставі я нічого не роблю"… "Нічого не роблю" – це було, звичайно, перебільшення; хотів цим висловити ту думку, що надто мало робить.
Тим часом восени йому почало докучати безгрішшя: не мав ніякого заробітку, а ґраверська праця вимагала ще й додаткових видатків. Перші місяці після приїзду до Петербургу матеріальних труднощів не мав: жив у М. Лазаревського, а гр. Настасія по приїзді поета з Нижнього вручила йому 500 карбованців, виручених з аматорської вистави, спеціально для цієї мети організованої. Та ми вже знаємо, що гроші його не трималися, – коли були, то витрачав, не думаючи про наслідки, коли ж витратив усі, починав турбуватися. У листопаді в листі до Щепкина нарікав уже на "безгрішшя прокляте": не мав за що навіть до опери піти. Час від часу міг продати якусь акварель чи сепію із числа привезених із Новопетровського або зроблених під час повороту до Петербургу; міг іноді знайти аматора на нову свою гравюру, але цього для нього було мало.
Тільки видання творів могло б йому принести більшу суму грошей і на довший час запевнити матеріальне існування, але по піврічних заходах виявилося, що цензура не компетентна дати дозвіл, бо літературну діяльність заборонив Шевченкові сам покійний цар. Довелося подати відповідне прохання новому шефові жандармів кн. Долґорукову, що поет і зробив 27 жовтня. Шевченко просив дозволу на нове видання вже видрукуваних раніше творів і, сподіваючись тепер, що цей дозвіл дістане, навіть продав їх видавцеві Кожанчикову за 2000 карб. Але Долгоруков несподівано наказав справу припинити, мабуть, ознайомившись із нею докладно, прочитав колишню "рецензію" Дубельта з остаточним висновком, що й у тих творах Шевченко "бажає викликати ненависть до панування росіян". Знав Долґоруков і про ненависть царя й цариці-вдови до нашого поета, і це теж могло вплинути на його рішення.
Це був для Шевченка перший великий удар після повороту з заслання. Хтось порадив поетові почати з іншого кінця – звернутися до нового ліберального міністра освіти Євграфа Ковалевського. Приятелі поета хотіли, мабуть, викликати особисте звернення міністра до жандармів, і справді, 4 грудня канцелярія міністра освіти почала справу "про дозвіл митцеві Тарасові Шевченкові надрукувати новим виданням його твори "Кобзар" і "Гайдамаки"".
На початку наступного [1859] року це посунуло справу вперед. 28 січня Долгоруков повідомив міністра Ковалевського про свою принципову згоду на друкування названих творів Шевченка, але під умовою, що вони будуть наново розглянені цензурою, а на "Чигиринського Кобзаря" "буде звернена особлива увага".
Поетична творчість
Усі ці митарства безперечно зіпсували райдужний настрій, у якому Шевченко перебував у Москві й Петербурзі по повороті з заслання. Він тратив придбану рівновагу і спокій духу. Справа визволення селян-кріпаків, якою, можна сказати, жила й дихала тоді краща частина громадянства в Росії й на Україні, теж затягалася й заплутувалася що далі, то більше. Не була вона ні легка, ні проста, але здійснення її значно прискорила б виразна, рішуча позиція уряду, продиктована згори місцевим комітетам, що опрацьовували нову реформу, та цього не було. Навпаки, ліберальні керівники місцевих комітетів зустрічали на місцях не тільки опозицію реакційного дворянського елементу, а часто й виразний саботаж. Коли на початку уряд провадив справу дійсно сміливо й рішуче, то пізніше почав сам трактувати її обережніше. Впливали на це й селянські бунти, що ними спалахнула вся імперія, коли перші вістки про волю дійшли до селянської маси, яка що далі, то більше хвилювалася. Реакціонери, що передрікали революцію, яку викличе задумана реформа, тріумфували, а поміркованим прихильникам реформи бунти теж підказували обережність.
Уже від самого приїзду до Петербургу Шевченка все це почало дратувати: для нього визволення кріпаків було справою, яку треба розрубати, як Гордіїв вузол. Як колишній невільник-кріпак, він не хотів і не міг миритися ні з якими компромісними міркуваннями в цій справі, навколо якої було так багато зайвої чисто-російської балаканини. Вона його дратувала. Уже через місяць по повороті до Петербурґу салонові розмови про емансипацію назвав він у щоденнику "безконечними й пустими балачками".
Розв’язання цього питання для нього було передумовою всяких інших можливостей загального розвитку українського народу й досягнення повної політичної свободи. Думка про визволення селян зробилася тепер його настирливою ідеєю. Затягання реформи зруйнувало всі ілюзії, що їх він мав по перших враженнях повороту, коли він, незламний оптиміст, повірив у те, що Росія оновилася, коли мало не загальний лібералізм, з яким зустрівся, готовий був уважати за відбиття реальної сили суспільства. Тепер, гірко розчаровуючись, він побачив, що це не так.