Горілка добра, ніжинська. А бесіда проста й привітна. Згадували здебільш столицю та Академію, яка була така близька й така уже далека...
Надвечір вийшли з хати і тут, на вольній волі, заговорили про наболіле.
— Може, побув би ще?.. — сказав Іван.
— Ні. Ми з Чужбинським йдемо сьогодні в зібрання панства ніжинського. Ти будеш там?
— Мені такі розваги не по кишені.
— А я ходжу. Цікаво, знаєш... Дивишся, на що зійшли нащадки старшин козацьких, і розумієш глибше, що з нами сталося, куди йдемо і як нам далі бути...
— Ти все шукаєш правди, не вгомонився?
— Хтось же її повинен колись знайти.
— А як живопис? Щось я давно не чув про тебе як про художника...
— Працюю в Києві, художником Археографічної комісії, мандрую скрізь по Україні, дивлюся, мислю і прикидаю, як би його...
— Купити добрий хутір?
— Ні, не вгадав, — нахмурився. — Моя турбота, як би дать людям волю, випрягти їх із кріпаччини...
— Тихіше! Бачиш, ходять...
— Я тихо й так, не бійся.
— Казав же я, що вірші тобі нашкодять тільки, що ти зіб'єшся з праведного шляху!
— А де він, шлях той праведний? — спитав уже сердито.
— Твій шлях — живопис. Маючи такий талант малярський, займатись чимось іншим!..
— У мене є ще два таланти, — глухо сказав Тарас.
— Аж два? Які?
— Один із них — поезія. А другий... Я не знаю, як зветься він. Можливо, совість...
— В чому ж він виявляється? Ти, може, став, Тарасе, писати духовну музику? — спитав Іван насмішкувато.
— Не можу я спокійно дивитися на те, як гине в неволі все, що вистраждав народ впродовж тяжких століть, що, власне, є його єством, душею...
— Тарасе, ти — художник, покликання твоє — святе мистецтво!
— Мистецтво — це не іграшка, а боротьба за істину. Байдужість — смерть для будь-якого виду цього діяння, брате... В кого душа не рветься в бій за правду, той не митець. І не поет тим паче!..
— Змінився ти... — сказав Іван Максимович і посміхнувся сумно. — А я собі учительствую... Плоджу дітей...
— Ти міг би теж підпомогти... Студенти народ гарячий, чесний... Укинь зерно — і виростає колос...
— А як мене за це в хурдигу вкинуть, хто годуватиме моїх дітей? — спитав Іван Максимович.
Йшли далі мовчки. Вечір ставав усе густіший. Низькі, важучі хмари лягли на них, на місто. Зривався вітер.
— Зранку була весна, а це зима вернулася, — сказав Іван.
— Нема нічого вічного, як каже нам Соломон... Весна прийде, розквітне ще Україна...
— Дай боже. Ти не гнівайся... Я не борець... Прибили нас, поламали... Ти бачив, як ламає в грозу хліба? Он декабристи...
— Ми мусимо підвестись знову, стати на рівні ноги!
— Зламають ще раз...
— Встанемо і після того!
— А як зітруть з лиця землі?
— Народ не можна стерти. Царя, панів не стане, а люди будуть вічно!
І знову змовкли. Вітер бив у лице, примушував схиляти низько голови.
— Он твій трактир, — сказав Сошенко, вказуючи на дім, що був освітлений ясніше інших. — Мабуть, я вже вертатимусь...
— Ну що ж, вертайся.
— Діти... — розвів руками.
— Славні вони у вас.
— Пора й тобі пристати десь до берега. Не молодий. Це ж котрий тобі пішов?
— За тиждень буде вже тридцять два... А може, брате, й краще, що я собі бурлака. Сьогодні тут, узавтра там — як вітер!
— Прошу тебе, побережись. Такі розмови, знаєш... — подав холодну руку.
— Побережусь, — обняв Тарас товариша. — Спасибі тобі за все!
— Не гнівайся...
— Всього тобі найкращого!
Провів очима рідну сутулу постать друга і рушив сам у хуртовину, що вже гуляла вулицями...
