Хмари

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 64 з 69

Ще часом достанемо десь замість коляди потиличника, — було кажу я до його.

— Це правда, що Кованько якийсь навіжений. Цікаво б подивиться на його, який він на масть, — сказала Галя.

— Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києві, то й зараз прибіжить, — сказав Радюк.

— Цей Кованько чогось вже й не припав мені до вподоби, хоч я його ще й не бачила в вічі.

— На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартів. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й ніби не має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що істеричний сміх, — сказав Дунін-Левченко.

— Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був він в гімназії, то чіплявсь з жартами до своїх двох менших братів так, що вони його зненавиділи, й не говорили з ним, і не здоровкались з ним.

— Це, справді, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже чогось не люблю цієї нахабної людини, — сказала Галя.

— А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась істерична хвороба. Я вважаю на ці пароксизми його смішків та жартів як на щось хоробливе, — сказав Дунін-Левченко.

— Між нашими усяковими штукарями буває велика різнація, бо вони не однакові, — сказав Радюк.

Не встиг він скінчить своєї розмови, як раптом одчинились двері і в кімнату неначе вплигнув Кованько. Він осміхавсь, піднявши високо вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкі й подовжасті білі зуби виставились усі, ніби на показ, неначе він ніс їх на своєму виду поперед себе й показував усім, наче на показ. Галя тільки й примітила передніше, ніж самого гостя, ті широкі зуби, неначе лопатні.

— Вечір добрий, пане господарю! Не ждав, не сподівавсь? А ми й тут! Чи ви раді, чи не раді гостеві, а ми вже й тут! — говорив і сміявсь Кованько.

— Раді, раді! Просимо до чаю! Будь гостем в нашій господі! — просив Радюк. — А оце рекомендую тобі свою молоденьку жінку, хуторянку Ганну Йванівну Радючку.

— Чув, чув! Я все чую, бо мені бог таке чутке вушко дав зроду, — говорив Кованько, подаючи Галі руку, і здушив її за пальці так здорово, що вона трохи не крикнула й не підскочила.

— Я радий, дуже радий з вами познайомиться, — промовив Кованько.

— І я рада бачить і знати товаришів мого чоловіка. Сідайте ж в нас!

— "Щоб старости сідали", як приказують в Масюківці, — сказав Радюк.

— Ну, трохи ще рано дбать за старостів! Треба підождать, доки трохи виясниться, — сказав Кованько, привітавшись до Дуніна-Левченка.

Галя почервоніла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.

— Та як в вас тут гарненько в кімнатах! І рушники на образах, та ще як гарно повишивані. Це, певно, ви, Ганно Іванівно, навезли з села. Як веселенько од їх в кімнаті! — говорив Кованько.

— Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, — обізвалась Галя.

— Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я міська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зілля, чи якесь зело? — сказав Кованько.

— Може, васильки, гвоздики та чорнобривці? — сказала Галя.

— Так, так! Васильки та якісь ґудзики, чи гвоздики. Я колись був на селі й заглядав в хати через поріг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якісь будяки. Здається, стриміли там і будяки та якісь колючки, — говорив і реготавсь Кованько.

— Та то, певно, ви бачили за образами маковійове зілля: колючки — то сизі миколайки та петрові батоги, — сказала Галя.

— Певно, батоги, бо були довгі, аж теліпались по стіні, — говорив Кованько.

— Ну, ти вже справді наговорив три мішки гречаної вовни про свячене маковійове зілля. Ще добре, що тебе не чує наша сусіда, панія Висока. Вона б оце дала тобі джосу за свячене зілля та зело. Це ж для неї був би страшний лібералізм! — сказав Радюк.

— Я, сказати по правді, не тямлю смаку та поезії в цих свячених сільських зіллях та зелах та й поезії самого села, хоч і моя мати носить святить зілля на маковія [79], — сказав Кованько.

— Бо в вас, городян, нема вже народної сільської поезії. В вас це все вже видихалось, — сказав Радюк. — Ви не тямите справжньої поезії села, хоч і посилаєте святить зілля на маковія; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозуміть дух сільської поезії, — сказав Радюк.

— Ви кажете, що не тямите поезії села, а я й сплю й бачу свою Масюківку. Приміла б, летіла туди оце таки зараз, і вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, — сказала Галя.

— То тим, що ви зросли в селі, — говорив гість. — А я городянин з діда, й прадіда, й прапрадіда.

Кованько пив чай стакан за стаканом і тріскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, він добре виголодавсь.

Галя прикмітила це, догадалась, що він голодний, пішла в комірчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столі, припрошуючи гостей закусить. Потім винесла пляшку червоного вина й поставила на столі.

— Оцю сільську поезію я люблю і вважаю на неї більше, ніж на усяке поетичне зілля. Страх як люблю сільську шинку, печену в житньому коржі! Люблю, що вона пахне колендрою, — говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.

Він заходивсь уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникла в здоровому роті, неначе вій кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.

Од цікавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цікаво кмітила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.

— Чи ви напитали собі яку службу, чи й досі козакуєте та бурлакуєте? — спитав в Кованька Дунін-Левченко.

— Шукаю і вже неначебто й напитав, — говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. — Обридло тинятись без роботи.

— Чи добре ж місце напитав собі? — спитав Радюк.

— Авжеж добре! Я не шукаю місця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсідателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, — говорив Кованько й разом з тим і їв, і сміявсь.

— Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче місце, — сказав Радюк.

— Або таке місце, або ніякого! Я оце й молоду собі назнав. Візьму за нею прездоровий дім, пишно обставлений. На горищі стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани і в пекарні, і в умивальні, і скрізь по дворі, і в станю, і в возовню, і в льох.

— Навіщо ж та вода в возовні та в льоху? — спитала Галя, сміючись.

— А щоб діжки та кадовби з варивом наливать! Хіба ж цього не потрібно?

— Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домі вода тече не з горища, а з долу, як по долині на мочарах на.Либеді, де в хатах вода тече з джерел, так що в хаті буває на долівці криниця, а в сінях ставок; ще там і качки плавають та полощуться, — жартував Радюк.

— Овва! Візьму я такий дурний дім! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домі. А який екіпаж я беру! Які баскі коні беру в придане! То не ваші сільські доморослі шкапи свого хову, а заводського хову, — говорив Кованько.

— Ви й справді оце женитесь? — спитала Галя.

— Атож! Навіщо мені вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на приміті гарненьку дівчину.

— А та дівчина не піднесе вам часом печеного гарбуза? — спитав Дунін-Левченко.

— Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побідив, — говорив Кованько.

— А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? — говорив Радюк.

— Не скажу, нехай кортить! — потім скажу.

— Скажи по правді, чи ти справді вже знайшов місце, бо оце й мені доведеться десь його шукати, — сказав Радюк.

— Буцімбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на інше місце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке місце, — говорив Кованько.

— Ну, в тебе правди ніколи не допитаєшся через твої жарти, — сказав Радюк. — В тебе правда все якось ніби повита туманом жартів чи нещирості, прикритої жартами.

— Ще що вигадай! Щирішої од мене людини й на світі не знайдеш. В мене що на умі, те й на язиці, як у п'яного, — сказав Ковамько, кидаючи на стіл ніж та виделку й підвівши свої чималі веселі, трохи вирячені й блискучі, наче скляні очі.

Він одсунув набік чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильці.

— Оце я й пополуднував в вас. Буде, годі! Душа міру знає, — сказав Кованько, втираючи губи й вуса.

— Хоч і приємно мені в вас сидіть, але час мені додому, — сказав Дунін-Левченко, встаючи з стільця. — Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побілено й помальовано. А в нас же то все запущено в домі, не білено й не мазано і нігде не помальовано. Мій тато чогось оце на старість зовсім якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що післязавтра мої іменини. Приходьте так надвечір. Я певний, що назбирається моїх товаришів чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванівно! Моя мама й сестра будуть вам раді.

— О, спасибі вам! Нехай вже іншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тільки ваше паничівське товариство, — обізвалась Галя.

— Нам доведеться побалакать про дуже поважні справи, — сказав Радюк. — Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзі Костомаров [80] та Куліш [81] почали видавати для народу книжечки на українській мові, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обміркувать і взяться за цю справу без жартів і з завзяттям.

— То прийміть і мене до своєї спілки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сільській, а я вже по-своєму, по-міському. От і будемо в спілці та в супрязі для загальної праці.

— Ну, це не дуже гарний буде для вас спільник та супряжич, — сказав Радюк.

— Ще й який гарний спілець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! — жартував Кованько.

— А з вас і справді вийшов би пречудовий фельєтоніст! — аж крикнув Дунін-Левченко. — Не забувайте ж і ви про мої іменини. Приносьте свої фельетони, — просив на прощання Кованька Дунін-Левченко.

— Добре! Спасибі за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.

— Тільки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони.

63 64 65 66 67 68 69