Це завважив Костюрін, який сидів ліворуч від нього.
— То вже не діло, — нахилився до вуха Грабовського. — Ви й попереднього разу не підтримали компанію, але зараз, виголосивши такий тост, ухилятися не личить.
— Ні, Вікторе Федоровичу, я не ухиляюсь, проте випити не можу. Спиртного взагалі не вживаю, як і не палю.
— Це така ваша релігія?
— Зовсім не релігія, а так уже склалося. Колись палив, іноді міг також випити чарку. Але ж я майже вісім років просидів у тюрмах і ні від кого передач не мав, крім хіба що від сестри й брата в Харкові. Де ж би мав діставати тютюн чи горілку? Довелося просто відучити себе, і зробити це було не важко. Ну, а зараз, при моїй хворобі, зайва краплина спиртного або навіть запах цигаркового диму завдають мені таких мук, що бодай і не згадувати.
— Даруйте за недоречний жарт. Я, власне, хотів про інше. Маю до вас прохання. Термін мого заслання тут скоро закінчується. Думаю їхати звідси в Тобольськ і взятися там за редагування газети "Сибирский листок", офіційним видавцем якої числитиметься моя дружина. Хочу просити вашої згоди, щоб ви, живучи на Вілюйщині, були нашим постійним кореспондентом. Як дивитесь на це?
— Можу лише подякувати за увагу і постараюсь задовольнити прохання. Вас, очевидно, цікавитимуть насамперед місцеві матеріали?
— Звичайно, однак не тільки вони, а й інші, в тому числі й літературні.
6
Діла не бракувало всім. Але найбільш мала його Василина Марківна. Бо вже її пожильцям видали в управлінні гроші на дорогу. Повернувшись з того триклятого управління додому, довго радилися, як приготуватися в дорогу, але нічого з тієї ради не виходило. Та й не диво — молоді, зелені, хіба вони знаються на цьому. От і довелося Василині Марківні взяти весь клопіт на свою голову. Та й клопіт не малий. Грошей тих мов кіт наплакав, а стільки ж усього треба — і харчів, і одежі, і всілякого припасу. Мандрівка — не рідна тітонька, не пригріє, не нагодує. Всі озуті й одягнуті абияк, а їхати ж який світ. Торік її Клим возив одного монастирівця і розказував: туди верстов сімсот, станції одна від одної далеко, а на них нічогісінько не розживешся.
Василина Марківна добре бачить, чого кому найнагальніш потрібно, бо ж за ці два тижні, що живуть у неї, звиклася з ними, наче з рідними, і придивилася. Он на Вікторові шапчина зовсім міленька, немовби покришка, вух не прикриває, а в Миколи тільки й слава, що є рукавиці: вони брезентові і без підкладки, де там теплу затриматися. У Софії комір куценький, на Евеліні валянки ледве дихають.
Але ці четверо хоч, дякувати богові, здорові. Особливо болить її душа за Павла. Дивіться ж бо: наймолодший серед них, всього двадцять сім років має, а вже сухотнявий і серцем недужий. Йому б про таку дорогу доброго кожуха і повстяків, а він напівголий. Де того всього візьмеш? Як би зараз знадобилися оті теплі Климові штани, але ж Клим забрав їх з собою. Чи, може, дати свою кожушину? Так у чому ж самій залишитися, коли вся одежа уже в улусі? І так пече, і так гаряче.
А про те, щоб з цієї мізерії, яку дали в управлінні, вигадати якось на кожух, нема що й думати. Он сьогодні ярмаркували разом з Евеліною та Софією: купили три пуди житнього борошна, пуд риби, півпуда яловичини, десять фунтів коров'ячого масла, три ворки сиру, кілька кварт ягід, бо ж треба щось і до від'їзду їсти, і на дорогу насушити сухарів, спекти пирогів. Коли оглянулися на гроші — в очах потемніло. Утрьох знову перелічили витрати, все зійшлося копійка в копійку, а гаманець майже порожній. От тобі і Павлів кожух, і Вікторова шапка, і Евелінині валянки, і Миколині рукавиці. Як то кажуть, купило притупило. Але Павла так відпустити не можна — не доїде, загине хлопець дорогою. Хай тут дівчата самі завдають розчину, а вона, Василина Марківна, сходить до Віташевських, Гаврилових і побалакає з ними про Павла...
***
Ще й не розвиднілося добре, а в подвір'ї Василини Марківни було вже людно й гамірно. Віташевський і Ожигов виносили з сіней скриньки, валізи, мішки з сухарями і складали біля воріт. Там же Костюрін сторцював в'язанки книжок, а Гаврилов і Краніхфельд витріпували коло дровітні ведмежу шкуру. Вікторові, видно, так і не пощастило замінити свою мілку шапку, але тепер у нього за плечима чорнів добрячий башлик, і, може, тому він задоволене посміхався.
Усі поспішали, бо сподівалися підвід з конвоїрами, які мають провадити Краніхфельда, Улановську і Грабовського у Вілюйськ. Микола Ожигов жартома уже цілий тиждень називає їх вілюйчанами, а себе з Новаковською — верхоянцями. Про свій сьогоднішній від'їзд були попереджені опівночі: рушають вони на світанку, бо треба нині покрити два станки, які мають понад сотню верст, а день зовсім короткий. Мусила Василина Марківна поночі бігти до Віташевських, а вже потім Микола Олексійович обійшов інших, сповіщаючи новину, якої, власне, й сподівалися.
Витівка поліцмейстера була зрозумілою: він хотів тихенько випровадити вілюйців, ще коли спало місто, — щоб не зійшлися на проводи люди, а надто політичні засланці Якутська. Балачка про довжину двох перших станків — то пилюка в очі. Але Віташевський також не з плоту виламаний — він з Гавриловим та Макаревським постарався не гірше, ніж усе поліцейське управління.
— Ого — радісно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвір'я. — Тут збір уже повний. Значить, осташкіни провалилися А мене трохи затримали ті собачники, городові. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди й за чим так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потім, побачивши, що тільки час марную, сказав, як воно є. Почали мене умовляти: нема чого туди йти, ніхто нікуди сьогодні не їде. Ну, я їм, звісно, не повірив, чемно розкланявся і пішов. Але й вони сюди торочаться, очевидно, мають розпорядження поліцмейстера.
— Хай приходять, коли їм так цікаво, — махнув рукою Віташевський — Тепер, після Монастирівки, вони не наважаться зачепити нас, а ми не дамо їм маслака в зуби.
Василина Марківна порається біля пирогів та коржиків. Пачкує їх десятками і складає в торбинки.
— Оце, — навчає Евеліну, — на кожен станок окремо. Та дивися мені, дорогою будь ощадна, не роздаровуй конвоїрам і погоничам. А хлопців харчуй добре. На станціях готуй їм щось гаряченьке. Павло хай побільше п’є чаю з малиною.
На подвір'ї люди вже кишать кишмом. Не тільки політичні засланці, а й місцеві. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмучені, особливо Ольга Василівна.
— Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, здається, випруть у Вілюйськ.
— Невже?
— Либонь так, — ствердно хитає головою Кость Семенович. — Мені вже натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звісно, не хочеться. І не тільки тому, що там — глушина. Є й інша причина. Я — фотограф. У Якутську все ж до шести тисяч мешканців, а там, кажуть, у десять разів менше. Чи ж матиму заробіток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться.
До них підходить міський лікар Гусєв. Цього хірурга, який славиться в Якутську не тільки своїм ремеслом, а й високою порядністю, Грабовський трохи знає. Знає не тільки з похвальних розповідей Зубрилова та Віташевського про те, як турботливо рятував Гусєв поранених монастирівців, а й з власного досвіду — двічі бував у нього в лікарні. Тоді й переконався: цей гуманний лікар володіє секретами не лише хірургії, але й терапії.
Потиснувши усім руки, Гусєв довго тупцяє довкола них, немовби на жаринах. Його права рука безугавно непокоїться в кишені кожушаної бекеші, а очі аж пронизують недогадливих Гаврилових.
— Костю Семеновичу, — нарешті мовить вибачливо, — прошу дарувати мені, але, за обов'язками ескулапа, мушу висловити своєму пацієнтові деякі поради на дорогу.
І, не чекаючи згоди, узяв Грабовського під руку.
— Я от що хотів, Павле Арсеновичу, — продовжив стишеним, майже змовницьким голосом, як трохи одійшли вбік. — Ви ж ото бували в мене на прийомі. Я собі й подумав: чому б вам не захопити від нас довідки про стан вашого здоров'я. Вона не зашкодить, а іноді може знадобитися. Ну, приміром, скориставшись нею, могли б домагатися дозволу повернутись у Якутськ — під медичний догляд. Правда?
— Та воно так, звичайно, — згоджується Грабовський, — але якби ж про це було раніш подумати, а тепер уже пізно.
— Пізно лише мертвому робити припарку, кажуть у нас, — посміхнувся лікар, — а тим, хто ще живий, можна і треба. — Він витягнув з кишені папір. — Беріть. Хай щастить. Добре, що встигли, бо он уже й гості прийшли.
Грабовський оглянувся і уздрів трьох городових, які заходили в подвір'я.
— От бачите, — неприховане глузував над ними Зубрилов, — а ви ж казали, нині ніхто...
Він не докінчив, бо слідом за городовими у хвіртці виросла постать поліцмейстера.
7
— Хот. Хот, — махає погонич довгою пужакою, дзвінко торохтить нею по передній рамі нарт, а олені ніби й не чують того: ступають неквапно, ледве переставляючи ноги в копнистому снігові, і нарти повзуть за ними, мов черепаха.
Ступаючи за нартами, Грабовський час від часу позирає на темну халабуду, що манячить ген-ген попереду. То підвода, на якій їдуть Улановська і Краніхфельд. Вона — кінна. Коні, запряжені в неї, також дуже худі, але все-таки трохи моторніші від оленів, і олені не встигають за ними.
Ту підводу роздобули у Вілюйську самі, без допомоги окружного справника Антоновича, і з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала їх учора під час віхоли. Правда, халабуда маленька, там навіть двом тіснувато, тому в ній постійно їхала одна Евеліна, а хлопці, чергуючись між собою, заглядали в неї лише для того, щоб погрітися, але й то не мале діло. Вночі ж віхола вгамувалася, і Грабовський ще зранку вирішив: хай у халабуді весь день їдуть Краніхфельди, як він почав жартома називати Віктора й Евеліну після того, коли вони вирішили побратися. Їм упарі буде затишно й приємно воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанії фурмана та конвоїра, тим паче що вони сидять німотою і не заважають йому думати. До того ж він ліпше зодягнений, ніж Віктор: Василина Марківна та Ольга Василівна десь роздобули для нього і повстяні валянки, і кожушанку під
пальто.
Якби тільки не забивало дух і не кололо в грудях, то так би йшов увесь день, переміряв би все це якутське снігове безмежжя, яке не може осягнути ні зір, ні навіть тяма.