Мабуть, десь і померли.
— Не врятував, значить, шкури? — мовив якось аж розчаровано німець.— І Бог не поміг. Жаль, що не доведеться зустрітись."
— А ви його знали?
— Знав!..— хмикнув той. Гостро глянув на Івана, поворушив пальцями.— Не так я, як мій тато. Він же тата і продав... Як Юда Христа.
— І тут наче завіса спала з очей Івасюти: вмент упізнав цю людину. Зодягнутий у чужоземний мундир, перед ним сидів Микола Гайдук — молодший син отого Гайдука, якого ще в двадцять першому році убили десь на кордоні. Казали, що загинув і Микола, дехто навіть божився, що на власні очі бачив і труп. А він, бач, живий. І ще пригадав Іван, як побілів його батько, коли дізнався, що Гайдук утік із в'язниці, з-під розстрілу, і як потім, коли старий об'явився вже з бандою, з ночі у ніч зникав із хати, переховуючись то в стодолі, то на городі, а він, Іван, клав біля себе сокиру. Як зрадів батько, коли дізнався, що банду розгромлено, а Гайдука вбито. Як молився, довго й проникливо, перед образами. У неділю ж поїхав разом із сином до храму та й обставив свічками мало не всіх святих. І хоч батько нічого не казав, уже тоді догадувався Іван, що тут щось нечисто: чого б його так боятися, а потім так радіти Гайдуковій загибелі? "Так ось воно що!" — подумав, холонучи, Йван, бо йому вже здавалося, що цей понімеччений Микола Гайдук не випустить його живцем з кабінету— Продали, знацця, батько старого Гайдука". І разом зі страхом за власну шкуру заворушилася образа на, може, вже мертвого батька: "Отак — себе рятували, а про рідного сина й не подумали!"— нібито батько вже тоді міг передбачити й ще одну війну, й оцю несподівану зустріч.
— Як Юда Христа,— повторив по паузі Гайдук, незблимно дивлячись на Йвана.
Іван тим часом вагався: казати чи ні, що він упізнав нарешті, хто сидить перед ним. Вирішив, що втрачати НІЧОГО:
— Значить, вернулися...
— Не радий, чи що?
— Чого ж...— з натугою мовив Іван.— Ті, що не раді,— за тими й слід прохолов.
— Спасибі й на цьому! — усміхнувся недовірливо Гайдук. Помовчав, ворушачи пальцями, потім спитав: — Як там наш двір?
— Двір? Що ж...— зам'явся Івасюта: не встиг іще побувати на тому кутку, де колись жили Гайдуки.— Двір цілий, здається...— І, пригадавши давню пожежу, у двадцять восьмому чи двадцять дев'ятому, поспішно додав: — От тільки хата згоріла...
— Знаю! — відповів Гайдук.— Сам і палив. Щоб якась краснопуза наволоч не влізла до хати.— Помовчав, граючи жовнами, потім уже іншим, глухим, аж надтріснутим голосом запитав: — Матір де поховали?
Івасюта не був на тому похороні, тому й не знав, де похована Гайдукова мати, однак признатися в цьому не наважився.
— Та-а... на кладовищі. Де ж іще!
— Приїду — покажеш...
Гайдук довго сидів насупившись, і німецький, бездоганно зшитий мундир, поцяцькований якимись значками та бляшками, вже не сидів на ньому як улитий, а обвиснув, зібрався у складки, і руки, досі твердо й рішуче покладені на стіл, теж якось обм'якли, як обм'якло й Гайдукове обличчя. Він довго сидів у важкій, похмурій задумі, а коли врешті звів очі на Йвана, то вони в нього були вже не світлі й холодно примружені, а круглі, червоні й печальні.
— Скільки років минуло,— заговорив глухо Гайдук, і той глухий голос аж здавив за горло Івана.— Скільки минуло, а отут і досі пече! — показав рукою на серце.— За віщо? Що ми їм зробили такого?
— Нас теж розкуркулювали,— поспішив відмежуватися од своїх земляків Івасюта.
