Він сам сів у кріслі біля столу, на якому лежав сувій якихось древніх харатій з печатями, біля нього сіли руські воєводи й мужі, перед ними стали сідати василіки.
Втім, трапилось ще одно, на що василіки звернули увагу, — перед тим як сісти за стіл князь Володимир одчепив від пояса меч, поклав його на лаві під стіною.
— Так що ж скажете, мужі константинопольські, — почав князь Володимир, — з чим приїхали сюди?
Один з василіків, це був патрикій Сисіній, раніше ніж сісти, промовив:
— Ми василіки імператорів Василя й Костянтина й прибули сюди по їх загаду — патрикій Фрігій, магістр Лев, митрополит Роман, пресвітер Феофіл і сам я — Сисіній... — називаючи імена, він показував кожного з василіків.
— От і добре, — сказав Володимир, — будемо знати... А це, — він показав на воєвод, — моя старша дружина. Так з чим ви, василіки, прибули сюди?
Патрикій Сисіній затявся.
— Ми прибули сюди, — вимовив нарешті він, — щоб запитати, чому ти, княже руський, прибув до Херсонеса? — Сисіній знову замовк і кінчив: — Чому ти, княже руський, пішов війною на Херсонес і взяв уже його?
Князь Володимир засміявся, сміялись і воєводи, і мужі його.
— Дивно мені, — обірвав він сміх і опустив руку долонею на стіл так, що затремтіли харатії, а сама рука наче вросла в нього, — чому ви, василіки, запитуєте мене про це? Адже імператори ваші, посилаючи вас, достеменно знали, чому я сюди прийшов і чому так зробив, — він показав за вікна, де видно було обгорілі стіни, де легкий вітер розгонив хмару диму, а в морі стояли на укотях і похитувались на хвилі події руські.
— Гаразд, — сказав князь Володимир, — аще імператори ваші забули, нагадаю... Скажіть василевсам так: отці мої й діди багато браней мали й множество крові пролили, ратоборствуючи з Візантією. Чому? Не ми в тому винні, й не на наших руках запеклася та кров, бо ми ніколи чужих земель не шукали, інших племен не неволили, токмо захищали Русь, людей її. Імператори ж ромеїв, що мають безліч земель по заходу сонця й на полудневі, що мають багатства й науку, все налізали й налізали на нас, ставили свої городи тут, на березі нашого Руського моря, одвіку лізли на Дон і Ітиль — руські ріки, насилали на нас печенігів і інші орди.
У той час, коли толковини тлумачили василікам слова князя Володимира, він мовчав, дивився на них, а тоді повів далі:
— Руські люди терплячі, ми шукали не брані, а токмо миру — у нас є ряд з Візантією, укладений князями нашими Олегом, Ігорем і отцем моїм Святославом, а від землі вашої підписаний імператорами Львом, Олександром, Костянтином, потім Романом, Костянтином і Стефаном, а ще пізніше Іоанном. І ми ці ряди писали не по промислу бога, руські люди платили за них кров'ю, кожна літера в них — це тисячі мертвих уже нині наших людей, горе Русі...
Василіки мовчали — вони зрозуміли, що то за харатії жовтіють на столі перед князем Володимиром, чому він поряд з ними поклав свою важку руку.
— Нині ж на Херсонес я пішов, узяв його й сиджу тут через те, що минулого літа ще раз хотів утвердити ряд з Візантією, на просьбу імператорів Василя й Костянтина послав у Константинополь шість тисяч воїв, вони, ви також знаєте це, врятували імператорів ваших, дві тисячі моїх воїв склали голови під Абідосом... А імператори не дали дані воям, вони не додержали ряду з нами. Ось через це я й прийшов у Херсонес; не домовлюсь звідси з імператорами — піду в Болгарію, будемо утверждати новий ряд під стінами Константинополя... А тепер, — закінчив князь Володимир, — я мушу вас залишити з мужами моїми. Ось на столі лежать харатії наші — почитайте їх.
Наступного дня вранці князь Володимир ждав василіків у тому ж домі, в палаті. В ній усе було, як і минулого дня, на столі так само лежали харатії, але ніч не пройшла марно — василіки мусили пригадати, що писали колись імператори в рядах своїх, князь Володимир у цю ніч радився з воєводами, боярами, мужами земель і купцями, що скаже василікам.
І він почав:
— Надіюсь, василіки прочитали харатії, знають тепер, що мусили робити імператори?
— Імператори Василь і Костянтин ще тоді, коли ми збирались сюди, сказали, що вони утверждають усі ряди імператорів давніх.
