Яром-долиною...

Станіслав Тельнюк

Сторінка 64 з 78

От і ми, киримли, не хочемо гнути спини на полях, але хочемо мати все!

— А в нас що — всі однаково багаті? — запитав Амет. — Ні, не всі. І ти не зводь розмови на манівці. Кожний народ складається з тих, хто працює, і з тих, хто грабує. Але щоб ціла держава жила тільки з грабунку — то це вже страшно. Для цієї держави. Османська імперія — така. І наш Крим — теж така держава. І тому я боюся за наше майбутнє.

— Не бійся, — насмішкувато відповів Кантемір. — Ти не побачиш майбутнього. Тебе не виручать гяури, хоч ти і повторюєш їхні вигадки. Те ж саме, що говориш ти, говорив шість літ тому й негідний Ях’я—зрадник, що водив запорожців та донців на свою батьківщину.

— Ях’я — святий чоловік, якщо він таке казав. І не в гяурах суть. Суть у тім, що ті народи, які працюють, а не грабують, з кожним роком усе міцнішають, стверджуються, хоч ми й чинимо весь час грабіжницькі набіги на них. Ми весь час приходимо жнивувати на чуже поле — більше витопчемо, ніж візьмемо, а те, що лишиться невзятим, з вогнем пустимо! А нам же з цими народами доведеться сторіччя й тисячоліття сусідувати. Не вік і не два, а всі віки, які нам належить прожити… Ти говорив про Сократа і про греків. Не війнами та грабунками вони тобі, Кантеміре, запам’яталися, а розумом своїм, книгами, вченими і зодчими своїми…

— Звідки ти знаєш про них?

— Всі знають — і я знаю… Так от. Якщо ми житимемо так, як живемо досі, то колись ізнищать нас, як варварів, що колись у Римі, у храмах їхніх дивних, на священних вогнях перед вівтарями поросятину смажили, — фе!

Амет—Киримли не втримався і сплюнув убік.

— І справді, — здивувався Кантемір. — Звідки ти це все знаєш? Де ти навчився, свинопасе?

— Не я свинопас, а ти, Кантеміре! У моїй ватазі були порядні люди, а хто йде за тобою’ Свині!.. У мене був різний нарід. Не тільки наші пастухи. Греки були, ляхи, серби, уруси були, касапчі Асан був у мене. Багато про що оповідали вони мені дуже цікавого. Про різні народи, про їхнє життя в різних землях… Ми, киримли, живемо поки що, як дикуни—хижаки. Ми кусаємося навсібіч, крадемо, грабуємо, убиваємо всіх і все. Нас не люблять за це. Нас за це ненавидять, Кантеміре. Нашим ім’ям дітей лякають на Україні, Польщі та Московії…

— А їхніми іменами лякають татарські матері наших дітей, — негайно озвався Кантемір. І тут відчув, що його всього трясе від гніву. — Не те говориш! Сам Коран велить нищити ворогів ісламу — і нищити доти, доки зелене знамено пророка не замайорить над цілим світом!..

— Покинь! — хотів махнути рукою, та руки були зв’язані, і тому Амет різко ворухнув плечем. — Якби ти, Кантеміре—мурзо, знав, який він великий, цей світ, то ти збагнув би, що ніколи наше зелене знамено не зможе над цим усім замайоріти! Ніколи!..

Кантемір з презирством і ненавистю хотів дивитися на Амета—Киримли, та десь усередині відчував, що полонений ешкийя[36] у чомусь, йому, великому державцеві, не доступному, має рацію… Єдине, що втішало, — що цьому розбійникові недовго жити. Але ж… але ж істина не зникає, якщо речникові її відрізати язик чи навіть відрубати голову. Подумалося Кантемірові: ці гяури чинять дурниці, спалюючи своїх єретиків. Єретик згорить, а істина залишається. Як звали отого, що в Римі на Площі Квітів спалили?.. Забув ім’я… Йому навіть язика вирізали, щоб він з вогню не кричав своїх єретичних істин про те, що не Сонце довкола Землі обертається, а навпаки! Ну й що? Інші кричать! У Києві, казали, кричав якийсь звіздар на площі про те ж саме. І в Стамбулі хитрі греки та вірмени шушукаються, те ж саме кажуть…

— Що ти ще хотів би мені побажати, як майбутньому ханові всього Криму?