...Чернігів, куди вони з Чужбинським помандрували з Ніжина, подарував одразу двох чудових, щирих друзів — Іллю й Андрія Лизогубів. Про них він чув іще два роки тому від Рєпніних, і сам їм був знайомий по розповідях із тих же вуст. Та по книжках. У Седневі, де він не був раніше, його зустріли просто, без церемоній, як добре знану й рідну усім людину. На другий день дали йому майстерню, — в якій трудився іноді Андрій Іванович, молодший із двох братів, — замовили аж два портрети та ще й поклали за них ціну навмисне удвоє вищу, ніж він просив...
Із кручі над ще закутим у кригу Сновом йому відкрився чарівний вид на річку, луки й темний сосновий бір, що підпирав високе, вже весняне блакитне небо. Верби хилили голе рожеве віття, і в ньому, наче в косах, тремтіло, плуталося проміння...
— Тут гарно в нас, — прийшов Андрій Іванович. — А навесні, як все цвіте, як солов'ї!.. — підвищив голос. — Сядеш отут на лавочці й замреш, п'ючи ті чари... Треба, щоб ви діждались тут солов'їв!
— Спасибі, — сказав Тарас, схвильований його люб'язністю. — Я радий буду...
— Ми вам не докучатимем. Пишіть собі, малюйте...
— Не знаю, як і дякувати...
— Нема за що. Ви трудитесь для нас усіх, а може, правду кажучи, й один за всіх.
— Гадаєте, що всім усе байдуже?
— Не зовсім так, — нахмурився. — Багато з нас у серці, там, де не видно справникам та губернаторам, бунтує, чинить опір і сподівається на щось таке, чого і сам не уявляє точно...
— Ви теж?
— Звичайно, — просто сказав Андрій Іванович. — Мій брат Ілля служив при князеві, як той був, — царство йому небесне, — ще губернатором Малоросії...
— То й що? — так само щиро спитав Тарас.
— Тоді вони обоє, Рєпнін і брат, хотіли звільнить селян, одкрито про це висловлювалися, і в Петербурзі те сприйняли ледь не за бунт. Варвара вам не розказувала?
— Вона всю прю із князем обволікала в якийсь туман.
— Туману там і справді було достатньо, — зітхнув Андрій Іванович.
Вони пройшлися парком. Біля крислатої старої липи спинилися.
— Це ж скільки їй? — спитав Тарас.
— Літ двісті, а може, й триста...
— Козацька липа.
— Справді...
— А що про наші часи казатимуть онуки й правнуки?
— Хто знає...
— Щось погане. "Невольники, пропащі душі", — скажуть!
— В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
— Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне стократ, коли зламає в душах порив до волі.
— Істинно.
— Мене до сліз обурює безсилля наше, лінощі душі і тіла, прагнення заплющить очі, влізти в якусь шпарину й тихо там затаїтися. Народ твій гине — байдуже, земля гірка від поту й сліз твоїх братів по племені — пусте, я тільки вірнопідданий, я ані-ні...
— Така вже доля наша...
— А може, ми такі, як наша доля? Слабких ніхто не любить, не поважає. А ми ще й тішимося своєю слабкістю та м'якотілістю, пускаємо її на люди, на посміховисько, як це робив пан Квітка-Основ'яненко і роблять пан Гребінка та пан Куліш!
— Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством своїх колег...
— Хіба казати правду — то збиткуватися? Такий народ, а ми його принижуємо, навмисне робим блазнем, розцвічуючи йому матню. Народ — філософ, воїн, поборник волі, правди, а ми — під грушу, з роззявленим сонливо ротом, в який упасти має достиглий плід!..
— Колючий ви.
— Ображений! На хуторі ми насиділись, треба уже виходити на шлях вселюдський. Прадіди ходили ним, не хилячи в поклоні стрічним голови, і нам не личить плентатись по манівцях!
— Тарасе, ви говорите, немов пророк. У мене аж мороз пробіг по спині.
— То сон з душі тікає, — пожартував.
— Ну, ви і мертвих збудите, — сказав Андрій Іванович і взяв його під руку. — Ходімо. Час обідати... А може, ви, Тарасе, і є труба архангельська для України?.. — спитав уже біля порога.
— На жаль, лише глас вопіющий серед пустелі...
У залі вони застали сцену, яка одразу змусила забути мудру бесіду. Ілля Іванович натхненно грав на кобзі, а крихітна дворічна Ліза кружляла в танці. Вгледівши свого татуся, вона підбігла ласочкою і пригорнулася йому до ніг.
Тарас відчув, як порожньо довкола нього й сумно; аж ноги йому взялися холодом...
— Мій, мій, — дзвеніла вже на руках.
— А дядя он сиріткою...
— І дядя мій, — метнулася мала до нього.
Узяв, притис до серця. Щоб не побачив хто-небудь невольних сліз, що наверталися йому на очі, віддав дитину батькові, а сам пройшов аж до вікна.
— Прошу, прошу до столу! — ввійшла Надія Дмитрівна. — О, доня вже примостилася на звичнім місці?
Ліза вся стрепенулася, удаючи, що хоче втекти від мами, і, сміючись, сховала личко на татковому плечі.
Обід тривав години дві Було, напевно, біля десятка, а може, й більше перемін. Як подали наливки, в їдальні вже зостались тільки Тарас та двоє братів-господарів.
Випивши чарчину-другу, Ілля Іванович набив коротку люлечку і запалив.
— Химерна річ історія, — промовив з хмарки диму. — Щоб декабристи взяли, скажімо, гору, Росія тепер була б якоюсь зовсім іншою...
— І наш Кобзар співав би не ті пісні, — додав Андрій Іванович. — Кріпацтва вже не було б...
— Я згоден віддати все за волю, — сказав Тарас.
— І свій талант, і славу? — спитав Андрій Іванович.
— Хоч і життя!
Запала тиша.
— Звичайно, це вам робить честь, Тарасе, — озвався невдовзі старший Лизогуб. — Проте вогонь, який горить бурхливо, скоріше гасне...
— Скільки ж нам, батьку, тліти? Стямимося — аж тільки попіл!..
— Може, потрібно більше добрячих дров? — устряв Андрій Іванович. — Одне поліно, кажуть, це ще не вогнище...
— А де їх візьмеш! — жорстко сказав Тарас.— Усюди хмиз та головешки.
— Істинно, — зітхнув Ілля Іванович. — Перевелися козаки... Колись ми теж тяглись до братства, мислили... У Києві була масонська ложа, що звалась "З'єднані слов'яни"... Микола-цар на все наклав свою ведмежу лапу, все придушив.
— Я чув, що й нині в Києві є щось таке... — сказав Андрій Іванович.
Тарас аж дихать перестав:
— Масони?
— Ні. Чи братство, чи товариство... Хтось на Контрактах мені шепнув...
— А як знайти їх?
— Діло це небезпечне, й тому таємне. Може, спитати слід у Костомарова. Є в Києві такий поет, історик...
— Той, що писав про мене в "Молодику"?
— Так.
— Він напевно відає. А що вони за люди, яку поставили собі мету? Слов'янство теж? Чи воля?
— Не знаю, — знітився Андрій Іванович. — Я не спитав, не поцікавився...
— Перевелися козаки... — уголос думав Ілля Іванович, окурюючи себе димком. — Бо кожен сам по собі, бо в кожного, як кажуть, хата скраю...
— А ти, Ілля, хіба живеш останні двадцять років біля майдану? — спитав Андрій Іванович.
— Я відставний полковник його величності, й мені не можна мислити, не передбачено, — розвів руками.
— Всі ми вже відставні... — зітхнув Андрій Іванович. — Зійшли з дороги... Кожен щось нишком думає, щось береже в душі святе, про щось тихенько марить...
Тарас їх мовчки слухав, а сам вже рвався в Київ, до таємничих отих людей, що прагнуть дії, діла чи хоч обурюються суспільним злом.
— Ільку Івановичу, завтра одразу ж після сніданку прошу в майстерню, будемо писать портрет, — сказав рішуче.
— Слухаюсь!
— З собою мати: голову, веселий настрій та пудів два терпіння, — додав Андрій Іванович.
— Терпіння нам не позичати...