І били скрізь: по селах мандрівні дяки, навчаючи хлопчиків грамоти, і по братських школах, і по єзуїтських колегіумах, і навіть по університетах та академіях.
На пошану різок складалися вірші, і бідні учні мусили їх витвердити, як доказ того, що вчителі бажають їм добра.
Ось чому нікому з дидасколів не спадало на думку, що й братська школа може існувати без різок. Били всіх, навіть Михайлика, хоч де в чому дидасколи ставилися до нього поблажливо. Хлопчик був здібний, але запальний і задиркуватий. Він часто докучав дидасколам, розпитуючи їх, що означає те чи те, а вони і самі не добре тямили того, що вимагали від учнів, бо й самі також механічно твердили колись ті самі тексти. Але Борецький заборонив їм переслідувати Михайлика і навіть дозволив йому їсти яблука в саду, дозволив давати йому більш солодкого за обідом, дозволив одвідувати в неділю хворого батька. І за це інші діти заздрили Михайликові і ненавиділи його. При першій нагоді били вони його або доводили до розпачу. Він бився, плакав, дряпався, біг до Борецького скаржитись і покарані пустуни ще більше цькували його за скарги.
— Не знаю, що й робити, — бідкався Борецький. — Справді, доведеться ставитися до нього, як до кожного іншого, бо ці халамидники зацькують його до смерті.
А Михайлик зненавидів товаришів, дидасколів, школу і самі стіни її всіма силами своє маленької істоти. З огидою ходив він до церкви, яку вимагали відвідувати двічі на день, ніби діти були ченці. З огидою твердив він граматику й святе письмо. Як зацьковане вовченя, дивився він спідлоба, і навіть матері не скаржився, бо вважав її винною за всі свої муки.
Biн схуд, зблід і змарнів, не міг нічого їсти, завжди хотів спати і мріяв про втечу, як в'язень, як стратенець. Але де тут утекти самотній дитині взимку з щільно зачиненого монастиря, де височенний паркан оточував з усіх боків садибу, де вікна були загратовані, як у в'язниці, а монах-воротар завжди охороняв єдиний вихід...
МАТИ
Два дні не вщухала буря. Вітер упав, вияснилося небо, але йшли морем широкі плисковаті хвилі, усі у піні, що тяглася за ними лахміттям брудно-білого мусліну. З розгону налітали вони на скелі і, шугнувши вгору білим фонтаном, падали додолу, гребли скрипучий груз і зникали у вирі. А далечінь мінилася на сонці зеленим і синім металом, наче розпущений під небом павиний хвіст.
Горпина сиділа нa порозі, дивилася на море — і дивний спокій виповнював її. Як це все сталося просто. Ніжною, цнотливою і обережною ласкою приспав Нур'ялі її бурхливу душу, давши їй теплінь, без якої важко прожити самотній людині.
Кохає він! Koxaє її, свою Горпіне.
Ну, а вона?
І глибокий щасливий подих здіймав Горпині груди.
З новим почуттям дивилася вона на саклю, на дворик, на виноградник. Невже це її хата, її господарство? І боязно було повірити в своє щастя. І навмисно сперечалася вона сама з собою.
"Адже ж я йому не дружина. Приведе він другу жінку, справжню, законну. Тоді що?"
Але пригадувала цнотливо-палкі пестощі Нур'ялі, його oчi, слова, і бліда усмішка миготіла на Горпининих устах. І шепотіла вона зітхаючи:
— Ні, кохає він мене... Кохає. І не кине ніколи.
Як птах, що в'є собі кубло, взялася до господарства Горпина. То білила саклю, то варила обід, то годувала ягнята або перекопувала по-осінньому спустілий город, вибирала каміння і угноювала його.
І, щоб допомогти Нур'ялі налагодити господарство, почала шукати роботи. Горпина вміла добре гаптувати і вишивати. Знайшлися замовниці, і часто сиділа вона до півночі коло каганця, схилившись над оксамитовими фесами або прозорими татарськими фередже. За роботу брала вона не грошима, а птицею, ягнятами або козлятами — і щотижня прибавлялося в їх маленькому закутку щось живе.
— Дивись, Нур'ялі, яке воно гарненьке, — радісно тягнула вона його за руку, коли Нур'ялі повертався з Каффи, продавши улов. — Я йому й сіна підстелила, і травички свіженької дала.