— Що ми — чуже крали? — продовжував, наче й не чув Івасюту, Гайдук.— Чи скарали кого. То за що ж мого тата вбили? То хіба таких людей милувати?!
— Хто ж каже, щоб милувати! — не витримав знову Іван: йому здавалося, що Гайдук і його, Івасюту, підозрює у співчутті людям.— Я б сам їх з радістю на шибеницю!..
Гайдук недовірливо зиркнув на Йвана (чи то так тільки тому здалося) і вже іншим, офіційним, холодним тоном спитав:
— Комуністів, комсомольців списки склали?
— Списки-то є...— зам'явся Іван.— Тільки толку од них...
— Повтікали?
— Як крізь землю всі попровалювались!
— Далеко не забіжать. Хто тільки появиться — одразу ж до мене! Сам буду допитувати. Сам! Особливо того — Ганжу. Спіймаєш живого — спишу всі ваші гріхи.
Іван поштиво слухав. Не наважувався сказати Гайдукові — до чого ж тут він? Не він же видав старого! Відчував себе повністю в руках оцієї людини: кивне лише пальцем — і його, Івасюту, не стануть і слухати!
— Ну, йди вже,— сказав нарешті Гайдук. І коли зраділий Іван, попрощавшись, швиденько пішов до дверей, запитав ще раз у спину: — Так помер, кажеш, старий лис? А може, живий?
Запитання оце лунало в голові Івана, поки й їхали до Тарасівки. Він сам напевно не знав, живий батько чи мертвий,— як розлучилися в двадцять дев'ятому, як подався на Донбас,— не посилав жодної звістки старому. Остерігався, що, в разі чого, доберуться й до нього.
Перед самою війною, риючись у старих паперах, натюгувся на пожовклий папірець з адресою батька: записав перед тим, як рушав на Донбас. Ольки не було вдома, ховатися ні від кого, і він довго вдивлявся у вицвілі літери і боровся зі спокусою написати — довідатись, як там вони. Відчув себе раптом таким одиноким, таким ущент обкраденим, що коли зайшла раптом теща та солоденьким голоском запитала, де її доня,— з такою ненавистю глянув на неї, що таі аж одсахнулася од нього. Потім, коли теща, ображена, вийшла, поспіхом дістав сірники і підпалив папірець, бо відчував: не спалить — рано чи пізно напише.
Цупкий папір горів повільно, брався траурною рамкою, і хоч вогонь не діставав ще Іванових пальців, здавалося, горять і вони. Він аж притулив їх до вух, коли кинув недогарок,— пальці були холодні як лід, вогонь потік кудись углиб, до сері;я.
Насуплений сидів Івасюта на возі. Думав про батька, і йому вже хотілося, щоб, старого не було й справді на світі. А коли живий, то щоб не надумався вернутися в село. Землю все одно ж не дають, хутір розорений — тільки серце труїти на старість! Краще перечекайте, поки скінчиться війна, поки він, Іван, одержить за вірну службу назад усю дідівщину, та відбудується, та приведе все до ладу,— отоді й приходьте, тату, додому.
Спіймав себе на тому, що вмовляв батька так, мовби той сидів оце поруч на возі, і ще більше насупився. Глянув недобрим оком на комірника, який, мабуть, дрімав, аж картуз з'їхав на очі, суворо нагримав:
— Ану, поганяй! Так і до ранку не доберемось! Комірник стріпонувся, занокав на коней, засмикав віжками,
демонструючи свою запопадливість, а Івасюта, дивлячись на його вигнуту спину, задерті високо лікті, що ходили сюди-іуди, подумав з ненавистю: "Старається, стерво!" А що б ти робив, аби я тобі в двадцять дев'ятому в руки попався?" Поглянув і на Приходька, який сидів поряд, але в того було таке незворушне обличчя, наче його ніщо не стосувалося. "Цей теж... Тільки й ждатимуть, щоб спіткнувся!" Перед Івасютою враз гойднулося Гайдукове обличчя, різонули світлі, холодно примружені очі.
— Ти! Як рушницю тримаєш! — закричав на комірника, який тримав свою зброю на колінах, дулом у сіно.— Ану, надінь як положено!
Комірник ухопив обома руками рушницю, а випущені віжки впали коням під ноги. Коні стали.
Сонні Приходькові очі враз ожили, повеселішали, а Йван, матюкаючись, зіскочив з воза:
— Тобі гнидами правити! Кучер обіс!
Віжки заплуталися в ногах у коней, Іван пополаявся, поки їх витягнув, і, зовсім уже розпалений, штовхнув у бік комірника.
— Сідай на моє місце! Та батіг оддай!
Сів, уперся4 ногами в передок, намотав на кулак віжки, замахнувся батогом:
— Ану, ви, колгоспники!
Свиснув батіг, ляснули віжки — схарапуджені коні зірвалися з місця. Батожив коней, аж піна летіла, а в їхніх червоних, викочених очах метався безтям. Може, батожив би тварин до самої Тарасівки або поки й попадали чи понесли б десь на першому спуску, розтрощивши воза ущент, та на дорозі виросла постать людини. Іван побачив її здалеку. Та й трудно було її не побачити: чоловік стояв посеред шляху, махав руками, наче вітряк. І чим ближче під'їжджали, тим відчайдушніше вимахував чоловік.
Іван не зупиняв коней — мчав прямо на чоловіка, наче збирався розтоптати його, і в комірника вже зблідло обличчя, а Приходько аж подався наперед. Та ось Івасюта враз відкинувся назад, натягуючи віжки щосили, і коні, високо задираючи голови, зупинилися.
Важко колихались їхні запалі боки. Іван теж важко дихав, з його очей поволі спливала каламуть. Кинув віжки й батіг, тремтячими руками поправив картуз, пістолетну кобуру й тоді визвірився на чоловіка, що підходив до воза:
— Тобі що — жити набридло?
Той скинув шапку, сяйнув наголо обстриженою головою, на маленькому гостроносому личку забігали круглі цікаві очиці. Вклонився, веселенько сказав:
— Доброго здоровлячка вам! *
Був він неймовірно брудний: і куфайка, й штани аж лисніли од бруду, а на ногах, з розтоптаних калош, вибивалося подерте ганчір'я.
— Хто такий? — не відповідаючи на привітання, запитав суворо Іван.
— З тюрми я. Заключонний,— охоче пояснив чоловік.— Та он вони мене знають! — І маленьке обличчя його засвітилося радісно.— Васильовичу, доброго здоровлячка вам!
— Приходько відповів без особливої радості: упізнав Мефодія Курочку. Його недавно віз селом Твердохліб, а він кричав, що страждає за правду.
— Документ який маєш? — запитав тим часом Іван.
— Є, аякжечки. Осьо-сьо! — метушливо поліз за пазуху Курочка. Вийняв такого ж брудного вузлика, розв'язав, дістав несподівано чистий папір.— Визволителі-німці й дали, легенько їм тикнеться!
Іван мовчки узяв довідку. Папір був добрячий, цупкий, білий, аж синюватий. Одразу видно німецький! Іван поштиво його розгорнув: і штамп, і печатка — все як положено. Таки й справді з тюрми — німці брехати не будуть!
— Сідай, підвеземо! — подобрішав Іван.
— От спасибі вам, звиняйте, не знаю, як вас і звати! — зовсім уже засяяв Курочка, видираючись притьмом на воза.— Я й місця багатенько не займу. Отут я, скраєчку! — І справді, гніздився на краю, поки Приходько не сказав з досадою: "Та сідай уже по-людськи, бо ще випадеш!" — аж тоді насмілився залізти глибше на воза. А разом із ним наче висадили на віз і невидиму посудину, повну лайна.
— Та й несе ж, чоловіче, од тебе! — поморщився бридливо Васильович.
— Несе, аякжечки, несе! — весело погодився Курочка.— Місяць, вважайте, з парашею спав у обнімочку.
— Замість жінки, чи що? — вискалив зуби Іван, а Васильович, намагаючись триматися подалі од Курочки, бридливо спитав:
— Місця тобі іншого не було?
— А не було! Гарні місця блатні похапали, а таких, як я,— до параші.