— Ми їх такожде утверждаємо, — сказав князь Володимир, — але після всього того, що сталось, мусимо вже дещо додати до них.
Василіки слухали.
— Зате імператори Василь і Костянтин не додержали ряду, укладеного через василіків позаминулого літа в городі Києві, мусять дати нам дань по двадцять гривень за всіх живих і мертвих воїв, іже були в Абідосі, — живим на прожиття, у мертвих залишились родини, — а городу Києву дві тисячі гривень.
— Ми скажемо імператорам нашим, — забурмотіли василіки й одразу ж виправились: — Ми згодні дати дань за живих і мертвих руських воїв.
— Ця дань буде справедлива, але це ще не все, — повів далі князь Володимир. — Минулого літа нашим воям не тільки не дали дані, а хотіли їх послати в Болгарію. Чому? Ще в Адріанополі, а потім і в Доростолі мій отець Святослав, розмовляючи з Цимісхієм, вимагав, аби імперія залишила й не чіпала землі болгар, яка їй не належить. Я такожде говорив про це василікам у Києві. Чому ж імператор Василь іде й іде в Болгарію?
— Не імперія нині нападає на болгар, — щиро признались василіки, — болгарський коміт Самуїл іде й іде проти Візантії.
Князь Володимир засміявся:
— Коміт Самуїл воює з імператором Василем у горах болгарських, і Фракії, й Македонії — там і вирішуйте свою сваргу. Але легіони імперії стоять нині над Дунаєм. Проти кого націлені їхні списи? Проти болгар? Ні, супроти Русі... Пишіть: Візантія да не неволить сусідні землі свої, да повік не загрожує Русі з-за Дунаю...
— А Корсунська земля? — скипіли василіки. — Князь Володимир не загрожує, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми імператорам про цей город?
Князь Володимир не квапився з відповіддю.
— Правда, — промовив нарешті він, — Корсунська земля, сиріч Клімати, — то ваша фема, і князі руські писали, що не імуть власті на цій землі, що Клімати не підкоряються їм. Від цього не відступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. І Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пізніше, коли кінчимо весь ряд... Обіцяю — вашого собі не візьму.
Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василіків імператорів — чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клімати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж він думає залишити собі цей город?.. Адже Клімати без Херсонеса — тіло без голови!.. Та ні, він сказав — вашого собі не візьму, отже, не візьме й Херсонес.
Втрутились купці:
— І про куплю-продаж скажи їм, княже!
— Правда! — згодився князь Володимир. — Ми говорили з василікамії в Києві — не можемо так, як нині, торгувати з Візантією.
— Імператори згодні прийняти в Константинополі купців, скільки хоче Русь, нехай вони самі визначають ціни. Заговорили й бояри:
— А про челядь, княже?
Володимир з одного слова зрозумів бояр — так, на Русі, особливо ж у боярських вотчинах над Дністром і Дунаєм, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землі, ідуть у ліси, тікають світ за очі, часом потрапляють і до Візантії.
— Мої бояри кажуть, — звернувся до василіків Володимира — що часом челядь з Візантії утікає до Русі, а наша буває у Візантії... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Візантії, і про ту челядь, яка може ускочити з Русі до вас, — восп'ятити* (*Восп'ятити — повернути назад.) мусимо їх.
— І про татьбу та розбой, — стиха гомоніли вже купці. Це була правда — в Константинополі траплялось не раз, що в руських купців викрадали товари, — що говорити — і в Києві, на подольському торзі, є доста татів між голодними смердами.
— Гаразд, — згодився князь, — і про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека — показнені будуть по закону грецькому і по уставу руському; аще уб'є гречин русина або русин грека — да уб'ємо їх.
Тоді василіки схопились.
— Ми згодні, — сказали вони, — і запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городі Києві купця-гречина Феодора з сином, а за двір його і всі скарби нехай тать заплатить.
Князь Володимир довго й пильно дивився на василіків, а тоді суворо сказав:
— Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головників і повернув Візантії всі його добра, але він — не купець, а послух Візантії, що продав Русь, і карали його з сином усі руські люди... Хочете викуп за нього мати — говоріть з усією Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів — смертю будемо карати їх, як і патрикія Феодора... Тільки цього не будемо писати в нашому ряді: шкода вас!
Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.
Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого — якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.
Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
— Ми, василіки, — сказав він, — приймаємо твій ряд, княже, будемо молити бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це — ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...
— Чого ж хоче митрополит?
— Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу... християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.
Князь Володимир посміхнувся.
— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи, і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають книжиці, слов'янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Ні, не так, у нас є багато людей, що моляться дерев'яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.
— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.
— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали.