Ще пригадує, як Свирид Яковлевич — вона тоді санітаркою була — з усякими досвідами не давав їй спокою. Словом, ніхто тебе без дозволу лікаря не привезе.
— Ти привезеш.
— Та нізащо в світі, нізащо! Хоч і вредна ти штучка, але хочу, щоб іще прожив на світі. Саме на життя повернуло.
І ці слова хвилювання пройшлися по кожній жилці Дмитра. "Саме на життя повернуло, — віддалося у серці: — це ж так після довгої зими селяни, радіючи, говорять: саме сонце на весну повернуло".
— Це ти правду кажеш, — хитнув головою.
— Ще б неправду, — зручніш умостився на кріслі Варивон. — Отак, коли працюєш, по шию своїми ділами, значить, зайнятий, то все, здається, іде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дівчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є гріх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад — ого-го яку дорогу ми пройшли, через які гори перевалили. То раніше у мене одна була сорочка і в будень і в свято. Так і згнивала вона, по ниточці розлазилася на плечах од поту і солі. За версту від тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчуків та Денисенків, як ота наймитська сорочка! І ніхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку приніс — складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Поміж людьми живу... Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, — все міркую, як би такий урожай проса зібрати, щоб усі сусіди роти пороззявляли. Навіть у сні бачу такі зерна проса, немов коралі. А всі коло нього тільки ахкають. І ти також.
— Воно ж і видно, що всі заахкають, як один мишій вродить. Снігозатримування провів...
— А ти помовч... Ет, і настрій зіпсував — уже і говорити, значить, не хочеться, — аж зітхнув Варивон. І зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цідилося крізь позіхання.
Дмитро дорікнув себе за зайве слово: чоловік про життя почав говорити, вірно говорити, і так по-дурному обірвати його думки.
— В завідувача контрольно-насінневої лабораторії був? — запитав після мовчання.
— Був. Зразу ж після районної наради агітаторів заскочив. Кондиційність твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти діло, Дмитре, зробив. В колгоспників з Івчанки, як побачили твоє насіння, аж очі загорілись. А вони толк розуміють. Господаровиті. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки ні в кого нема.
— Ну, так уже й ні в кого, — аж захвилювався, і рум'янець нерівними смугами прорізав жовтизну на щоках. — Чував, Дмитре, що в Жданівці один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивів — таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!
— Оце б собі кілька таких насінин дістати. Для дослідів! — загорілись очі в Дмитра.
— Не дістанеш! — рішуче запевнив Варивон. — У нього зерна було трошки. Частину висіяв, а частину роздав агрономам і рільникам-агротехнікам.
— А може щось таки залишилося? — з надією поглянув на товариша.
— Не віддасть же він тобі останнє.
— Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку зміняє?
— Про гроші — і не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбільшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.
— Уже всі справки навів?
— Та ще не всі.
— Ех, Варивоне, задав ти мені задачу. Вредний, кажеш, дядько?
— Трохи на тебе схожий! Ну, пора мені в дорогу. Що тобі привезти?
— Заскоч в книгарню — може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полінуйся заглянути — чи нема де його статті. Інтересно пише... широко думає чоловік.
— Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить... Ще тобі чого?
— Привезеш з села трохи вівса, того, що з вівсюгом.
— Вівсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, — зразу брикати почнеш, — ожив Варивон. — Чи трієрувати думаєш?
— Думаю.
— У лікарні? — засміявся.
— У лікарні.
Варивон вийшов надвір, в задумі насвистуючи якусь мелодію. "Чортів Горицвіт! дуже просто — візьме і найде спосіб, як очистити овес од вівсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?" — зручно приліг на сани, і добрі коні понесли його в широкі іскристі далі зимового надвечір'я.
Село здалеку зустріло Варивона веселим гомоном і сміхом: на широку, перерізану місячним стовпом ковзалку висипала молодь. Під ковзанами шипів і попискував лід, з пагорбка одні за одними летіли гомінкі санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, і увесь прозорий вечір зачаровано кружляв навколо рум'яної юності. Утікаючи від хлопців, на берег зі сміхом вибігло кілька дівчат.
— Варивон Іванович! — раптом пізнала одна свого бригадира.
— Варивон Іванович! Варивон Іванович! — загомоніло навколо, басовито обізвалась луна, і молодь кинулась на греблю. Не добігаючи до Варивона, три ланкових, мов по команді, вирівнялись в одну лінію і гордовито, задьористо попливли легкому білоруському танці "Бульба". Ось вони зігнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись і почали обмотувати живою вервечкою хлопців та дівчат, збиваючи їх у тісний клубок. Величезний кущ живої "бульби" докружляв до свого бригадира і весело розсипався на греблі.