— А що ж тобі бажати? Якби ти думав про долю свого народу, то я б тобі порадив одне, Кантеміре—мурзо. Крим, хоч про нього ми й кажемо "ада",[37] островом не є. Він частина землі, на якій живуть уруси, ілляхи, касапчі. Він не є частиною Османської імперії, і ми — киримли, а не османли. Ти, Кантеміре, яким би сильним і мудрим не був, не перетягнеш Крим до Трапезонта, до Сінопа чи до Стамбула. Цього навіть Аллах не зробить. Так я би, ставши на те місце, про яке ти мрієш, зробив би геть усе, щоби з’єднатися з урусами — нашими найближчими сусідами.

— Вони — наші вороги, вони — гяури! — різко відповів Кантемір. — Не може бути міцної держави там, де намагаються подружити хрест і півмісяць!

— Чому? А Османська імперія? Скільки християн живе в її межах! І греки, і болгари, і серби, і богданці, і вірмени…

— Ти — підступний! Ти — страшніший ворог, ніж здавався мені раніше!

— Нещасні роки чекають мою батьківщину, якщо тобі, Кантеміре, вдасться заволодіти престолом! Ти продаси Крим туркам, як сам їм продався, — і не побачить моя батьківщина тієї величі, якої гідний її нарід.

— Що ти знаєш про нарід, розбійнику?

— Я знаю, що я сам — нарід!

— Ти ж сам лаяв свій нарід, називав його народом розбійників і грабіжників, а тепер кажеш, що ти сам — нарід! Та ще й говориш про велич для народу—розбійника.

— Не збираюся нічого тобі пояснювати, Кантеміре! Ти слухняна лялька в турецьких руках, отой Карагьоз, що його виставляють, аби посміятися з його недоумкуватості! Що б я не казав про свій нарід, ти нічого не зрозумієш. Бо ти розуміти не хочеш!.. Скажи своїм слугам: нехай скоріше вони ведуть мене на страту.

Бо я не хочу дожити до ганебної днини, коли володарем Криму стане шмат лайна турецької собаки.

За тонкими ганчір’яними стінами намету вже світало. Ось—ось почується крик муедзина.

Та замість муедзинового крику розлігся інший звук.

Зовсім неподалік ударила гармата. Потім — друга…

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, який оповідає про трудні дні Кантеміра та його хороброго війська

Проте то були не козаки. То з переляку вдарили сонні турецькі гармаші, прийнявши своїх за чужих. Але зрештою вони підняли тривогу… — Примчало щось біля сотні кінних вояків з—під Сарабуза з лихим сеунчем. За такий сеунч їм треба було негайно позрубувати голови. Але Кантемір вирішив їх помилувати — зрештою, хоча б за те, що вчасно попередили про біду.

— Їх не можна нічим спинити, — доповідав поранений сейменський юзбаші.[38] — Біля Сарабуза вони вмить розрубали наші ряди і розкидали в обидва боки. Ми не встигли збагнути, в чім річ, а кожен козак уже встиг двічі змахнути шаблею. їхній Дорошенко, як довідався, що нас удвічі більше, гукнув гяурам: кожному з вас досить двічі махнути шаблею — і шлях на Бахчисарай вільний…

— А вам же варто було б по одному разу махнути шаблею, — блиснув лютим оком Кантемір. — Заслухалися слів Дорошенка?

— Він же говорить, як грім, — винувато поглянув на грізного мурзу сейменський юзбаші.

— Ви що — кинулися в бій, а він витримав ваш наступ і вже потім пішов уперед?

— Ні, все було зовсім не так, як при Білій Церкві. Дорошенко не ждав, коли ми кинемося в бій. Ми ще молилися, а його кіннота, мов таран, налетіла на нас! І що було далі — ніхто не може нічого згадати! Нас просто розметало в різні боки. Наче пороховий погріб вибухнув поряд…

— Боягузи! — прошипів Кантемір. Піймавши його лютий погляд, сеймен упав на землю і поповз задки — подалі від грізного мурзи, грози гяурів і непокірливців. — Геть ізвідси! Не заважай мені думати!..

Поранений у голову сеймен зник. Грізний войовник залишився наодинці зі своїми думками. Він сидів у кутку свого шатра, грізний Кантемір Дивеєв — ватажок Бєлгородської орди, що кочувала на побережжі Чорного моря від Дніпра до Дунаю. Десять літ тому Кантемірові остогидло залежати від кримських ханів — і він пере—йшоз у пряму залежність від Османської імперії. Він і раніше, і потім був грізним бичем Стамбула! Його імені боялися українські, польські та молдавські матері. За допомогу туркам у війні з Річчю Посполитою султан Осман призначив Кантеміра пашею Ячакова, Силістрії й Бабадагу. Йому навіть титул такий дав султан: "пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств"! Грізним ворогом для Польщі був Кантемір, але коли поляки полізли були в Росію, щоб поставити Лжедмитріїв, а потім щоб скинути Михайла Романова, то Кантемір був разом з ними! Еге ж, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!.. Дали йому в Москві по клешнях, дали йому і під час Хотинської війни по панцеру, обірвали йому вуса й під час недавніх битв під Білою Церквою та Рокитним. Але все одно не вгамувався Кантемір — тепер він поліз у Крим, щоб стати там фактичним господарем. Бо Джанібек, якого буде поставлено в разі перемоги, — хіба то хан?!

Отже, Дорошенко повним ходом мчить на Бахчисарай! І нехай у нього три з половиною чи чотири тисячі козаків — це не має значення. Грізна сила йде з Дорошенком. Кожна сотня його воїнів варта тисячі Кантемірових кіннотників. Отже, у Дорошенка більше сил, ніж у Кантеміра!..

Треба вислати розвідників на найбистріших конях — і якщо все, про що сказав поранений сеймен, відповідає істині, то треба лишати цей шайтанів Бахчисарай і битися з Дорошенком на півдорозі…

Та не встиг він дати розпорядження, бо біля його шатра затупотіли копита, хтось упав і закричав:

— Гяури йдуть!

Кантемір вискочив з намету. Гяурів він не побачив. Побачив тільки переляканого вершника, якого вхопили вартові. Кінь упав і конвульсійно дриґав ногами та головою…

— Я — з—під Каяша! — закричав вершник, змучений не менше, ніж його змилений кінь. — Шайтан Дорош іде на Бахчисарай!

— Ви чому не зупинили його біля Каяша? — різко запитав Кантемір.

— Він умить знищив нашу орду. Ми не встигли вихопити шаблі з піхов, як його коні вже промчали по наших кістках!

Кантемірова шабля свиснула в повітрі. Сплюнув Кантемір, гидливо змахнув шаблею своєю, і відпустили вартові розгубленого вершника. Упало криваве шмаття на зелену траву…

— Шайтан Конецпольський! Таки не зупинив шайтана Дорошенка! — вилаявся Кантемір.

Він сподівався, що Конецпольський, вірний друг Туреччини, а отже, й його, Кантеміра, вірного васала Стамбула, не допустить, щоб Дорошенко йшов у Крим. А великий коронний гетьман Конецпольський допустив! Проґавив Конецпольський Дорошенка — і стрибонули козацькі коні через Ор—Капу, і летять тепер, мов на крилах, на Бахчисарай!

Рішення прийшло одразу. На Бахчисарай не тратитися! Залишити під столицею трьохтисячний загін під командуванням свого сина Іштерека — хай тримає Бахчисарай з Шагіном та Магометом в облозі, — а він, Кантемір—мурз а, вождь Білгородської орди, паша Ячако—ва, Силістрії й Бабадагу, пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств, негайно йде назустріч Дорошенкові і б’є його, як бив колись Конецпольського під Цецо—рою! Він їм покаже, хто такий Кантемір! Тільки якщо пана Станіслава Конецпольського було викуплено з полону, то з Дорошенком Кантемір зробить інакше — він не ганятиметься за грішми, він посадить козацького гетьмана на палю і милуватиметься його муками, доки той не здохне! А потім накаже порубати його тіло — ні, він сам його порубає! — і розкидати воронам—трупоїдам!

Від Кантемірового шатра в усі боки помчали вершники з одним наказом: негайно знімати облогу Бахчисарая і чекати наказу про марш на північ, назустріч Дорошенкові; наказ про марш на північ може бути будь—якої миті.

61 62 63 64 65 66 67