Того ведмедя привела Марічка.
— Та перестаньте! Таке мале — і такого великого ведмедя?
— Ой, сусідко, воно завжди так буває. Подивіться на Мишу й Помидору. Ти могла собі подумати, що така дебела… Помидоро! Як же я рада тебе бачити! Як воно у вас там?
— Що вам сказати! Це був жах! Жах!! Якби не мій Миша… Ти собі не уявляєш — він застрелив п’ятьох вовкулаків!
— Скільки?
— Не хочу брехати, але не менше чотирьох. Він же у мене стрілець!.. Ти ж знаєш!
— Помидоро, хто ж не знає!..
— Та я ніколи не повірю!
— То я, по-твоєму, брешу?
— А хіба я таке сказав?
— Так ти ж сказав, що ніколи не повіриш!
— Не повірю!
— Так значить, я брешу?
— А такого я не казав.
— Та як же не казав?! Ти ж сказав, що ніколи не повіриш!
— І не повірю!
— Так от, щоб ти знав, це чиста правда!
— Ну, то й що?..
— Так вона справді сама себе запалила?
— Та цур тобі пек! Хіба ж хтось може таке зробити!?
— А як же? Вона… Сама себе запалила…
— А…
— А мала!! Я вам скажу, я б такого й не уявила.
— А я б уявила? Ага!
— Таж такий дурний, що далі нікуди! Вічно прийде невчасно.
— О! І до нас так само! Тільки що, а тут і він…
— Ти ба, яка вона хижа падлюка!
— А в цьому я ніколи й не сумнівалась! У неї ж на пиці все було написане!
— Воно так, але ж така вродлива!
— Хто?
— А хіба ні?
— Ну, не знаю!.. Якщо вона вродлива, то я просто вовкулака.
— Ні… ну… Хто ж таке каже?..
— Він просто взяв і кинуся в огонь.
— Та перестань!
— Не перестань, а просто взяв і кинувся. Там була стіна вогню. Суцільна.
— А вона?
— А що вона? Вона вже втратила тяму. Якщо хочеш знати, вона вже насправді була нежива тоді.
— Так вона померла?
— От чого не знаю, того не знаю. Але кажуть, що померла.
— А він?
— Хто він?
— Ох, ти ж прямо душу виймаєш! Або розповідай, або запитуй! Борода як?
— А як він може бути? Можеш собі уявити: суцільна стіна вогню. Ти б вижив?..
— А ще кажуть, вона може з листям розмовляти, з зайцями, вона навіть розуміла все, що Пластун говорить!
— Ой, кумо, не вірте всьому, що кажуть. Я ще розумію, з листям. Але Пластун!..
— От не вірите, й не треба. А ще кажуть, у річці живе якийсь такий Чека.
— Хто?
— Кажу ж вам, Чека. Він чекає.
— А-а-а!..
— Ні, йому просто стріл не вистачило. Бо якби більше стріл, то Миша просто їх усіх би повбивав. Я вам чесно кажу: я змигнути не встигала, як він пускав нову стрілу.
— І що?
— А що ви думаєте? Як стріла, то й вовкулака. У нас там навколо хати просто… я вам кажу!.. Просто звалище вовкулачих тіл.
— Та що ви кажете!
— Ну!!! Я вже казала: "Мишо! Чого ти не ходиш на полювання? Такий стрілець, як ти, — і не ходиш на полювання!"
— А він?
— Що — він?
— А він що відповів вам?
— Звісно, що. Каже, якщо я ходитиму на полювання, то хто ж їх усіх навчатиме?!..
— Якби ж я сама їх не бачила!
— А я про що кажу! Яка така черва може цю велетенську тварюку кудись погнати?
— А я про що кажу? Вовкулаки — це вовкулаки, а черви — це черви. Мої кури…
— І мої! Їм проса не давай! Як побачить черв’яка, просто на місці не втримаєш!..
— І він, кажуть, прямо кинувся в полум’я, і виніс її на руках!
— І що?
— І що! Впав просто на землю. Вона — й то менше обгоріла, ніж він. Чорний, як перепечена картопля. І — впав.
— Так він живий?
— Я ж кажу тобі: помер на місці.
— Ох!!!
— А я тобі про що? І заради кого! От я все можу зрозуміти, але — Каченя?!!..
— Так. Але вона справді дуже добра.
— Ой! Не треба мені розповідати! А то ти колись бачила хоч одного чоловіка, якому доброта дорожча за пику!..
— Але ж бач, поліз у полум’я!
— Та він би за кого хоч поліз. Просто вона опинилася ближче.
— Або він…
— Її послухати, то Миша всіх вовкулаків перестріляв!
— Ага!
— А Лисий, виходить, взагалі ні при чому!
— Ага!
— Хай ще розкаже, що це її Борода з полум’я витяг!
— А що ти думаєш! Вона б не проти!..
— Інженер усе це знав. Від самого початку. Він просто хотів нас уберегти.
— Та! Ти ще скажи, що Лисий хотів нас усіх занапастити!
— О! Ти порівняла! То Інженер, а то Лисий!
— А я тобі скажу, в чому там справа. Інженер просто не вірив, що ми можемо перемогти вовкулаків.
— Правильно! А Лисий уже їх перемагав. От і все.
— Ой, сестро, не все. Не все!
— А що ж іще?
— Не знаю. Але вчора я його побачила… І ти знаєш, я цю Лелю розумію. Я б у такого й сама закохалася.
— Сестричко! Не ти одна така.
— Та! Малий він іще!
— Ой, не такий він уже й малий. Але я тобі скажу…
— Що?
— Якби всі наші чоловіки були такі малі!..
— Я не хочу грішити, Дзвінко! Не хочу грішити! Просто я не знаю, що він у цей час робив. Сидів на дереві чи на даху. Просто не знаю! А мій Миша… Це те, що я бачила. Він їх просто гнав. Він їх так стріляв, що їм просто діватися було нікуди!
— Правда?!
— А хіба я колись брехала? Коли вони своїми куцими мізками зрозуміли, що їм нікуди подітися від Миші, вони з полегшенням кинулися на ці пастки… Я вам кажу: просто з полегшенням!
— Правда?
— А коли я вам брехала?
— Ну, що ти мені кажеш! Я сам ходив туди з Лисим.
— То хто ж то так кричав?
— Я вперше бачив того чоловіка. Ще був подумав, дякувати вовкулакам, зупинили чужинця. А Лисий подивився на нього сумно…
— Ну?…
— Ну й каже: Ех, Василеме-Василеме! Мусив би тобі подякувати, що врятував нас, але думаю, не від чистої душі зробив ти це.
— Як?
— Та чи ти не чув!
— Ні, я чув. Тільки цікаво, як ти це розумієш?
— Як я це розумію? Я тобі відповім. Я це розумію — цілком!
— А!..
— Вуханю! Ти ж був із ними поруч, чого ти мовчиш? Розкажи, як усе було?
— Га?
— Я кажу, ти ж був увесь час поруч із дітьми. Що там було? Що робив Лисий?
— Лисий? Ге! Лисий!
— Ну, то розкажи!
— Що тут… той! Він же… Лисий!.. Лисий!!! Лисий, це, знаєте… той! Він прямо… Це вам не те що!..
— От я тобі, Вуханю, прямо скажу! Я так і думав!!
— А мене найбільше вразив Опенько. Цей нещасний Опенько! І таке на Лелю наговорив!.. Як можна було вагатися?!
— А я вам про що кажу!
— Ні, ну як можна було вагатися? Це ж діти! Це ж діти!!! Я для себе тоді зразу вирішила! Якщо вони підуть із села, я вже більше не житиму!
— А я вам про що кажу!
— Бо це ж діти! Розумієте? Діти!
— А я вам про що кажу!
І тут на вулиці враз запала цілковита мовчанка. Натовп, мов заворожений, дивився, як із бічної вулиці вийшов Лисий. Змарнілий, виснажений, сумний, він ледве пересував ноги від втоми. Але в цій втомі було стільки гідності й упевненості в собі й усіх них! І вся вулиця раптом усвідомила, яку велику справу всі вони зробили минулої ночі.
Він ішов, тримаючи за руку Лелю. Вона була бліда, з розпатланим і почорнілим від кіптяви волоссям. О, скільки жінок враз позаздрили їй, що рука Лисого була саме в її руці! І водночас усі жінки відзначили, які червоні в неї очі. Ну, що ж… Хто з них не плакав через своїх коханих…
Потім з'явився Василько, і люди зітхнули з полегшенням. Всі вже звикли, що на вечірніх посиденьках вони тільки й чекають, що цей малий, якому давно вже час спати, починає щось розповідати… Здається, кожен може таке придумати, але зовсім не кожного всі слухатимуть. А Василько… Ну, та що там казати, це ж Василько!
Поруч із ним ішов серйозний і набурмосений Івась. Він завжди набурмосений. От тільки… Коли не було Лелі й Лисого, Івась завжди знав, що робити. І завжди всім міг порадити щось слушне. Він був страшенно схожий на Лелю.
Наталка… Чарівне створіння, чесне й відверте до нерозсудливості. Її часто жаліли й думали, що не приведи лихо й самим бути такими ж відкритими й щирими. Проте хто з жінок у селі не мріяв, щоб у неї народилася така ж сама доня!..
А далі… Далі з-за рогу вийшов неймовірних розмірів бурий ведмідь. Від одного погляду на нього жижки починали тремтіти. Його вже багато хто бачив і знав, що боятися не треба. Але щойно він з'явився, всі мимоволі сахнулися, розступилися. Хотілося про все забути й тікати додому, а там сховатися під ліжком.
І от на цьому чудовиську сиділа улюблениця всього села, золотоволоса й розсудлива не на свої роки Марічка. Вона усміхалася на всі свої молочні зуби, хоч, як і всі інші, ніч перед тим не спала. Від того, що саме вона сиділа на спині ведмедя, народ одразу заспокоївся й зрозумів, що цей грізний ведмідь, який прогнав вовкулачих недобитків, їм, людям, нічим не загрожує, що це їхній друг, що це рятівник.
Юрба розступилася, стала півколом і мовчки дивилася на дітей, яких учора вони хотіли вигнати з села невідомо куди. А діти зупинилися й дивилися на односельців, утомлені, навіть виснажені, але спокійні й упевнені в собі.
— Борода… живий? — спитала Дзвінка.
— Бородо! — на весь голос закричала Марічка. — Ти живий?
Тут із-за того ж рогу перевальцем вийшла Каченя, тримаючи за руку височенного чоловіка з темною шкірою, в якому не зразу впізнали Бороду. Та й як же могли вони його впізнати, коли жодної волосинки не було не тільки на його обличчі, а й на голові. Все вигоріло. Все було вкрите чорними струпами впокореного вогню. І всі жінки села подумали: "Ти ба, який вродливий!"
На обличчі Качені — жодного сліду опіків. Воно світилося щастям і любов'ю.
І що цікаво: ніхто з присутніх не здивувався, чом же в Лелі такі заплакані очі.