Бо оновилася душа його, побувавши за межею смерті, в іншім, неземнім світі.
"Господи, навіщо я тут, і усі ми, людяки, і що ми чинимо із світом земним?!" — вигукнув голосом хриплим, мерзлим. Але ніхто його не почув, ні на полі засніженому, ні в небі, повитому білою млою, що вже кривавилася на сході. І подумав Кузьма, син Семирозума, з відчаєм глибоким, що марнота марнот — докликатися до того, хто нас не чує, а чує нас лише душа власна, і тільки з душі власної — світло або тьма.
І поплівся він примороженими ногами по засніженім полю на вогонь зоряниці край неба, і не стріляли по нім ані німці, ані руські, стомившись од крові, пролитої за ніч. І упав Кузьма в шанець переднього краю, бо на зорю ранкову дивився, а не під ноги. І повели його в штабний залізобетонний бліндаж, бо Терпило — єдиний з гренадерів, хто повернувся з нічного бою.
У першій кімнаті штабного бліндажа тутукали телефони, навколо апаратів дрімали телефоністи й солдати зв'язку, денщики крутилися біля плити, розігріваючи сніданок для начальників своїх. У другій кімнаті, навколо самовара офіцери грали в карти. Після скованого морозом поля сите тепло штабного бліндажа тяжко облягло Кузьму, і він заледве переступив поріг. Не було ні сил, ні бажання, звично відкозирявши, ґерґотати словами військового рапорту. Полковник відклав убік карти, невдоволено підвівся з-за столу:. "Сьогодні ми не прорвали німецьку лінію, але ворог відчув нашу силу і нашу готовність померти за батюшку царя. І ти, Терпило, ще раз довів свою вірність престолові і Русі святій". І повісив полковник хрест Георгіївський на груди Терпилу. Але мовчав Кузьма як німий. Самі очі його говорили, але не розумів тої мови полковник. "Контужений він, ваше високоблагородіє, сильно контужений!" — винувато доповів ротний.
І мовив Кузьма, син Семирозума, так: "Ми усі, і німці, і ми, — безумці. Навіщо, в ім'я чого убиваємо ми один одного і землю нівечимо? Так мені одкрилося сьогодні, і відтепер я не візьму зброю до рук, я своє одвоював". Випустив він гвинтівку з рук, і упала гвинтівка з гуркотом залізним до ніг полковника. "Який агітатор наковбасив його дурну башку цими ідейками?! Що діється у вашій роті?!" — повернувся до ротного полковник. Покірно виправдовувався ротний: "Винуватий, ваше високоблагородіє, але досі нічого такого за ним не спостерігалося, зразковий солдат, Гергіївський кавалер, а сміття в голові його — од контузії".
А Кузьмі здавалося, що не з ним це усе відбувається, з кимось іншим. А сам він з неба ранкового крізь бетонову кришу бліндажа на розлюченого полковника дивиться, і смішний був полковник в обмеженості своїй та погорді. І мовив Кузьма, син Семирозума: "Ні, не од контузії сеє, пане полковнику, а од совісті моєї, що пробудилася". Полковник різким помахом руки ударив його в обличчя: "Зараз же, бидло, підніми гвинтівку, бо накажу застрелити, яко пса!" Але стояв непорушно Кузьма, син Семирозума, ні болю, ні злості не відчуваючи, а кров скрапувала з розбитих вуст на дощату долівку бліндажа. Полковник повернувся до столу і мовив стомлено, у карти зирячи: "У госпіталь його! А якщо там не вилікують од дурості, зірвати погони — і під суд! Бо він вам усю роту розпоганить. Учора в сусідньому полку солдати відмовилися зайнять позиції для атаки і наступать…"
А як лежав Кузьма Терпило у військовому госпіталі, прийшов до нього зі штабу священик, аби навернути солдата на розсудливість. І запитав священик у Кузьми: "Чи віруєш ти, сину, у Господа нашого єдиного, як годиться істинному християнинові?" А вже минуло днів чимало після ночі його на бойовиську, і було чоло Кузьми пооране зморшками од дум болісних, ї відповів Кузьма, син Семирозума, так: "Заздрю я, отче, людям, які безоглядно вірують. Бо можуть вони сумніви свої і болесті душевні у вірі втопити, як у вині. Але сам я уже не вірю, як досюль вірив". — "Що ж підірвало віру твою, од батька й матері з молоком усмоктану?" — "Як розвидніло мені тої ночі, на полі бою, гукав я до Господа, ради питаючи. Але мовчав він, наче німий, залишивши мене з криком моїм болісним напризволяще. А побачив я тої ночі, як багато зла у світі. Страждає тяжко і людина, і скотина, і комаха, і травиця та дерево, усе живе страждає. Сотряслася моя душа од усвідомлення того великого страждання, відчутого так, наче на самого себе раптом перебрав усі муки світу. А якщо Бог всемогутній, то як він зло такеє у світу допустив і змирився з ним?" — "Тяжко, сину, без віри жити, тяжко і на землі, а ще тяжче прийдеться тобі на тім світі, бо…" — "А я — вірую, отче! — гаряче заперечив священикові Кузьма, син Семирозума. — Вірую у душу людськую! Як помирав я на полі бою, тьма була на землі і на небі, і тільки в душі моїй вогник живий не погас. І вийшов той вогник з тіла мого, і поплив опукою-блискав-кою до вогню правічного, що усе суще творить. І душа кожної живої істоти, і людини, і тварини, і рослини — од вогню того. Краплі його летять на землю, наче зорі, вселяються в тіла земні, а по смерті тіла — знову у небеса вертають…." — "Поганське зілля ти, ось хто! — розгнівався священик. — І водить тебе по манівцях духу сам ворог роду християнського. Бо і дитяті нерозумному відомо нині, бо так у книгах святих написано: лише в людині — жива душа, і від Бога вона, а не від вогню, тобою придуманого!"
І залишив священик Кузьму Терпила наодинці з думами його.
А як підлікували в госпіталі тіло Кузьми Терпила, узялися душу його лікувати. І запитали в Кузьми, чи згоден він і далі воювати з німцями. Але повторив Кузьма, що вже не раз казав: не візьме він гвинтівку до рук, бо убивати іншу людину, хоч і язика чужого, се — божевілля, душі ж бо усіх людей і усіх тварин та рослин на землі — краплі вогню живого, з якого світ сотворено. І як не намагалися чини військові переконати його, що Бог сотворив світ, а не вогонь бісовський, ним придуманий, одказував Кузьма: "Чи є Бог, чи нема, не знаю, не бачив і не чув, і не озвався йон, коли я покликував до нього на полі смерті. А сонце — його кожного ранку бачу, коли сходить, і кожного вечора, як заходить воно, і є життя доти, доки сонце є. А як узимку сонце вихолодає, то й жисть на землі уповільнює хід свій, а напровесні знову усе оживає. Бо сонце — се лице вогню всетворящого, і усі ми на землі, од мурашки до людини, — рідні дєтки його". І розповідав Кузьма кожному, хто слухати хотів, як відкрилася йому таїна світу — пам'ятної ночі, на полі бою.
І розпорядився військовий прокурор одвезти Кузьму до Києва, в психіатричну лікарню, аби рішили лікарі, чи підсудний він. Зачинилися за ним двері, залізом ковані, з гуркотом тюремним, і небо крізь віконце в клітину було, бо — грати. Дивувався Кузьма, скільки люду в цих стінах гибіє, і жоден не був на іншого маячнею своєю схожий. Один мав себе за снаряда артилерійського і гукав на всю палату, щоб по кутках ховалися, бо зараз розірветься. Інший цілоденно марширував між ліжок і кожному ліжкові честь оддавав. Ще один признавався таємно, що він — німецький імператор Вільгельм, а тут, у лікарні, він, бо Англія вимагає його видачі, щоб повісити, тільки ж цар російський хоче зберегти життя йому. Усе було як у тому, справжньому, світі, лише відбите у велетенському дзеркалі, і через те усе було ніби навпаки. Але кожен тут мав себе за дужого, а сусіду свого — за душевно хворого. І як починав Кузьма казати про вогонь творящий, краплі якого — душі людей, тварин та рослин, сусіди по палаті крутили пальцями біля скроні і вказували на нього: ось, божевільний. І уперше засумнівався в самім собі Кузьма: а чи й справді він — сповна розуму? І волів він більше слухати, аніж говорити.
І почали його показувати лікарям. Але й лікарям тепер Кузьма душі своєї не відкривав. І лише професорові він довірявся, коли приводили до нього в кабінет, бо професор мав очі добрі та уважні, і душа в тих очах світилася. І розповів Кузьма професорові, що сталося з ним на полі бою і як душа його після тої ночі перемінилася. І полюбляв Кузьма розмовляти з професором, а професор — з Кузьмою.
І казав Кузьма, син Семирозума: "Коли б так було, щоб ані в кого з людей на землі очей не було і не знали вони, що таке— очі. І ось сталося так, що одному з людей очі прорізалися. І розказував, у кого очі з'явилися, який-то ліс — зелений, а небо — голубе, а грозові хмари — чорні, а блискавки в хмарах — наче нитки золоті. І ніхто б з людяк на землі єдино зрячому не повірив, а сміялися б вони з нього, бо ніхто досі такого не бачив, і не знав про таке, і не думав, що такеє може буть. А тади прогнали б його од себе або й убили б, бо сеє в природі людяцькій — проклинати, хто інак думає, і більше знає, і далєй бачить. Хіба не так і я теперечки: одкрилися мені очі, і розказую я людям про теє, що бачу новими очима своїми, вони ж мені не вірять, бо ніколи такого не бачили, і ладні убити мене, аби лише я мовчав, не тривожив сонних душ їхніх".
І казав Кузьма, син Семирозума: "Сила єстяка — розуму не треба, як у нас у Пакулі гомонять, калі з людяки дурноверхої сміються. А вся наша жисть теперечки на силу повертає, не на розум. Навчилися ми з рушниць пулять і думаємо, що тільки й правди на світі, що в іншу людяку вцілити. Насильство — се як вода прибутна, із жмені розталого снігу велика й страшка повінь починається, а потім виходять ріки з берегів, і все на своїм шляху вода руйнує й зносить. І товстопузі, і хто нас, сіряків, супроти них настроює, а був я по тюрмах та засланнях, наслухався й набачився, усі мріють на трьох штиках, як на трьох китах, землю тримать, аж тади, мовляв, люди на землі щасливими стануть. Але нікого ще штики щасливими не зробили. Вогонь — йон усе спалити може, се правда. Але трава на попелищі з кореня старого,
що глибоко в землі, проростає, і така ж вона точнісінько, як і та, що вогонь спалив. І треба про корінь дбать, калі хочеш, щоб на попелищі новина виросла. А коріння людей — се душі їхні".
І ще казав Кузьма, син Семирозума: "А батьківщина душ усього сущого й живого — вогняний світ донкою а земл;. Невидимий йон для ока людського, і тольки сонце, місяць та зорі — віконця оселі його. І як летять душі на землю дощем вогняним, не для утіхи летять вони, а для великого випробування.