— Спасибі нашій бульбі, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднішній день, — підвівся на санях Варивон і став у позу розгубленого оратора.
Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.
Варивон діловито прокашлявся, оглянув усіх і серйозно продовжував:
— Воно річ, з одного боку, все-таки така, постільки по-скільки, позаяк взагалі зокрема і частково, бо часто-густо трапляється, зустрічається сеє, теє, другеє і сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нічого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кінчати...
Гребля заколивалась од сміху.
— Варивоне Івановичу, післязавтра репетиція буде?
— Аякже! Тільки в лісі проведемо.
— Оце добре! — усміхнулась Степанида Сергієнко, сподіваючись, що за словами Варивона Івановича криється якийсь жарт.
— Репетиція в лісі! — загомоніло навкруг.
— Точно. Таку репетицію влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снігозатримування.
— Варивоне Івановичу, попередити всіх їздових? — виступив наперед Леонід Сергієнко.
— Усіх, Льоню, особливо горицвітівських: сам знаєш — хворий бригадир. А дівчатам треба буде мати плести. Да такі красиві, як придане. Чи ви тільки танцювати та ковзатись умієте? — жартівливо нагримав на своїх ланкових.
— Ми і їсти вміємо, — прибіднюючись, лукаво відповіли ті. — В свого бригадира науку проходили.
— А-а-а! Тоді я за наші діла не боюсь. Ну, летіть, зозулі, на коток.
Приїхавши додому, Варивон розшукав комірника, і пізнього вечора обсіє пішли до зерносховища.
— Чого ти таку нетерплячку пореш? — обурювався дорогою комірник, якому Варивон навіть повечеряти не дав.
— Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.
— Державного характеру? — зразу подобрішало перепечене морозом зморшкувате обличчя.
Дома Варивон висипав на стіл насіння і довго розглядав зерна вівса і вівсюга.
— Нічим тобі не відрізняються, значить, ні формою, ні розміром.
— Нічим, — піддакнула Василина, схилившись над столом. — Вівсюг тільки шершавий, а овес гладенький-гладенький.
— Що гладенький, то гладенький. А чого ж трієр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собі кращу збудувати.
— Конструкції Варивона Очерета, — розміялася Василина.
— Іменно так, стара. Що ж його вигадати? Сідай, стара, і разом подумаємо: одна голова добре, а дві — ще гірше.
— А ну тебе!
— Що, не подобається тобі твій чоловік?
— Варивоне, ну, не мели.
— А ти мені й досі подобаєшся. Іноді зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш мені за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сім'ї.
— Ти ще більше поораторствуй, то й дітей розбудиш.
— Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рівняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспіваємо. Коли співаю — думки в мене так легко пливуть, наче по якійсь канві невидимій. От воно може зразу ж і про вівсюг надумаємося.
— Охрипла я, Варивоне.
— Усе в тебе сьогодні, як в турецькому меджлісі... Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мізкуй, бо не буде тобі спокою, аж поки винахід не виллється, як говорять учені голови, в гармонійну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб мені більше не ходити на річку шмаття прати, а то зовсім голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми після жнив поверталися з поля? Як заспівали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..."
— І не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кінчили пісню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, — просвітилося радістю вибілене першими снігами спокійне обличчя Василини.
— Артисти, що й казати. — Варивон підійшов до радіо. — Знову діти поралися. Доведеться їх ще ремінцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. — Поліз під стіл, де стояли сухі батареї, навпомацки перевірив контакти, повеселішав.
Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, і вже, стогнучи, просилась на привілля, наповнене симфонією вечірніх зір, іскристого снігу і пругкого синього вітру.
— Чайковський, — тихо підійшла Василина до столу. — Мій любимий композитор.
Варивон сів поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осінній день, відпливла музика і молодо бризнула дівоча пісня, а Варивон не відривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пісень, піднімались над ними, як зелене руно над землею...
— Василино! Ідея! Подай-но сукняну ковдру, — раптом вигукнув і нетерпляче підбіг до ліжка. Ковдру він так приладнав до скрині, що вона похило опустилась на землю. Аж бліднучи од хвилювання, сійнув жменю зерна по ковдрі і напружено застиг, поки овес не осипався на підлогу. На ворсистому сукні забіліло кілька зернин, їх і почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потім підніс до світла і захоплено вигукнув: — Василино! Ні одної зернини вівса не залишилось на моєму трієрі — самий вівсюг. Ну, як тобі трієр конструкції Варивона Очерета? Подобається?
— Подобається, — почала Василина розглядати зерна вівсюга.
— А сам винахідник подобається? — запишався Варивон.