— Джаним [162], серце моє, — пестливо пригортав її Нур'ялі, — Горпіне — як бджілка; все несе до свого вулика. І стане наша сакля — як щільник, повний солодкого меду.
І, щоб зробити їй приємне, пестив ягня, давав йому свіжої травички.
І знов полюбив свою саклю Нур'ялі, і ніколи не ходив до кав'ярні курити наргіле і пити аравійську каву, а сидів на порозі, милуючись з місяця, що вставав із-за блакитного моря, і розповідав про себе або розпитував Горпину про її життя. І, підшукуючи слова та доповнюючи їх рухами, розповіла Горпина про своє сумне дитинство на хуторі в Повчанських.
— День і ніч я в них робила, як хлопка. Ще маленьким дівчам бавила я їх доньку, носила її, надриваючи свої рученята, пасла гуси, вівці, пряла вовну довгими вечорами. Спати хотілося. Сидиш, прядеш, а очі тобі самі заплющуються, а голова валиться з плечей. А стара лається: "Ледащо, дурепо. Вмієш хліб їсти, вмій і працювати". А той хліб сирітський мені у горлі ставав. Тільки й щастя було, коли виросла, на мить вибігти в садочок побачити Данила. Та не хотіли Повчанські віддавати мене заміж. Або хай залишиться в них Данило назавжди пахолком. А Повчанський той — статечний був козак, старшина. От як Сафар-ага у вашому війську. Отари в нього були, що й кінця-краю їм нема, як тим хмаринкам, — показувала вона на безмежну смугу баранців, що мліли у вечірньому небі. — І коні були в нього, як вітер. І добра повні скрині... Пильнувала я їх майно, хоч і чуже воно було, панське... А вони все придивлялися, чи не з'їла, бува, ласого шматочка, чи не одрізала собі якогось окрайка на хусточку... Ох, як це боляче було, як образливо...
І Нур'ялі розумів і тихенько пестив пучками її руку.
— Не сумуй, джаним, серце моє. Буде в нас всього досить. Житимемо вдвох, он як ті ластівки в кубельці над скелею.
Але Горпина несвідомо відсахнулася від Нур'ялі.
— Не бійся, джаним, вір мені, — щиро говорив тоді Нур'ялі. — Знаю, що налякали тебе людолови, що спогад про них стоїть, як мара, тобі в очах. Змучили вони тебе, образили. Але ж не я це робив. Це тати [163], ногайці. Не хочуть вони орати землю або прийняти реван [164] і чесно ремісникувати. Живуть із грабіжництва, а беї женуть їх, як хортів, у напади. І заробляють людоловством. А чабанам теж нелегко живеться. Адже ж чабан-бідолаха за шматок коржа мокне під дощем день і ніч, узимку і влітку. А мурза щороку рахує свої вівці, вимагає приплоду. А що чабанові робити, коли вовки розірвуть кільканадцятеро баранів або почнеться пошесть? Б'ють тоді чабана батогами з волов'ячих жил, вимагають сплатити збиток. І забирає мурза десятеро овечок, що дають йому за роботу щорічно. А якщо відіб'ють у гойдара отару, — його посадять на палю або зв'яжуть та кинуть на мурашник за те, що не допильнував хазяйського майна.
Горпина мовчала.
— Ну, а потім що було з тобою? — урвав Нур'ялі її думки.
І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру... Приїхав він тоді по наречену — і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли... А потім народилася в них дитина. І тоді з'явився пан Бжеський.
— Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.
— Як то? — здивувався Нур'ялі. — Так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.
— Тоді вони ваші пани, — зраділа Горпина. — А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?
— Була наша, нашого джемаата [165], — виправився Нур'ялі. — Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай [166]. Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, — він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен ряд почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, відвів коня ханові [167], і дав йому хан ярлик [168] на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні — невідомо. Давно це було, і всi, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.
Минуло стільки років, що немовлята стали дідами й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами [169], як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою з померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки [170], а вирок запише до книги седжіль [171] і видасть копію Веліша-бею.
Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та інших. А вони присягаються на корані, що володіли землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.
Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити... Мурза захищає мурзу, а мулла — муллу. Так і в прислів'ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді — нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат — визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів — за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль і копію видав Веліша-бею.
З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо.