Чогож ти так скоро подався?"
Старий князь задумався. Перед ним перший раз так виразно стануло се питаннє.
А малий внук напирав:
— "Ну, скажи, скажи!" ч
— "Бо я не мав щастя в життю!" відповів старий князь, аби позбутися запитів внука. Але той не відставав:
— "А що се є щастє?" запитав.
На се питаннє ще труднійше було відповісти, чим на всі попередні. Старий князь аж коня здержав:
— "Щастє?" запитав.
— "Так, щастє! Всі говорять про щастє! Я також хотів би мати щастє, але не знаю, що се властиво є? Тебе, дідуню, всі називають дуже розумним — і тут і в Путивлі й в Чернигові і навіть в Київі і скрізь-скрізь. Я сам чув, як говорили раз між собою дружинники мого стрия Всеволода, що приїхали до нас із Курська: "Ся справа така трудна, що розсудив би її хиба один галицький князь Ярослав Осмомисл!" Бачиш — всі кажуть, що ти розумний. І ти мусиш знати, що се є щастє! Скажиж і мені! Але не так коротко, аби позбутися Володимирка, ніби то ще малого. Яж піду вже за рік на війну з батьком, в поход проти Половців, в далекі степи!"...
Старий князь не знав, як вияснити внукови, що таке щастє. По хвилі сказав:
— "Ти мусів чути казку про папороть, що цвіте в коротку ніч на Купала в самітній гущавині тихих лісів і борів?"
— "Чув; оповідала матір".
— "Отож та папороть, яка дуже коротко цвіте, се образ людського щастя".
— "Але щож се є?" наставав Володимирко. "Чи кождий може знайти щастє?"
— "Може, але звичайно не знаходить або дуже скоро тратить, або другі видруть його".
— "А ти мав коли щастє?"
— "Мав"...
— "І тому ти так подався, що тобі видерли його? Правда?"
— "Правда, мій синку".
— "А хто видер тобі щастє?"
Старий князь посумнів ще більше, як би руки чотирнайцятьліт-ного хлопяти діткнулися що йно засклепленої рани. Він тихо відповів:
— "Ти ще за малий, синку, щоб розуміти се. Як підростеш, вже може як повернеш з походу, то розумітимеш".
— "Отож я зовсім не за малий і знаю все! Тобі принесла щастє моя друга бабка, що називалася Настася. Але її — спалили галицькі бояри! І тому ти так подався... І тому й мій дядько Олег такий сумний. Чи так?"
Старому князеви стали слези в очах. Він мовчки рушив конем, аби закрити їх перед внуком. Але внук їдучи поруч, щебетав:
— "Не плач, дідуню! Скажи мені тільки, чи се правда? І чи моя друга бабка була добра? І чи галицькі бояри аж такі злющі?.. Бо я хочу чути се від тебе самого!"
Старий князь не знав, що робити з собою. Він притакнув на всі ті питання.
Тоді малий внук його здержав коня і сказав з притиском:
— "Бачиш, ти гадав, що я такий дуже малий. Тимчасом я знаю і розумію твоє нещастє. І пімщуся, як тільки підросту і матиму сам свої полки так, як має мій батько!"
Князь Ярослав не переміг себе, але з вдячністю подивився на малого внука.
Оглянувся кругом себе. Доїзджали саме до жерела Настасі...
Старий князь зіскочив з коня разом з внуком і оба напоїли коний тай спочали біля жерела Настасі.
І не думав старий князь, що малий Володимирко в чверть століття опісля страшенно додержить слова і в нечуваний спосіб пім-ститься на галицьких боярах, що тяжко мало відбитися на дальшій історії галицької землі. Він в останнє бачив його сим разом. Бо малий Володимирко дійсно пішов в поход проти Половців і в далекім наддон-ськім степу разом з батьком попав у полон, третього дня крівавої битви — оба ранені.
На вістку про нещастє, яке зустріло мужа і сина Оленки, розхору-вався зломаний життєм князь Ярослав. А почуваючи, що смерть його зближається,, завізвав до себе Оленку. Вона приїхала — з мужем, котрому вдалося втечи з полону.
— "Де ж мій внук Володимирко?" запитав хорий князь, оживлений приїздом дочки з молодшими синами.
— "Він ще в полоні", відповіла матір.
— "Чомуж ви не викупили його від Половців?"
— "Ми вже пробували і просили послів. Але рада половецьких князів дала відповідь, що не впустять його, аж поки дочка половецького хана Кончака, з котрою його оженили, не повиє сина"...
Княжна Ігорева заплакала тихо, але її муж, усміхаючися, сказав:
—1 "Се не таке сумне. Я бачив ту Кончаківну, зовсім гарна і люба дівчинка. Половчанки взагалі дуже гарні, і добрі жінки з них бувають. Але Оленці — тут звернувся до хорого батька — за мало булоб для її першого сина навіть індійської царівни; може від біди вистарчилаб византійська цісарівна для її Володимирка... А тут — куманська княжна!"...
Молода княгиня не переставала плакати. Тоді муж, що з очевидною любовю відносився до неї, сказав, щоб перервати її плач:
— "Покажи батькови ту нову річ, що ти привезла для нього!"
Оленка оживилася, зараз перестала плакати й скоро пішла по ту річ.
— "Се нове писаннє мого вченого дворянина — він таки з ваших, з Галичан, і прийшов з Оленкою до Путивля. Оленка дуже хвалить
обі його писаннє, бо там і про неї є. Але батькови вона покаже лиш ге, що про нього й до нього говориться: гадає, що галицькі полки таки зараз полетять в степи і привезуть її сина, але без невістки. Про неї ізона й чути не хоче".
— "Котрий боярин написав се?" запитав хорий князь.
— "Боярин Кузьма, родом з Пліснеська".
— "Аа, пригадую собі його! Він був ще молоденьким дружинником, як виїздив відсі в почоті Оленки. Чогож він хоче від мене?"
— "Зараз, отче, побачиш. Ось і Оленка з тим писаннєм! Шкода
тільки, що хтось бояринови Кузьмі зробив збитка і вирвав з середини частину його писання. Він все збирався дописати і не дописав"...
— "То ніщо!" відповіла Оленка. "Воно і так зовсім гарне!" і показала хорому батькови рукопись в місці, що зачиналася від слів: "Галицький Ярославе Ос^іомисле"... та взивала князя, щоб пімстив на Половцях обиду й рани свого зятя.
Князь Ярослав уважно читав:
"Галичкьі Осмомьісле Ярославе! Вьісоко с'Ьдиши на своємь злато-кован'Ьм столй, подперь гори Оугорскіи своими зел^зньїми пльки, заступивь королеви путь, затвори вь Дунаю ворота, меча бремени чрезь облакьі, судьі рядя до Дуная! Грозьі твои по землямь текугь: отворяєши Кієву врата; стр^ляєши сь отня злата стола Салтаньї за землями. Стр Ьляй, Господине, Кончака, поганого кощея — за землю Руськую, за раньї Игоревьі, беєго Святславлича!"
Перечитавши, сумно усміхнувся і сказав:
— "Вже не мені доконати сього... А деж те місце, що про тебе, доню?"
Княгиня Ярославна обернулася до мужа й сказала, ніби гніваючися:
"Ти вже певно й перед батьком сміявся з мене?"
— "Ні, зовсім ні", відповів Ігор. "Адже батько сам знає, що галицький уроженець як найкрасше представить свою землячку. Я сказав батькови лиш те, хто написав се "Слово", а він вже сам хоче побачити твою похвалу. Знаєш, отче, що в "Слові" на думку Оленки найрозумній-ше і найкрасше, розуміється крім місця, що її оспівує? Отож те, що в "Слові" задля подружа нашого сина з Кончаківною названо Кончака поганим і кощієм"...
Ігор знов засміявся, але його подруга була дуже поважна.
Тимчасом князь Ярослав перебіг очима гарний уступ про те, як Яро-славна вже о досвітній годині плакала в Путивлі на валу, виглядаючи мужа.
Старий князь, вихований на книгах єлинських мудрців і поетів, заявив, перечитавши той уступ:
— "Найбільший єлинський поет каже, що людина не повинна довше як один день плакати за другою людиною... Через плач і слези не віддаємося болеви, тільки другим показуємо свій біль, а се не лицює робити княгині"...
Тоді князь Ігор виступив в обороні подруги:
— "Вона в той спосіб оборонила Путивль... моя Оленка. Всі городи кругом впали жертвою половецьких набігів, а Путивль остоявся, бо все, що в нім жило, виходило на вали і мури, боронити города, бачучи, що княгиня так побивається. А як би ти, батьку, чув, що оповідають про синів і внуків тих Путивльців, яких ти свого часу не побив під Теребовлею і пустив до дому разом з Оленкою! Вони пильнували її а з нею і города як ока в голові і боролися як льви".
Князь Ярослав прийшов ще раз до себе, але немов тільки на те, щоб упорядкувати справи свого наслідства. Пішли в рух його величезні
скарби, поплило золото — і в катедральній церкві Пресвятої Богородиці бояри в присутности всего духовенства, чужих послів і великого здвигу народу цілували хрест на вірність Олегови, синови Настасі.
Благословив його майже столітний "святий старець" Данило, що немов ждав ще тої хвилі. Він невдовзі помер. А Володимир, правий син Ярослава одержав тільки Перемишль і виїхав там ще за життя батька.
Перед смертю зацікавився князь ще тільки одною справою: тим, що напише про нього літопись. І говорив про сю справу з Мирославом, хоч знав, що се тайна монахр, які не зраджують її нікому і безпощадно пишуть те, що думають про князів, як безпощадно описали батька його, "многоглаголивого" Володимирка. Мирослав, щоб успокоїти хо-рого князя, сказав:
— "Що тебе, княже, обходить те, що якийсь там монах понаписує,— коли за твоєї голови галицька земля була така щаслива і бога-та, як ніколи передтим і може не зараз по тобі буде?"
— "Все, що істнує, хоче лишити по собі свій правдивий слід. Навіть камінь, що зсувається з гори, лишає свій слід, навіть лист старих дерев відбивається в камінню, навіть каплина холодної води вибиває свій знак в камінню, звір в лісі лишає сліди за собою в снігу, земля і небо повні правдивих знаків того, що було, а мені малоб не залежати на тім?"
Старий, розумний князь Осмомисл боявся не за власну славу, тільки за добру славу своєї Настасі, але не сказав того.
Одначе літописці українського народу, памятаючи про заслуги сього князя, не сказали згірдного слова про його любку. Літопись, писана в святім Київі так написала про нього по смерти його:
..."Був се князь молодий, добрий бесідник, богобойний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками, ласкавий для бездомних, годував бідних, багато давав милостині, в усім сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку держав крилос..."
На приказ Ярослава по смерти його через три дні роздавали милостиню по всій землі галицькій і не могли роздати всего, що призначив князь, крім скарбів, розданих окремо церквам і монастирям.
А перед самою смертю "вь болї>зни тяжьцї" созва мужи своя и всю Галичскую землю и сборьі вся и монастьірї" и нищая и сильньїя и ху-дьія", щоб попращатися з усім народом своїм.
І був по нім плач великий по всій землі галицькій аж до моря, яке він так любив.
В день похорону князя відплив Дністром корабель з золотом і сріблом і дорогим каміннєм, призначеним з волі князя для монастиря Великомученика Пантелеймона на Святій Горі Афонській, щоб і там земляки добрим словом згадували галицькогр князя.
Не злим словом згадала літопись і Настасю з Чагрових, одиноку женщину, яку любив Ярослав і яка його любила.
Так Ярослав Осмомисл перейшов життє в боротьбі за землю і женщину, що звязані нерозривно.
ПОЯСНЕННЯ І ПРИМІТКИ
Ардель — Семигород.
атарахг^вта— (атарахтейя) незворушимість (духова постійність).
Багряниця — одіж з червоної матерії.
Більшість — меншість.