Господар нехотя звівся, узяв пляшку без шийки, поставив передо мною горнятко і з ваганням подивився у вічі.
— Я майже не п'ю,— сказав я.— Трошечки, коли ласка. "Оте" було міцним із запахом перегару перваком. Господар став до дружини спиною, налив собі й махом вилив до рота.
— Ще?—запитав він і нахилив голову, наслухаючи. На нарах панувала тиша, і він додав: — Пийте ще.— Тут же моргнув мені, ковтнув сам, а відтак налив мені.
— За здоров'я вашої господині,— сказав я. Молодиця ворухнулась, окинула мене якимсь нестямним поглядом і шарпнула на голову рядно.
— Можете покластися на лаві,— показав рукою господар.— А мені ще треба попильнувати.
В бур'яні за вікном стиха шепотів вітер. У мене перед очима стояла галявина з заячими слідами Від думки про незахищеність людини серед того снігового моря я здригнувся В хатині було тепло, навіть запах самогонки не відбивав почуття домашнього затишку. Мене трохи вразили стосунки між господарями, я так і не дотямив, хто з них тут перший, але нехай собі живуть, як уміють. Коли я вкладався, молодиця зробила щілинку проти очей. Я знав, що за мною стежить її відьомський погляд, здогадувався про це і її чоловік, очевидячи застарий для неї. Я намагався пригадати її обличчя. Воно було дрібне, як у дівчини-підлітка, тільки довгі чорні брови і темні хижі очі свідчили про те, що молодиці вже десь поза двадцять п'ять Мабуть, заміж вийшла дуже рано, коли син виглядає на років вісім-дев'ять. Це він плачем схлипував крізь сон. Певне, одержав від старого на вечерю кілька палиць.
Я спав некріпко, чув, як возиться біля плити господар, як підбадьорює себе перваком з пляшки без шийки.
Всю ніч горів, чадячи, каганець. Господиня час від часу мотлихалася на своєму троні, а перед досвітком злізла, налила собі самогонки (старий куняв) і видряпалась назад, показавши довгі, тонкі й білі як сніг ноги. Натягаючи рядно, вона подивилась у мій бік недобрим ворожим поглядом.
— Як ваше прізвище? — запитав я вранці господаря. Молодиця вже тарабанила в сінях коновками.
— Окільнюк. Сильвестр Окільнюк...
"Той, що б'є мертвих", ще хропів у кожухах на ослоні. Я взувся у теплі підсохлі чоботи, вмився надворі терпким снігом, витер рукавом лице. Молодиця була не в гуморі й не відповіла на привітання. У хаті я сказав старому:
— Пане Окільнюк, ви не маєте бажання піти зі мною по зайців? Я розіклав у лісі сильця.
Старий зиркнув на двері, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту, і заперечливо покрутив головою.
У лісі я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Між стовбурами на гіллячках, як хлоп'ята, висіли великі вухані. Я переставив сильця і перекинув через плечі здобич. Крім мене, з хатини ще ніхто не виходив. Окільнюк спав на печі. Молодиця через лійку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись збираючись. Побачивши, як я розбагатів, вона кинула на мене заздрісними очима.
— Шкода,— сказав я.— Шкурки мені ні до чого, а зайці замерзли, хіба що прийдеться почекати, або лишити їх вам.
Вона вперше усміхнулася. В її роті не вистачало одного переднього зуба.
— Покладіть, нехай відтануть.
— Незручно, я вже у вас забарився.
— А шкурки гарні. От справили б Семенові комір.
— Мабуть, я ще не піду.
— Та й правда…— Вона чогось зашарілась.— Я несу це зілля на польську колонію,— махнула вона кошиком,— Виміняю муки, може, печеного хліба.
Куточки її губ неприступне зігнулися на кашель чоловіка, ти через мить їх знову відпустило, і вона, як учора, повела на мене наполоханими і воднораз колючими очима.
Мимо віконця вітер зацідив сніговою порошею, в хаті посутеніло. Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тоді поспіхом накрила хусткою кошика і, нічого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сінешні двері. Окільнюк засопів і повернувся на другий бік. Видобувшись з кожухів, сів на ослоні і почав протирати очі "той, що б'є мертвих". Угледівши мене, він зіперся на лікоть і замислився.
— А-а... Це ти! — мовив він.
— Впізнаєш?
— Вас тут небагато приходило вмирати. Тобі пощастило. А двох,— він розглянувся по хаті і провадив тихіше: — Двох мій старий закопав у лісі.— Чомусь посміхнувшись, він поманив мене пальцем до себе: — Тиждень спокою не було. Лупцювалися, аж гай шумів. Не могли поділитися ганчірками з мерців.
Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.
— А я зайців наловив,— повідомив я.
Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
— Мої не здогадаються,— сказав він, очевидно, про батьків.— Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?
— Давали,— відказав я.
— Для колонії гонять. Колонія їм дає солод, а вони їй — самогонку. Так і перебиваємося.
Дитинства цей хлопчик не знав і не знатиме. Він засвоїв мову своїх прикрих, недовірливих, звіркуватих батьків і, не знаходячи більш нічого цікавого, змалку незлюбив їх.
— Пошукай ножа,— попросив я.
— Візьми, ось на комині. .Будеш знімати шкурки?
— Ти мені допоможеш?
— Та ні, не люблю крові.
— І я, брате, не люблю,— сказав я.
На світі дуже багато людей вивчало родовід сімей. Один накопичує, другий розкошує, третій усе добро спускає з рук — це тема багатьох епопей. Ось і тут: батьки розмовляють, вкладаючі в слова ненависть, по суті, обмінюються плювками, а ця доросла в мові дитина користується тими самими словами інакше, наповнює їх цілком відмінними почуттями.
— Гаразд,— додав я.— Впораюсь сам.
— Звичайно, я б у таких дрібницях не шукав помічника.
— Ти підріс з осені,— усміхнувся я.
— А ти купив добрі чоботи.— Він з тугою в очах обійшов навколо мене.
— Я і тоді буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
Він знизав плечима, виліз на лаву і почав хукати на замерзле вікно. З лави звисали, подригуючи, його босі ноженята.
— Обв'яжуся лахами і піду надвір,— ніби вголос розмірковуючи, сказав хлопчик.— Сидиш у хаті, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамі добре. ЇЇ шнурованих черевиків вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть ходити, як вовки?
Може, він чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись, крадькома позирав у мій бік. Штучність, лицемірство і судороги егоїзму — звички нашого віку. І цей чоловічок уже пускав у хід хитринку. "В умовах сім'ї серце, розум і рука тісно зв'язані між собою, несуть службу життя, просякнуту духом істини і справедливості..." Як це смішно звучить! 3 нас готували педагогів і заставляли заучувати ці "лебедині пісні", як молитви. "Святиня сімейного вогнища є тим місцем, де сама природа спрямовує, здійснює і забезпечує рівновагу людських сил". У сім'ї об'єднується все, що я вважаю найбільш святим і високим для народу і бідних... Лише з сім'ї, з неї єдиної, походять істина, сила і благотворний вплив на народну культуру..." 49 Навчаючи мене цих "лебединих пісень", вони хотіли з мене зробити свого місіонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили, повернулося проти них. Тепер розумніший підхід: тримають у темряві. На цих галичан не можна покладатися. Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться.
49 3 Иоганна-Генріха Песталоцці, видатного швейцарського педагога-демократа.
— Стара моя давно пішла? — запитав "той, що б'є мертвих".
— Перед тим, як ти встав.
— Вона довго не засиджується в колонії.
— А ти що робиш цілими днями?
— Дивлюся у вікно.
— Думаєш?
— Так.
— Бачиш бабу Ягу, відважного князя і крилатого коня...
"Той, що б'є мертвих" басом засміявся, але не сказав нічого, тільки ближче нахилився до віконця і нібито пильніше став вдивлятися у заметіль. Вітер стугонів і шарпав загату. Я вийшов за сіном, щоб наладувати шкурки. Поміж бур'янами попадалась така податлива відвологла трава, що просто просилася для в'язання. Я вибрав сніпок цієї трави і заніс до хати разом з бур'яном для шкурок.
— Ти хочеш настелити діда? — запитав Семенко.— Хіба завтра різдво?
— Заскоро святкуєш,— усміхнувся я, підвішуючи шкурки до цвяхів біля запотілого одвірка.— Зараз ми сплетемо кіску і змонтуємо тобі чоботи.
Його безжально-застиглі оченята спалахнули зацікавленням, як у деспота, якого давно не хвилювали несподівані винятки серед заведеного ним порядку. Я зв'язав стебла і подав йому, щоб тримав.
— Я в них не обморожу ніг? — запитав він з недовірою.
— Обшиємо зайцем. Хлопчик повів бровами.
— Ой, ти вигадливий.— У його голосі почувся захват.— Певно, багато світу сходив?
— Немало.
— Оце чоловік! — Він зазирнув мені у вічі і перейшов на шепіт: — Старий мій каже, що був в Італії. Можна в це вірити?
— Можна.
"Той, що мертвий б'є" невдоволено скривився.
— Чого набурмосився?— спитав я.— Такі речі невпрогнів мовляться.
— Плети, плети.
Молодиця внесла наповнену торбу. Коли скинула її біля скрині, задзвеніло зерно.
— Ще спить? — спитала, ні до кого не звертаючись. Зняла з себе кожуха, витерла піт на чолі: — Це ви розтопили?
— Збирався пекти зайчатину.
— А це для чого? — показала на кіску.
— Поки що таємниця.
Вона скривила губи і стала вибирати з торби фабричні сухарі, якими поляки забезпечували армію на час походів. Рухи її були в'ялі, ніби пробивалися крізь далеку сутінь задуми.
— Сходіть до криниці по воду,— мовила грубуватим тоном.
Хлопчина перехопив з моїх рук недоплетену кіску і зиркнув на матір недобрими очима. Коли я прийшов з повним відром, молодиця хмикнула, пересікаючи хату, наштовхнулась на мене і ще раз хмикнула. Очі її при цьому залишались строгими і спокійними, як в актора, що відшліфовує інтонації.
— Я так стомилася, треба нарубати дров, — сказала вона трохи м'якше, мабуть, збагнувши, що я буду слухняним без спеціальної муштри.— Сокира в сінях, — докинула вже безбарвним тоном, зняла миску і заходилася мити м'ясо.
Сокира годилася хіба для того, щоб кидати за рідним батьком. Я розчистив сніг перед порогом, знайшов заповітну прадідівську плиту і поточив вістря. В душі я втішався цією пригодою.
Коли я увійшов з сіней з дровами, молодиця, стоячи на печі, тягнула з-за комина корито.
— Поможіть,— покликала мене
За комином на печі було четверо булькаючих самогонною закваскою корит. Одне ми зняли на скриню, видко, ввечері знову пустять машину. У цю мить прокинувся Окільнюк, п'яно балансуючи руками, вибіг до сіней і скоро прошмигнув поміж мною і жінкою назад до печі.