Партійні агітатори роблять велике діло, пропагуючи Марксові ідеї, проте цього ще не досить. Треба й інших засобів, форм, щоб охопити по можливості всі верстви народні. Вам, певне, відомо про організацію на Україні "Просвіт"?
— Вони, по-моєму, надто замикаються в рамках суто культурницьких.
— Саме про це я і хотіла сказати.
— Мене більше цікавить школа. От де непочатий край! Там, у центрі Росії, якось не так помітна відірваність навчання від насущних проблем, а тут — мертвечина, та й годі.
І Шіо почав оповідати про свої плани. З того, як хвилювався, було видно, що виношує їх давно, в самім серці, і що, мабуть, саме вони, неспокійні, звабливі, привели його назад на рідну землю.
— Скажіть йому хоч ви, Ларисо Петрівно, що все це маячня, — втрутилася Устина Кирилівна, дружина Шіо. — Де це видано, щоб дозволили навчати дітей материнською мовою? Чи хоч би й керувати гімназією з участю представників студентства?
— Людина шукає кращого, дорога краянко. Постійно прагнути значного, великого для неї має бути такою ж необхідністю, як дихати свіжим повітрям Хай не все те, про що вона мріє, здійсниться за її життя, але воно неодмінно здійсниться. Так зникло кріпосництво, хоч полягла за це не одна буйна голова, так під тиском загальнолюдської сили упаде самодержавство. Може, нам і не діждати тих днів, може, ми своїми кістками лише вимостимо дорогу іншим, але ті, інші, не забудуть наших мрій, наших заповітів.
Вони сиділи в затишному кабінеті Читадзе і вже кілька годин вели цю розмову. Зрідка заходила мати Шіо — висока, струнка і бадьора на свої немолоді літа грузинка, частувала яблуками, запашним чаєм.
— Ви говорите таке, що цур йому! — Добре, ніжне серце У стани Щербань повнилось тривогою. — У світі стільки страхіть, стільки кривди... І все на одну людину, на її голову. — Щаслива своїм родинним щастям, вона не хотіла більше нічого знати.
— Такі часи. Мусимо їх переінакшити. "Краще смерть, та смерть у славі, ніж безславних днів ганьба!" Так же?
Лариса недаремно згадала саме ці слова великого Руставелі, — вони найповніше виражали настрій мас, їх мов гасло виголошували оратори на мітингах і демонстраціях, що свіжим подувом знову завирували на вулицях і майданах Тифліса. В середині січня застрайкували робітники залізничних майстерень, механічних і шкіряного заводів, тютюнової фабрики та інших підприємств, передмістя Дідубе.
До Тифліса стягувалися вишкребки каральних загонів і не добитих японцями військових частин; охранка проводила спішні арешти — в її лапи знову потрапив безнадійно хворий Олександр Цулукідзе, вожак тифліського пролетаріату. Поліція одержала наказ: патронів не шкодувати...
В Баку спалахнула спровокована царизмом кривава татаро-вірменська різня. Підступно пролита кров переповнила чашу народного терпіння.
Місто кипіло, чимало підприємств страйкували. Поліція і мобілізовані нею двірники не встигали розганяти людей та зривати листівки. Летучі мітинги, на яких оратори на весь голос закликали до боротьби проти самодержавства, виникали в різних кінцях міста. На вулиці вийшли гімназисти — вони вимагали демократичних реформ, відставки найбільш реакційних викладачів.
Лариса Петрівна була всі ці дні в якімсь піднесенім настрої, її постійно тягнуло на вулицю, до людей. Климент Васильович зауважив якось:
— Будьте обачніші, Лесю. В місті безпорядки.
— О, більше б таких безпорядків! — радо відізвалася Леся. — 3 них постане оновлений світ, світ правди і волі.
— Але ж... ви не візьмете участі в конкурсі... "Приязнь" лежить недокінчена... Стаття про Винниченка...
— Все це буденне, Кльоню. Ми живемо в такий час, коли кров закипає в жилах. Чи до спокійних тем? Мене хвилює це весняне пробудження серед зими. Я була б хтозна-як рада, коли б створила для них, — кивнула за вікно, — хоч невелику, та справжню пісню. Послухайте їхніх пісень. Про що вони? В них безнадія, сум — панахида, а не пісні про волю! Нові часи вимагають нових пісень, нових закликів, — щоб громовицями гриміли над світом. А створити їх можна, тільки наслухавшись гомону маси, понюхавши, як то кажуть, пороху.
— Не забувайте, однак, що та маса розгнівана, що бувають моменти, коли вона може й не запитати вас, хто ви така.
— Даруйте, але з таким застереженням я рахуватись не буду.
— І все ж я прошу вас, — наполягав Квітка. Лариса Петрівна згоджувалась, але як тільки Квітка ішов, поспішала на вулицю.
...Солдатський ринок кипів. Робітники, студенти, виписані з шпиталів легкопоранені тримали червоні знамена, гасла, з яких мало не півметровими літерами кричали слова: "Геть самодержавство!"
Леся Українка постояла оддалік, нічого не чуючи за гамором, потім підійшла ближче. Біля воріт, на невисокім пагорку, де юрмилося найбільше людей, розмахував рукою робітник. Лариса Петрівна бачила тільки плечі і голову оратора, зате голос його, незважаючи на галас і викрики, чула добре.
— Свободи ніхто нам не дасть, — кидав він. — Свободу здобувають у боротьбі.
Леся Українка зійшла на тротуар, покрокувала стороною. Гомін, пісні, сонячні спалахи знамен полонили її цілком. Бентежно билося серце. Лариса Петрівна схаменулася лише тоді, як хтось узяв її за руку. Це був він, Климент Васильович.
— Ходіть додому, Лесю.
— Але... чому я не можу бути на вулиці? Климент Васильович надто хвилювався, щоб пояснити.
— Потім побачите... зрозумієте.
А потім...
Загін солдатів перетнув демонстрантам дорогу.
— Розійдись! — верескнув високий, туго стягнутий портупеєю офіцер. Не вступаючи в переговори, він хвацько обернувся, скомандував: — Гвинтівки на приціл!
Десятки стальних цівок зловісними очима вп'ялися в натовп.
— Рятуйся! — розітнув хвилинну тишу розпачливий крик.
— Спокійно, товариші!
Але вже було пізно. Колона почала розпливатися. З-за солдатських шеренг враз вискочили і накинулися на демонстрантів двірники. Палицями, короткими гумовими трубками вони били по чім попало.
Раптом біля самісіньких ніг офіцера упав, бризнувши іскрами, камінь. Хто його кинув, звідки — ніхто не встиг помітити. Офіцер зблід, рвучко скинув догори руку.
— Плі!
Сухо тріснули постріли. Кілька чоловік повалились на брук. З дерев полохливо, з криком знялися і закружляли в повітрі галки...
Климент Васильович здригнувся.
— Там стріляють, — підійшла до вікна Леся. Квітка мовчав.
— Ви про це знали?
— Про це знали всі... окрім вас. Леся похапцем накинула пальто.
— Я вас не пущу, — підступив Климрнт Васильович. В її мовчанні відчув невдоволення, осуд і зрештою сам почав одягатися.
Над містом, над Двірцевим майданом, чулися стрілянина, лемент.
— Не треба туди, Ларисо Петрівно.
— Чому ви вважаєте, що нас неодмінно хтось або щось зачепить?
Вони наближалися до чоловічої гімназії. Біля входу і попід вікнами нижнього поверху стояли поліцаї і кілька цивільних. На тротуарі валялося скло. З верхніх відчинених і повибиваних вікон доносився галас. Лариса Петрівна і Квітка перейшли на протилежний бік вулиці. Незабаром їх зупинив Читадзе.
— Що ви, Ларисо Петрівно! — заперечив, дізнавшись про її намір. — Вертайте назад. Зараз там небезпечно.
Леся попробувала заперечувати, але Читадзе взяв її під руку.
...Тої ночі Тифліс не спав. Вулицями безугавно гасали загони поліції. Кінський тупіт то чіткішав, то віддалявся" завмирав; серед тривожної тиші він був єдиним звуком, голосом зникаючого світу: в зрадливім мовчанні міста, за глухими стінами і в підземеллях, йому готувалася смерть.
А в одній з кімнат будинку № 23 по вулиці Давидовській, де тьмяно блимало світло, маленька квола рука поспішно, рядок за рядком, клала на папір слова. Там творився Гімн. Гімн Людині.
XIV
У кінці травня Леся Українка була в Києві. Місто жило тривогою: зовсім недавно ним прокотилася небачена досі хвиля страйків і демонстрацій, і тепер, обагрене робітничою та солдатською кров'ю, воно готувалося до наступних боїв.
Щодень приносив нові перемоги й поразки, надії і розчарування...
Лариса Петрівна давно не відчувала в собі такого піднесення, її робочий стіл був завалений рукописами, замітками, які ждали свого викінчення. Початок "У катакомбах" — драми, навіяної тифліськими подіями, чернетки оповідання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень і вночі: писала, налагоджувала перервані зв'язки з гуртками, найближчими друзями. Кволе здоров'я недовго витримувало це навантаження, і незабаром знову з'явилися швидка втома, головні болі, а за ними не забарилися й напливи істерії.
Необхідно було відпочити. Трапилась і нагода: Лисенко вже давно запрошував Косачів до себе в Китаїв.
...Старенький скрипучий "Парубок", збурюючи колесами воду, обережно причалив до пристані. Поки перекидали мостки, на палубі, коло виходу, скупчилось десятків зо три люду: жінки з клунками та пустими кошиками, кілька гімназистів, якісь чиновники, робітники.
— Підождемо, нехай сходять, — байдуже сказала Ольга Петрівна. — Поспішати нам нікуди. — Вона одійшла вбік. — А підводи я щось не бачу, — окинула поглядом пристань.
— Може, он там, за вербами, — кивнула Леся на рядок низеньких вербичок, що кучерявилися вздовж дороги.
— Або й зовсім нема. Хіба це первина? Пообіцяв, аби заманити, а там як хочте. Сам ходить пішки, то й нас... — Ольга Петрівна не закінчила думки. — Ну, гайда, — мовила, — уже нікого нема.
Підвода, обіцяна Лисенком, все ж чекала гостей. День був жаркий, і кучер, не відаючи достеменно, яким саме пароплавом прибудуть гості, поставив коней оддалік, у затінку.
— А може, й ми пішечком? — запропонувала Ольга Петрівна і осміхнулась. — Скільки тут до Китаєва? — запитала селянина.
— Та, мать, верстов три буде.
— З гаком, чи як?
— Таж, казав той, як на які ноги.
— Ну що, підемо? — Косачева глянула на дочок.
— Але нешвидко, мамочко, — попрохала Леся.
— Аякже! Нам тільки й зостається, що бігать наввипередки. То ми пішли, — сказала візникові.
— Моє діло сторона. Якраз і до кума загляну.
— Ото. А як хто з нас пристане — тоді підберете у дорозі. — Ольга Петрівна скинула і взяла на руку легенького чесучевого піджачка.
ГЬрбкувата, зрита рівчаками дорога незабаром вивела нц крутий берег Дніпра. Внизу осиротіло димів пароцлав. Яким же він здавався маленьким та немічним супроти ріки! Широка, оплетена густими верболозами, ідо далі переходила в плавні й гаї, вона нагадувала велета, що, втомлений, приліг на осонні.