Нема чого слухати, як гомонять гармати, коли сам не береш участі в їхній розмові. До того ж ти ще мусиш учитись, а війна не навчає доброму молодих людей. Я певен, що твоя подорож не загине для тебе марно й тебе, безперечно, навчить дечого доброго.
Сподіваюся я, що факти життя підкажуть тобі й вірну оцінку моєї особи й моєї діяльності.
Посилаю тобі 1000 марок на Йокогаму. Квиток передаю п. Кобцеві, щоб він послав його окремо. По ньому ти зможеш одібрати ці гроші й в Сіднеї, якби не встиг одібрати їх в Японії. Решту — 9851 марку й 27 пфенігів я посилаю в Сідней.
Щиро зичу тобі щасливої подорожі. Вірю, що в далекій дорозі та в чужій стороні ти збережеш шляхетні здібності своєї душі.
Фрау Магда і Фриц тебе вітають. Вони також уже не гніваються на тебе навіть за те, що ти не сказав правди, а Фриц чекає від тебе листа, а тоді й сам тобі напише. Він чомусь гадає, ніби ти щось маєш проти нього. Бувай здоров.
Щиро прихильний до тебе твій учитель
1914, 16/V. Монахин
Іоганн Карлович
* * *
Може, все це й правда. Може, згодом і я буду думати інакше. А сьогодні я все-таки гадаю, що навіть Батьківщину треба обороняти, так сказати б, чесними способами. Я знаю, що в бій треба йти лице в лице, а не читаючи з-за кущів...
А втім взагалі війна — страшна й ганебна річ. Може через те вона й вимагає такої ганебної праці від хороших людей.
Я того не знаю.
Але ж я бачу й знаю, що вас, Іоганне Карловичу, коли б ви не були "гауптманом", а тільки — "учителем", я любив би, як рідного батька!..
Ах, нащо, нащо все так погано покручено в житті?! Невже ж не можна завжди бути тільки чесним?..
1914 р. 19/VII. Йокогама.
— — —
За цей час перебування в Японії, я наче переніс якусь душевну пропасницю. І ті фізичні муки, коли страждало моє, промокле за цілий день, смердюче тіло, не підтримане доброю стравою, скрючене на рогожці; й ті духовні муки невідомості, бездомності, покинутості й безнадійної загубленості в чужій землі; потім — страшний струс душі, коли я одібрав свою пошту,— все це на мені дуже відбилося. Колега Давид просто не впізнав мене одразу,— так сильно я змінився, почорнів та схуд.
Але ж, за те тепер, я — наче в раю, в цій розкішній обстановці затишної, чудової вілли розумного, цивілізованого джентльмена, пана Сурукчі. А ще ж до цього треба зазначити те прекрасне товариство, в якому я тепер перебуваю: милий мій колега; славні, веселі, виховані його родичі — брати по других, і невідлучно — благородний, завжди цікавий і гуманний містер О’Фонель, такий близький мені душею, як колись був Василь Кобець.
Правду говорив Іоганн Карлович, що після поганого завжди буває добре. Але ж не слід забувати, що буває також і навпаки. А я з цього роблю собі висновок, що треба приймати радість, поки вона є.
І от, тепер ми гуртом маємо розпочати цілу низку всяких, більших і менших, екскурсій по Японії. Та колега вже й встиг дещо побачити, ще й навчився їздити верхи. Тільки ж ми всі бачимо й пам’ятаємо, що лихий стан Давидового здоров’я потребуватиме від нас певної стриманості. Хоча він бадьориться й ми завжди самі його потішаємо та запевняємо, що він здоровшає з кожним днем, але, на жаль, це дуже далеко від щирої правди. Навпаки,— через ці часті дощі та дужі вітри йому щодалі стає гірше... Тому ми більше тільки дивимось здалеку на розкішну, білувату вершину Фуджі, яку справедливо величають "красунею Ніпона", робимо коротенькі прогульки по Йокогамі, часом заглядаємо до храмів, часом заходимо до чайних, щоб подивитися своєрідні танці та послухати музику (по правді кажучи, досить нудну) японських гейш, обурюємось їздою на людях в дженерікшах та носилках. Вечорами, як нема дощу, а тепле повітря нагадує майже тропічне й наповняє нас вщерть лінощами, ми слухаємо незвичайно цікаві оповідання пана Сурукчі. Він каже, що європейці дуже мало знають Ніпон і, може, найменше знають його англійці, яких тут найбільше поміж європейцями. Вони живуть тут десятками літ, почувають себе, як вдома, бо тримаються у всьому свого, англійського звичаю життя ("режиму"), а на цю сторону, що дає їм величезні заробітки, дивляться, як на театр, як на дику екзотику, яка їм смішна найбільше тим, що не подібна до Європи. Пан Сурукчі говорить, що я за цей короткий час бачив і довідався більше, як інший європеєць за десять літ. Бо європейці тільки живуть по великих містах, звичайно,— в європейських частинах, мають стосунки лише з тими японцями, що вже зазнали європейської культури з усіма її темними сторонами, бачать тільки показний мальовничо-театральний бік життя багатих японців,— і ніколи не цікавляться бідним, простим народом, що живе в відомих мені тяжких умовах фізичної праці й повного дикунського невігластва ("обскурантизму"). Через те здебільшого й всі оповідання європейців про Японію та японців цілком однобокі, малюють лише те, що кидається у вічі туристові,— а не відбивають справжнього життя. Через те, каже він, може й Росія програла японську війну, бо була певна, що ці дрібненькі, жовті "макаки" можуть тільки посміхатись та пити чай, а не здібні до упертої праці. Бо ж росіяни здебільшого студіювали Японію тільки по оперетці "Гейша", а потім по опері "Мадам Батерфляй".
Великий забобон Європи, а найбільше — росіян, правда, після війни 1903–1904 року вже досить розвіяний, що Ніпон — мала країна. В дійсності — це велика держава, що налічує більше 3000 островів, а з своїми новими провінціями — Сахаліном, Формозою та Кореєю, займає більшу площу, як Німеччина, й має звиш 50 мільйонів людей.
Взагалі оцінювати Японію з європейського погляду не можна. Для нас — це жива казка. І її дике поганство, що наповнює все життя кожного, навіть найбільш цивілізованого по-європейському, японця,— й її незвичайна здібність до засвоєння всього найдосконалішого в напрямі практичному з європейської культури, все це європейцеві мало зрозуміле. Європеєць не може збагнути, як в одній країні, в одних і тих самих людях може уживатися вкупі й англійське "джентльменство", й часами просто звіряче дикунство. Останнє, як видається пану Сурукчі,— видко найбільше в "жіночому питанні" Японії. Він каже, що ні в чому, може, іншому не відбивається так мішанина європейських поглядів і дикої азіатщини, як в цій справі.
Мені дуже шкода, що я не все ясно розумію з тих цікавих оповідань. Але ж не можу утриматись, щоб не записати того, що страшенно мене дивує.
Можна сказати, що в Японії найкраще живеться тільки недобрим, неблагородним жінкам, бо вони зневажають вічні внутрішні закони японського жіночого рабства. І, навпаки, жінки побожні, чесні та доброї вдачі, то — здебільшого — мучениці, часто навіть фізично, але найбільше морально. Заміж японку віддають, ніколи не питаючись, чи любий їй її будучий чоловік. Мало того, до шлюбу японка має змогу побачити свого нареченого тільки один раз на той момент, поки вона подає йому, як покоївка, чай, коли парубка приведе до дому її батьків "сват". Вона навіть не почує його голосу й сама не скаже йому жодного слова, аж поки не відбудеться шлюб. Про якесь там кохання не може бути й мови, бо кохання, як його розуміють в Європі,— японці вважають за річ бридку й майже ганебну. Коли японка стає жінкою, вона робиться справжньою рабинею свого чоловіка. Він настільки не вважає її рівною собі, що вона сміє їсти тільки після того, як нагодує його; щоразу встає й низько кланяється, як він коло неї проходить; вона мусить слухняно виконувати найменшу його волю, хоча б це принижувало її людську гідність! І японець завжди може вигнати свою жінку за всяку всячину, а найшвидше — за бездітність та неслухняність. Але, що просто страшно слухати,— так це те, що навіть "європеїзовані" японці, буваючи "на людях" в європейському вбранні, додержують приписів європейського виховання до своїх жінок, а коли ж вертаються додому й перевдягаються в своє кімоно,— враз ставляться до своєї жінки, як до дресированого собаки. Навіть в присутності чужих людей вони здебільшого називають свою дружину найчастіше: "моя дурна баба!". І японка це все терпить, усміхається й молиться на свого "ідола" навіть тоді, коли він їй зраджує з іншими жінками та ще й цілком одверто, нітрохи її не стидаючись!..
Фу, яка гидота!
Ні, якби їх женили з українськими жінками, то чорта б лисого чоловіки-японці панували!
Не дурно ж у нас і в пісні співається:
"Била жінка мужика,
За чуприну взявши".
А потім ще він її й перепрошує:
"Прости ж мене, моя мила,
Що ти мене била!"...
Правда, каже п. Сурукчі, що цієї гидоти найбільш буває між тими верствами, що ми звемо їх дома "середньою інтелігенцією". В селянстві ж та між робітниками жінка мало-коли буває "слухняною лялькою", бо там вона працює вкупі з чоловіком і, ділячи з ним працю, ділить почасти й його права. Особливо незалежні жінки бувають між робітництвом, найбільше — на шовкових фабриках. Бо тут жінка часто робить більш важку й відповідальну роботу, а через те чоловік ніби залежить від її заробітку.
Раніш, ще за кілька літ, все це було загальними правилами японського родинного життя. В останній же час все частіш трапляються відступлення від загальної картини. Але рішучої й швидкої зміни в цім питанні сподіватись не можна, бо таке відношення до жінки вимагається не тільки звичаєм.
Японку примушують бути "вірною собакою" та мамкою "дітей свого чоловіка" приписи релігії. Й може найгірше те, що теперішня японка — зовсім не дика лялька. Її вчать у школах всяких європейських наук, європейських мов, вона читає книжки, знає, як живуть люди в Європі й Америці, часто дівчиною сама служить по конторах, буває учителькою, лікарем і т. д. Тобто думає, як освічена європейка, а мусить жити в своїй хаті, як собака. Та, де там! Я не дозволю собі так глумитися над моїм вірним Самзнаєм, якого мені завше буває шкода, коли він, провинившись, плазує переді мною на пузі!..
От жаль, що я не спитав, чи б’ють японці своїх жінок? Чого доброго!.. Не дурно ж у них і приказки такі про жінок: "Жінка — тілом янгол, а душею — диявол", або: "З жінками та дурнями каші не навариш", або: "Жінки та рогожки добрі тільки, поки нові"...
Це так говорить "народна японська мудрість"
Взагалі, після цих оповідань, ми з Давидом майже зненавиділи цю сторону й цих дикунів.